“Ой, надіну я сережки і добре намисто”. Що прикраси могли розповісти про українок

"У доброму намистечку в садочку гуляє"

<p>Княгиня (наречена) з с. Нижній Вербіж Коломийського п-ту Станіславівського в-ва, 1910-1920-ті рр.</p>

Традиція носити нашийні прикраси на теренах сучасної України — дуже давня. А в писемних джерелах вона зафіксована, починаючи з Х століття. Давні назви "бисеръ" і "бисьръ" виводять від тюркського слова, що означає "штучні перли". 

Перші нашийні прикраси виготовляли з кісточок фруктів, зерен, ягід. Згодом їх замінили камінні, металеві та скляні намистинки. Пізніше намисто почали виготовляти із коштовних природних матеріалів. В Україні особливо цінували прикраси з гранату, який видобували на Закарпатті й Поділлі. Бурштин був популярним на Поліссі. А на півдні й Лівобережжі — перли. Шанували ще й баламути, перекручене від "перламутр": намиста з цих жовтуватих намистин були поширені на Східному Поділлі. Та все ж українки найбільше полюбляли  вироби з корала. 

Прикраси, крім еститичної, виконували ще й захисну та інформативну функції. Вийти без намиста в люди — означало вийти без захисту. У будні при роботі дівчата одягали небагато намиста, боячись, що нитка розірветься і не тільки пропаде намисто, а й трапиться якесь лихо.

Оберегові та ритуальні прикраси носили лише на тілі. А все, що носили поверх одягу, свідчило про достаток господині. Наприклад, що більша кількість намистин та рядів, то заможніш власниця.

"Питається богацький син, чи маю коралі"

Використання коралових прикрас відоме ще з часів Шумерської цивілізації. Пізніше їх носили фараони й жерці Давнього Єгипту, а відтак  — еліта Греції та Риму. Саме слово "корал" походить із грецької мови, потім воно перейшло в латину – corallium і так дійшло до наших днів.

В Україні побутують різні локальні назви цього виробу. Наприклад, "горалі" —- у бойків, "сніп" — у гуцулів, "гуралі" й "жаралі" — на Львівщині, "каралі" — в Таврії та Бессарабії. Справжні коралі називали "добрим намистом", а штучні — дурним, неправдивим. Корали для намиста привозили із Середземного та Червоного морів. Такі прикраси могли придбати собі лише заможні жінки.

Коралі були різними за якістю, розміром, обробленням та кольором. Найціннішим вважали червоне коралове намисто, яке, як вірили, мало магічні властивості. Якщо намистини були яскравими, то це свідчило про здоров’я їхньої власниці, тьмяні попереджали про хворобу.

Намистини нанизували на шовковий шнурок: більші — посередині, менші — по краях. Дорогі коралі обробляли у вигляді овалів чи барилець. А дешевші — у формі трубочок, його ще називали "колюче намисто". Шнурки утворювали разки. А кількість разків могла бути від 1 до 25.

Також існували усталені правила носіння коралів. Зокрема в часі жалоби чи посту червоні коралі змінювали на молочне або прозоре намисто. Після 30 років жінка частіше відмовлялась від носіння намиста. Жінки поважного віку якщо й носили намисто, то в незначній кількості й темного кольору. 

“Блистять, як писані пацьорки”

<p>Сім'я з Жидачева, Станіславівського в-ва, 1930-тірр.</p>

Популярним серед модниць було намисто з муранського скла, яке привозили з Венеції. Звідти упродовж XV—XVII століть постачали найбільше скляного намиста, а венеційських майстрів вважали найумілішими. Згодом до Галичини почали ввозити намистини із чеських земель поблизу Судетів. Такі прикраси були дорогими: чого тільки вартувало привезти їх в Україну. 

Серед різновидів такого намиста найпопулярнішими були так звані  писані пацьорки. Це кульки діаметром 9—16 мм, які вручну розмальовували  емаллю різних кольорів й інкрустували золотом. Одними з найпопулярніших були чорні намистини з білими крапками.

Чи не для кожної барви таких пацьорок була своя назва: червоні  — "вишеньки" або "рогачки", білі – "женьчуги" або "мішурки", жовті — "кукурудза", сріблясті чи золотаві – "блескавки", різнокольорові — "бодзики" та "склянчини". Жінки й дівчата з українських сіл могли придбати такі прикраси на ярмарках або ж у міських крамницях.

Наприкінці ХІХ сторіччя з’явились прикраси з дутого скла. Вони були в рази дешевші за муранські чи чеські, тому й доступні більшості. Схожі на ялинкові прикраси намиста називали по-різному: "лускавки", "світлячки", "бранзолети" тощо.

Із появою масового виробництва бісеру в Чехії прикраси з цього матеріалу стали дешевшими. Упродовж ХІХ — у першій половині XX століття вони набули особливої популярности. "Бодзик" — це гердан з бісеру, який буковинські дівчата носили на шиї, а хлопці — на капелюхах. "Водянки" — блискучі намиста на Закарпатті. "Кризи" — широкі прикраси-коміри з бісеру, поширені на Лемківщині. "Ліци" — прикраси з різноколірного бісеру на Львівщині. "Мережки" — ажурні бісерні прикраси на Подніпров’ї. 

Форма, орнамент та кольористика виробу несли важливу інформацію. Як і за взорами вишитої сорочки, так і за прикрасою з бісеру можна було визначити, з якої саме місцевости походить її власниця. Також прикраса мала оберегову та обрядову функцію, наприклад, її використовували під час весільного дійства. За свідченням мистецтвознавиці Олени Федорчук, на Сколівщині наречена одягала прикрасу з бісеру, поверх якої зав’язували хустину. Це знаменувало перехід у новий соціальний статус. Також бісер використовували і для оздоблення одягу, а не тільки для створення прикрас. 

"Батько багач, ще й на шиї дукач"

Одними із найдавніших вважають металеві прикраси. За ними теж визначали соціальний статус власниці: багаті жінки носили золоті аксесуари, купецькі доньки — срібні, міщанки — олов’яні, а селянки задовольнялися міддю і залізом. 

Наприклад, металеві прикраси були поширеними в Карпатах. Гуцульські зґарди — жіночі прикраси із нанизаними у два чи три ряди латунними чи  мідними литими хрестиками. Також це й чоловіча прикраса: носили її на шкіряному ремінці чи шийній гривні (дротику). У давнину, перед тим, як нанизати ці хрестики, їх замовляли — надалі намисто вважали потужним оберегом. Проте згодом зґарди втратили свої магічні властивості і їх почали дарувати навіть дітям.

Ще однією гуцульською оздобою був "шелест": прикраса з маленьких круглих дзвіночків, які дзвеніли при ходьбі. Кажуть, за передзвоном такого намиста гуцульські чоловіки легко могли впізнати кохану.

Поширеними були також намиста з монет, які, найімовірніше, перейшли від тюркських народів. Буковинські модниці в давнину одягали прикрасу з назвою "салба" — нагрудний клаптик цупкої тканини, розшитий срібними монетами не менш як у дванадцять рядів. Також побутувало намисто з нанизаних монет. Або ж монети ставили поміж коралових намистин. Такі прикраси були поширеними на Гуцульщині та Покутті. 

Золота, срібна або позолочена прикраса, повішена на стрічці або низці намиста, яку одягали поверх усіх прикрас, має назву "дукач". Головний елемент цієї нагрудної прикраси — медальйон. Його, як правило, доповнювали додатковим ювелірним елементом — бантом чи кантом. Часто для створення дукачів використовували великий австрійський дукат або російський червінець. Більш поширеною ця прикраса була на території Центральної та Східної України, хоча відомі вони й на інших теренах. Зокрема цікавими були волинські дукачі, які через багате оздоблення нагадують мереживну брошку, всередині якої є медальйон.

Загалом українки одягали різноманітні прикраси, часто поєднуючи їх між собою та доповнюючи традиційний одяг. Деякі прикраси були виготовлені власноруч, деякі ж можна було тільки придбати. Однак незалежно від їхнього походження вони популярні й нині.