“Ой чий то кінь стоїть?” Споконвічний символ плідности й відновлення в українській культурі

Удень — кіньми, вночі — качками

Коня на українських теренах приручили не менш як шість тисяч років тому. Утім релігійні уявлення про одну з основних свійських тварин могли сформуватися на євразійських теренах ще раніше, через спостереження за дикими кіньми.

<p>Рельєфне зображення коня на посудині. Уламок із розкопок давньослов&rsquo;янського поселення VI&mdash;VII століть у селі Черепин на Київщині, проведених 1959 року</p>

Образ коня пов’язували з сонцем. Спершу вірили, що воно втілюється власне у жеребці, згодом — що коні везуть колісницю, у якій світило упродовж дня котиться небесною дорогою. А вже вночі, у підземному світі, його доправляють до місця світанку качки. Можливо, наші предки пов’язали тварину з денним світлом через те, що період вагітности самок майже збігається з річним циклом Сонця — ідеться про 11 сонячних місяців, або приблизно 340 днів.

Як зазначає археолог Ярослав Боровський, кінь став символом смерти й воскресіння сонячного божества, яке сходить-народжується, заходить-вмирає, а потім знову сходить. Коней використовували в обрядах на честь цієї небесної сили й іноді приносили їх у жертву.

У міфології скандинавів у сонячну колісницю запрягали двох коней — Альсвіна та Арвака. Ними правила Сол — служниця сонця. Хтозна, може саме її зображено на численних оберегах із парою коней, між якими вгадується людська фігура. Чимало таких оберегів знайдено в Україні: зв’язки Руси з вихідцями зі Скандинавського півострова були дуже тісними.

<p>Фібула знайдена в Лустері, Норвегія</p>

Ярослав Боровський, автор книжки “Світогляд давніх киян”, схилявся до думки, що між кіньми розташована Велика богиня.

“У 1890-х роках у Києві на вулиці Малій Житомирській була знайдена велика срібна лита антропоморфна фібула. На ній зображена Велика богиня у широкій спідниці, руки якої переходять у голови коней. І ще тут є диски — символи сонця”, — зазначає Боровський.

Науковець нагадує, що на рушниках XIX століття із Переяслава, що на Київщині, жінку оточують вершники на конях. А на рушнику з села Феневичі Іванківського району — символи сонця.

Під час розкопок у Пастирському городищі на Середній Наддніпрянщині археологи знайшли бронзову підвіску VII—VIII століть у вигляді двох коней із головами, спрямованими в різні боки — протомами, півфігурами. Цей мотив часто траплявся у тогочасних прикрасах-оберегах, разом із бубонцями або підвісками у вигляді качиних лапок.

Життєдайна сила посеред зими

Зв’язок коня із сонячною символікою проглядається в обрядах, приурочених до точок сонцестояння — зимового і літнього. Майже всі стародавні народи Європи влаштовували в час зимового сонцестояння кінні перегони. Скакуни нібито мали пришвидшити своїм шалом рух небесного сонячного жеребця і наснажити його своєю силою — щоб він забезпечив людям добрий урожай і достаток.

Норвезькі археологи Андерс Каліфф та Тер’є Остігард у праці “Велике індоєвропейське жертвоприношення коня” проаналізували космологічні уявлення про тварину та пов’язані з нею обряди впродовж чотирьох тисячоліть. Один із розділів книжки присвячено взаємозв’язку сонячного світла та води в символічному образі коня. Дослідники описують дивовижний звичай, що побутував у Норвегії та Швеції. Там влаштовували різдвяні перегони до джерела або криниці з пінистою водою — фробруна. Перемагала людина, яка першою напоїть скакуна. Селяни вважали, що сонце і джерела взаємопоєднані — “святий фробрун” з’їдає сніг і кригу знизу, перетворюючи її на життєдайну вологу землі, а сонце долає їх згори.

Під час зимового сонцестояння скандинави відзначають Юль — “поворот”. У вікінгів був звичай “пити Юль” — вони споживали ель, особливе різдвяне пиво, приготовлене з меду, ягід, трав і злаків.

<p>Різьблена чаша для елю, XVIII століття, Норвегія&nbsp;</p>

У слов’ян були поширені обхідні обряди з конем у важливі сонячні періоди. Поляки й українці “водили коня” під час різдвяного циклу, а чехи та словаки — на Масницю.

У деяких регіонах України й досі на Щедрий вечір, коли засівають на новий урожай, поряд з іншими перебранцями є постать Коня. На Поділлі на Новий рік (на “старий”) ходили з “кобилкою”. Перевернутий кошик прикривали рядном, чіпляли спереду кінську голову, виготовлену з дерева, а позаду — хвіст із конопляної пряжі. Посередині був отвір для вершника — йому на пояс і кріпили “кобилку”.

На півночі Польщі колядники із схожим коником обходили поля, співаючи обрядових землеробських пісень.

У селі Вістря на Тернопільщині зберігся дивовижний новорічний обряд — засівання зі справжнім конем. Щедрівники, засівальники, поводир тварини та музики веселим гуртом ходять від хати до хати, де є дівчата на виданні. Хлопець з гурту, якому подобається дівчина, запрошує її на танець, а потім катає на огирі. Тварину для обряду прикрашають — накривають святковою попоною, накладають вінок із гілок вічнозелених рослин, кетягів калини й колосся, оздоблюють паперовими квітами. У хаті коня підгодовують сіном, зерном і калачем.

Криниця, щоб напиться

Казковий кінь сприяв у родючості не лише полям. Він також став символом чоловічого запліднювального органа, що так і тягнеться до "криниці". Криниця тут – образ дівчини, точніше, піхви. "Напоїти коня" в лірично-романтичних українських народних піснях — це кохатися. Не дати напоїти — відповідно, стриматися.

— Дівчино моя, напій же коня!
— Не напою, бо ся бою, бо’м ще не твоя…

Сад в українських піснях – це ще не "криниця", але вже близько до неї:

Ой ти парубок, я дівчина красная,
В вишневім саду я тобі коня пасла.
Ой пасла-пасла, з вечора до півночі
Упала роса на мої карі очі.
Не так на очі, як на русую косу,
Серце-парубче – віночка не доношу…

Або ось така сороміцька пісня. Із записів Зоріана Доленга-Ходаковського:

В вишневім садочку
Скопаю я грядочку,
Посію васильок
І хрещатий барвінок.
Где ся взяв мій миленький,
Пустив коня у барвінок,
А сам пішов у васильок.
Кінь барвінок витоптав,
А сам васильок вищипав.

Про коня є й інші народні пісні – ліричні й обрядові (колядки, веснянки, петрівчані та інші). Скажімо, загальновідома "Ой чий то кінь стоїть…", або ж петрівчана із приспівом "Кінь мене несе, стиха йде у поле…", де співається про парубка, який з’являється межи дівчатами в їхньому таночку, бере собі одну з них і каже: "Ходьом, дівко, зо мною, будеш мені жоною".

Українське весілля в регіонах, у яких збереглися найархаїчніші елементи української етнокультури – Поліссі та Карпатах – також не обходиться без коня. Етнологиня Ірина Несен зібрала величезний матеріал на Житомирському та Київському Поліссі. У багатьох селах побутував звичай, коли гарно прибраного жеребця — вінком, килимом, стрічками, дзвониками — заводили в хату.

У більшості записів, які зібрала дослідниця, кінь із вершником заїжджають до хати молодого в той час, коли всі гості зібралися за столом. Рідше вершник супроводжує наречених всю дорогу до хати батьків молодого, у воротях першим переступає через розкладений там вогонь і в’їжджає в оселю. Ірина Несен вбачає у цьому паралель зі звичаєм "полазника" на Новий рік.

На гуцульському весіллі молоді мають їхати на конях. Є свідчення і про перебраного "вершника". Він з’являвся на весіллі на "коні", якого утворювали двоє молодих хлопців, укритих ліжником чи веретою.

Дорога між світами

Народження, весілля, смерть — це цілі світи, між якими є складні переходи. І подолати їх може чарівний кінь.

Уявлення про те, що кінь є посередником між світами, відображається в обрядових піснях, казках, замовляннях. Існує образ “крилатого коня”. “Птах був дуже рано осмислений як посередник: переносник мертвих, або шаманів (або пізніше — душ) у верхнє царство. Коли головним засобом пересування став кінь, у міто-сюжетах коневі було надано атрибутів птаха (крилатий кінь), а за птахом закріплено атрибути коня”, — зазначає літературознавиця, дослідниця міфології та знакових систем Марина Новикова.

На Поліссі записано свідчення про те, що процесію під час похорону неодруженого хлопця супроводжували вершники на конях. На Гуцульщині ліплять “поминальних” коників із плавленого овечого сиру, іноді на них “садять” сирних вершників.

А що кінь возить сонце, і на заході спускається у царство мертвих, то його вважали неоціненним супровідником у потойбіччя. У давнину в могилу царя чи знатного воїна клали коня, а то й не одного. Жеребець мав перенести мерця в інший світ і там продовжувати служити господарю. А можливо, у відповідний момент винести його знову до світу живих — адже сонце, занурюючись у небуття, щоразу заново народжується.

У скіфському кургані Товста могила, що на Дніпропетровщині, археологи знайшли поховання знатної жінки з малою дитиною. Біля одного із входів до цієї гробниці лежало четверо коней, яких запрягали у віз. У тому самому кургані було й чоловіче поховання. Поважного чоловіка супроводжували на той світ аж шестеро коней, розкішно прикрашених золотом і сріблом. Двоє із них були загнуздані, інші, ймовірно, готували їм на заміну, коли ті втомляться: дорога в інший світ планувалася нелегкою і далекою.

У скіфському кургані біля села Мала Лепетиха на Херсонщині археологи знайшли поховання воїна, а поряд — окреме захоронення його коня. Тварину поклали головою у бік господаря. Біля скакуна залишили кілька вуздечок — дослідники припускають, що для того, щоб чоловік зміг загнуздати й диких коней, які пасуться на тогосвітніх пасовищах.

Поховання знатного воїна з конем, покладеним головою до господаря, знайшли й у кургані біля сіл Михайлівка та Жаботин на Черкащині, де розташоване поселення-гігант скіфської доби.

Торік археологи з українсько-польської експедиції знайшли парне поховання коней бронзової доби неподалік Гусятина на Тернопільщині. У кургані, датованому приблизно VII—VI століттями до нашої ери, під похованням людських останків науковці розкопали глибшу, старішу могилу — кінську. Кістяки двох коней лежали на боках, дзеркально повернуті один до одного.

Радіовуглецевий аналіз засвідчив, що коней поховано десь у XV столітті до нашої ери. Вік обох тварин — приблизно 15 років. Певне, один із них був ціннішим для власника: біля нього поклали ціннішу збрую.

З кіньми ховали й руських витязів. На вулиці Великій Житомирській у Києві, поблизу будинку № 2, 1988 року розкопали поховання дружинника з жеребцем.

Траплялося, що загиблих у битві бойових коней ховали на спеціальних помостах і насипали кургани наче над воїнами.

У козацьких поминальних піснях ідеться про коня, який скаче до матері й батька загиблого воїна, аби їх утішити: “Не плач, мати, не журися, бо вже син твій оженився, узяв собі паняночку — та й сирую земляночку”.

“Коника гривастого намалюю”

На “білому світі” кінь як сонячний символ береже живих. Усяка нечиста сила, всіляке зло боїться сонця.

Особливо помічною вважали кінську голову. Черепи коней знаходять у фундаментах стародавніх будівель, під охоронними ровами замків. Колись їх настромлювали на частоколи і встановлювали на будівлях, але з часом замінили на дерев’яний декор дахів — “коньки”.

Для індивідуального захисту використовували амулети з фігурками коней. Інколи коня заледве можна вгадати через стилізацію. На теренах України часто знаходять такі обереги. Вони належали вікінгам і їх також виготовляли для русичів.

<p>Бронзовий амулет вікінгів, знайдений на території України</p>

Ярослав Боровський зазначав, що в Україні археологи знаходили мініатюрні стилізовані фігурки коників із витягнутими вушками й загнутим в кільце хвостом, які датують Х—ХІІ століттями. Підвіски були прикрашені колами — солярними знаками. На них натрапляли зокрема на Київщині. Під час розкопок у Києві в культурних пластах XVI—ХVIII століть знайшли багато яскраво пофарбованих дитячих іграшок — глиняних коників-свистунців. Знаходили їх і в Чернігові.

На свищиках у формі коників українські гончарі й досі малюють солярні знаки — кружечки, часом оточені крапочками.

Сонячні символи вирізьблюють або малюють і на дерев’яних іграшкових кониках: вони мали берегти малят!

Сонце-кінь, пов’язаний із предками, не лише захищав, а й міг обдарувати всіляким добром. Як у казці “Кобиляча голова”, у якій та дивовижна голова винагородила добру дівчину: “Дівко, дівко, влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь! Як заглянула ж вона в праве вухо, а там усякого добра і видимо, й невидимо! Чого там тільки й не було! І убрання всякі, коні, карети, кучери. А золота та срібла! А грошей!”.

В одній з українських чарівних казок йдеться про померлого батька, який дарує кілька волосин із кінської гриви наймолодшому й найдобрішому синові, якого вважали “дурником”. За допомогою чудодійного жмута можна було прикликати коня надзвичайної сили і краси. Завдяки чарівній тварині “дурник” одружився з царівною.

<p>Іграшка-свищик "Вершник на коні"</p>

Також кінь — це вірний товариш воїна-захисника.

Ці образи перегукуються: білий кінь святого Юрія, кінь козака Мамая (до речі, поминальна народна картина), чарівний кінь з українських колядок.

В одній із дохристиянських колядок ідеться:

Золота грива коня покрила,
Срібні копита камінь лупають,
Камінь лупають, церков мурують
З трьома верхами, з трьома хрестами:
На першім хресті — сонечко в весні,
На другім хресті — місяць у кріслі,
На третім хресті — зоря із моря…

Українці зображують коників і на писанках, часто біля казкового Дерева життя. Інколи здається, що то небесні коні, які рухаються у вигляді сварги серед зірок.

Коників також вишивають, найчастіше на рушниках, особливо на Східному Поділлі.

Отак за неписаними законами наших далеких предків фантастичні коні нас оберігають, обдаровують, а коли настає час — супроводжують у засвіти.