Нобелівський лауреат із галицького горища

<p>Роалд Гоффман з батьком, 1938 рік</p>

Народжений у темний час

"Я прийшов у щасливу єврейську родину в темні для Європи часи", – написав хімік і поет Роалд Гоффман у своїй нобелівській біографії. Щаслива родина – це інженер Гілель Сафран та вчителька Клара Розен. Темні часи – це 1937 рік. До початку війни та Голокосту залишалося два роки.

Євреї Сафрани мешкали у просторій квартирі триповерхового будинку в галицькому містечку Золочів. Доки Клара навчала дітей у місцевій школі, Гілель прокладав дороги й мости, якими родина згодом втікала.

У вересні 1939 року двоє диктаторів – Адольф Гітлер і Йосиф Сталін – поділили Польщу. Золочів опинився у складі Радянського Союзу. Менш як через два роки Третій Райх почав наступ на схід. Поспіхом залишаючи Галичину, більшовики масово розстрілювали політичних в’язнів. У переобладнаному на тюрму Золочівському замку стратили майже 1 000 осіб. Багатьох забрали з домівок буквально напередодні.

Нацисти публічно оголосили, що євреї сприяли більшовикам. Далі почалися масові арешти. Ця доля не оминула й родини Сафранів. Наприкінці 1941-го вони опинилися у трудовому таборі в поблизькому селі Ляцькетепер – Червоне.

Вижили 80 із 12 тисяч

Гілель Сафран мусив підкупити охоронця, щоб йому дозволили взяти із собою 3-річного Роалда. Інженера, який добре знався на дорогах, змусили прокладати їх для окупаційної влади.

– У типовому таборі за євреями наглядало 20–30 озброєних охоронців різних національностей, – наголошує сьогодні 82-річний Роалд Гоффман. – У таборі Ляцьке був лише один німецький наглядач – жорстокий чоловік на ім’я Фрідріх Варцок.

Варцок відомий передусім як комендант Янівського концтабору на околиці Львова, де загинули тисячі євреїв. Під час страт грав оркестр, що складався з ув’язнених. Пізніше музикантів так само розстріляли. Припускають, що після війни Варцок сховався в Африці. Його так і не знайшли, щоб покарати за злочини.

У січні 1943 року Гілель ще раз дав хабар охоронцеві – і його дружина та син змогли втекти. Сам інженер залишився під охороною. Того самого року його стратили за спробу організувати повстання. Цю звістку родина отримала ще під час окупації. Дорослий Роалд, озираючись назад, про ті події написав у своєму вірші так: "80 із 12 тисяч євреїв вижили в нашому містечку".

<p>Посередині сидить Микола Дюк, зліва Марія Дюк, с. Унів Перемишлянського п-ту Тернопільського в-ва., 1930-ті роки</p>

Рятувати п’ятьох, ризикувати десятьма

Микола Дюк товаришував із Сафранами ще до війни. Він закінчив Празький університет. Його дружина була молодшою на два десятиліття, мали трьох дітей. За порадою митрополита Андрея Шептицького влаштувався вчителем в Уневі: спершу при монастирі студитів, а потім – в сільській школі. Саме туди прийшла Клара з сином, а також двоє її братів і сестра. Вчитель поселив родину на горищі.

– Батько був людиною інтелігентною й чесною, – розповідав Ігор Дюк, син Миколи. – Він не зміг би залишити в біді товаришеву родину. Микола ризикував і розумів, що порятунок п’ятьох може закінчитися загибеллю десятьох. Мабуть, допомогло те, що він чудово володів німецькою, яку викладав. Коли в селі з’являлися німці, траплялися різні ситуації, і він умів їх вирішити.

– Як батьки визначилися, кому довіряти? – продовжує Роалд. – Ми опинилися в пастці, за тисячу кілометрів від будь-якої нейтральної країни, серед нацистів, які прагнули знищити євреїв. Щоб вижити, треба було йти в бункер або в ліс. Але мало хто мав навички виживання там. Інший варіант – аби хтось сховав. "Хтось" – це українські або польські сім’ї. Схованка в селі – безпечніша, бо в містах було більше німецьких військових і поліцаїв.

<p>Роалд Гоффман та його мати Клара, Варшава, 1945 рік</p>

Перша подорож через океан

У сховку на горищі треба було якомога менше ходити. Говорити – пошепки. Донизу спускалися тільки вночі, щоб поїсти та помитися. Коли ставало холодно, родина перебиралася в комірчину. Пізніше Дюк викопав у кімнаті яму, у якій могли розміститися усі п’ятеро. Він накривав її дошками й ставив шафу.

– Люди здатні багато перенести, а діти – особливо, – каже Роалд. – Це були жахливі часи, та психологічно я почувався в безпеці.

Той час він описав у вірші "Поле зору". Роалд згадує дітей, які граються м’ячем на шкільному подвір’ї. Однак він не може приєднатися до них, тільки спостерігає через незасклене віконце, абияк забите дошками. Також оповідає, як Дюкова дружина йшла кудись із кошиком, а поверталася з яйцями. Як бачив дівчинку у вишиваній камізельці. Описує одне й те саме поле під школою, де сніг змінювала грязюка, а грязюку – трава.

На горищі було багато старих книжок, зокрема з географії. Клара розповідала синові про далекі подорожі та пригоди. Пропонувала прокласти маршрут від Золочева до Сан-Франциско. Роалд фантазував, як він йтиме, їхатиме, плистиме, які міста та моря минатиме.

Захистити кожного і скрізь

Перед війною в Уневі проживало майже 1 000 осіб. Більшість – українці, також 85 поляків і 54 євреї. Представники різних народів не конфліктували. Микола Дюк – не єдиний житель села, який рятував євреїв. Серед тих дітлахів, яких бачив із горища Роалд, могли бути і єврейські хлопчики. Їх переховували у монастирі студитів, де архімандритом був Климентій Шептицький – рідний брат митрополита Андрея.

Серед них – Адам Даніель Ротфельд, пізніше він став міністром закордонних справ Польщі. Поряд під іменем Левко жив єврей Леон Хамейдес, син рабина. Потім він переїхав до США та став кардіологом. Майбутній фінансист та економіст Курт Левін, ще один єврей із монастиря, згадував: тут щодня молилися про захист кожного і скрізь.

Після війни орден Студитів радянська влада розпустила. Монастир закрили, настоятеля заслали до ГУЛАГу, де він і помер. Через півстоліття Климентій Шептицький, Микола та Марія Дюки за свої вчинки отримали від держави Ізраїль почесне звання "Праведники народів світу".

Праведні дії людей

Влітку 1944-го радянські війська витіснили нацистів із Галичини. Коли Роалд із мамою піднявся на горище родини Дюків, йому було п’ять років. Коли зумів безпечно вийти з будинку школи, йому вже майже виповнилося сім.

Микола провів їх до Золочева. Наступного року Клара з сином виїхали до Кракова. Там жінка познайомилася із Паулем Гоффманом. Він втратив у гетто дружину й також намагався виїхати з цих "кривавих земель". Одружилися. Родина виїхала до Чехословаччини, потім – до Німеччини. Наприкінці 1949-го вирушили до США. Роалду тоді було 11. Мандрівка виявилася не такою простою, як у його фантазіях, зате справжньою.

<p>Роалд Гоффман на горищі хати Дюків, 2015 рік</p>

Через 25 років Роалд захистив докторську дисертацію з хімії у Гарвардському університеті. А 1981-го отримав Нобелівську премію за те, що відкрив закони, які допомогли спрогнозувати хід хімічних реакцій. Він написав декілька науково-популярних книг про хімію, видав п’ять збірок віршів. Опікувався щомісячними вечорами, де науку поєднували з музикою, виставами й поезією.

Гоффмани та Дюки відновили спілкування 1954 року. Спочатку Роалд та Клара листувалися з Миколою та Марією. Після їхньої смерті – з їхніми дітьми Ігорем і Любою. Потім – з онуками. Вже у 2000-х Роалд тричі відвідував Золочів і Унів. Заходив до будинку батьків. Піднімався і на рятівне горище школи. Показував своєму онукові, де ховався. Тому саме виповнилося п’ять років.

У вересні 2006 року в Золочеві відкрили меморіал пам’яті жертв Другої світової війни та Голокосту. На церемонії побував і Нобелівський лауреат Роалд Гоффман. У своїй промові він згадав про Миколу Дюка та його родину – людей, завдяки яким він залишився живим.

– Я хочу вірити, що праведні дії людей змиватимуть ганьбу злочину, що стався в ті часи, – зазначив він.