Незнищенне свято: як Різдво стало маркером української ідентичности

Святвечір у ГУЛАГу

Українці продовжували святкувати Різдво попри радянські заборони і репресії. Це свято перетворилося на символ опору і незнищенности традиції. В Україні Різдво зберігало релігійно-традиційні мотиви, тому й тиск був сильнішим. У віддалених регіонах СРСР на спецпоселеннях та в таборах ГУЛАГу українці також прагнули зберегти традиції.

— Кожна з історій виселених різниться. Але те, що українська культура, і зокрема Різдво, у місцях поселень українців були — це факт, — розповідає Інна Гнилицька, головна зберігачка фондів меморіального музею "Територія Терору" у Львові.

Музей фокусує увагу на збереженні пам’яти людей, які пережили нацистський і комуністичний терор. Дослідники працюють із усноісторичними джерелами, зберігають особисті речі та оцифровують фотографії. Саме ці матеріали музей надав для проєкту "Дочекатися Різдва" у Mercury Art Center.

За кожним предметом із експозиції — особистий досвід Різдва на засланні. Репресовані та їхні діти розповідали: хоч умови були важкими, для тих, хто опинився за тисячі кілометрів від дому Різдво мало особливе значення. Це була пам’ять про батьків, дитинство і рідну домівку. 

Донька депортованих українців Ірина Станкевич згадувала, що коляда на спецпоселенні Роздольне була гучною. Батька Ірини — Василя Бирку 1950-го року заарештували за допомогу УПА. Йому присудили 10 років виправних таборів, а сім'ю виселили в Красноярський край. На поселенні вони мешкали в останньому бараці, тож колядники приходили до них аж над ранок. Пригощали квашеною капустою, смаженою картоплею, варениками. Її мама по крупинці збирала гречку задовго до свят, аби на Святвечір приготувати пиріг із картоплею. Любов Пальчевська-Брух, батьків якої також депортували, пригадувала, що у таборі на Інті макарони розмочували водою, щоб замісити тісто на вареники.

На засланні організовували і вертепи. Церков не було, та попри це українці збиралися разом до молитви і до свята. В тих місцях, де перебували священники, підпільно відправляли Богослужіння. Ялинкові прикраси робили з соломи, вати і цукру.

Справжнім святом для українців на засланні були посилки з дому. Розповідали, що на батьківщині родичі зривали сливки ще зеленими, а поки пакунки доїжджали до спецпоселення, фрукти встигали доспіти. Щоб мати їжу на столі під час різдвяних свят часто економили харчі впродовж року.

 Крізь призму особистого

Серед артефактів, наданих до різдвяної виставки "Територією Терору" особливу увагу привертає маленька пожовкла книжечка, яка належала Марії Секунді. Дівчина була учасницею підпілля ОУН на псевдо "Віра". 1950-го її засудили на 25 років таборів у Казахстані. Книжечка Марії зроблена з берести, себто верхнього шару березової кори. Записи всередині зробили її коліжанки. Вони залишили там поетичні рядки Тараса Шевченка та Лесі Українки, наївні вірші й побажання на згадку: "З днів перебування в Караганді, вписалась Катруся на памятку для Марійки"; "Смійся при людях, плач в укриттю, будь легка в танці, та не в життю".

Є також два листи до Марії Секунди, які, ймовірно, написала Володимира Бандера-Давидюк, сестра Степана Бандера. Щоправда, це ще потребує додаткового дослідження.

— Ці речі нам передала сусідка Марії Секунди, Надія Шалай. "Віра" була самотньою, а після смерти в її домі у Львові сталася пожежа. Серед пошкоджених речей, які родичі винесли на смітник були ці листи і книжечка, — розповідає Інна Гнилицька.

Головна зберігачка фондів каже, що такі історії не поодинокі. Серед сміття часто опиняються цінні речі. Наприклад, після смерти Богдана Климчака, письменника та довголітнього політв’язня, з його колекції пропало коштовне полотно нідерландського художника. 

<p>Юлія Николин, донька Парасковії Стець, на спецпоселенні, м. Балей, 1957 рік</p>

— Він листувався зі зв’язковою генерала УПА Романа Шухевича Дарією Гусак, мав великий архів, а та картина коштувала більше, ніж квартира у Львові. Нові власники просто винесли все це на смітник.

Утім, є артефакти, яким попри перипетії долі вдалося вціліти. Наприклад, вишивка, створена в таборі Кенгір, де у травні 1954-го розпочалося одне з найбільших повстань проти системи ГУЛАГу. Юлія Николин, одна з респонденток меморіального музею, ділилася спогадами про свою мати Парасковію Стець. Репресивна машина СРСР засудила її за зв’язки з УПА. 1945-го вона перейшла кілька тюрем і опинилася на засланні в Кенгірі, де стала свідком та учасницею повстання. Донька Юлія розповідала, що мама дивом вижила лише через те, що мешкала в одному з останніх бараків. До нього просто не дійшли танки та машини. 

— Парасковія, як й інші учасників повстання, розуміли, що це їхні останні миті — всі дівчата з її бараку одягли вишиванки. За три шеренги від них пролунав наказ зупинитися. Згодом, як малолітню, її випустили до спецпоселення, — переповідає історію бранки Інна Гнилицька.

У таборах були надважкі умови. Для вишивання жінки розпускали одяг, якого завжди бракувало. Вишивали потай голками, зробленими з рибячих кісток. З Кенгіру Парасковія забрала з собою вишивку, яку нині можна побачити в експозиції Mercury Art Center.

Відродження традицій

Коли Різдво позбавили публічности, воно насправді нікуди не зникло. Просто залишилося там, куди радянській владі було важче дістатися: у домівках, побуті, листівках, знімках.

Експозиція займає два поверхи і поділена хронологічно на чотири періоди: початок заборони у 1920-х; заміна та витіснення Різдва у 1940-х; активний опір 1970–1980-х і час після відновлення незалежности. Намагалися не лише показати добірку творів, але розповісти історію кожної родини та митців. Тому серед безлічі артефактів, матеріалів і мистецьких робіт відібрали особливо промовисті.

На виставці представлені документації перших міських вертепів, Різдва під час сучасних революцій і на фронті російсько-української війни, коляди на деокупованих територіях. А також фотографії з Василем Стусом перед арештом, святкування в селах у 1970 роках, матеріали Товариства Лева — однієї з перших незалежних організацій в УРСР, яка 1988-го організувала у Львові перший в Україні публічний вертеп. Глядачам представили роботи понад 30 авторів, серед яких: Олена Кульчицька, Яків Гніздовський, Леопольд Левицький, Михайло Дзиндра, Микола Глущенко, Сергій Радкевич, Нікіта Цой та інші. До реалізації проєкту долучилася низка інституцій, що надали роботи для експонування: Львівська національна галерея, Музей "Територія Терору", ГО "Після Тиші" та "Сад вертепів". З Дніпра культурний центр "Менора" та UMCA передали масштабну інсталяцію Тіберія Сільваші "Крила", яка складається з двох об'єктів розміром 1,5 на 6 метрів кожен. Окремі артефакти надали з родинних і приватних колекцій.

Окрема частина експозиції присвячена усноісторичним свідченням. На першому поверсі виставки можна одягти навушники та запізнатися з історіями життя і досвідами репресованих: Лесі Крип’якевич, Ірини Станкевич, Романа Заверухи Антоновича та інших. 

На виставці також представлена підбірка фото різдвяних святкувань у різні періоди. Відвідувачі роздивляються, хтось шукає серед облич на чорно-білих знимках своїх рідних. Через те, що ми дивимося очі в очі нашим травмам, відбувається процес зцілення, — переконана Інна Гнилицька.

— Якщо ми не відводимо погляду від тих історій, то шляхом осмислення, привласнюємо назад свою силу. Ту, яку через багаторічне поневолення втратили.

Художня керівниця мистецьких програм Mercury Art Center Анна Хома наголошує — однією з ключових ідей виставки було показати, що різдвяна традиція існує на всій території України, не лише у західній її частині. 

— Є поширене уявлення, що на Сході України традиційних різдвяних звичаїв менше. Втім це, звісно ж, не відповідає дійсності. Просто десь вони існували безперервно, а десь, завдяки свідомим ініціативам починають знову відроджуватися.

Анна називає проєкт "Дочекатися Різдва" одним із найбільш залучених, бо працювала ціла команда мистецького центру. Частину робіт створили спеціально для експозиції. Зокрема, фільм-відеоінтерв’ю з митцями, дослідниками та носіями традиції. Окрім того, цей проєкт благодійний, присвячений пам’яті Ярослава Рущишина, українського підприємця, громадського діяча, політика, співзасновника Львівської бізнес-школи Українського католицького університету. Його родина також надала речі для експозиції, а 30% від вартости кожного квитка спрямують у стипендійний фонд його імені в УКУ. 

— Історія нашого Різдва ідентична процесам, які відбувалися з українцями. Хотілося показати, скільки всього ми пройшли. На прикладі свята відстежити і усвідомити — як нація ми незнищенні, — додає на завершення Анна Хома. — П’ята зірка в кінці експозиції — можливість порефлексувати. Ми не взяли на себе відповідальність дати відповідь на питання "Чи ми далі проживаємо період від 1991-го, чи вже в новому?" Тут є можливість зупинитися, почутися в безпеці, зрозуміти, що таке Різдво конкретно для тебе і пошукати свою відповідь на це питання.