Найвідоміший радянський підліток

<p>Стаття з радянської газети</p>

Візитка

Улітку 1980 року в поліційному відділку Чикаго розгублені правоохоронці увесь день мізкували, що ж робити з 12-річним хлопцем-іноземцем, який утік від батьків. Усе виглядало як звичайна історія неслухняного підлітка, однак юний втікач, який ледве вимовляв кілька слів англійською, намагався пояснити: він не проти жити з родиною, але повертатися з нею на батьківщину – до Радянського Союзу – не хотів.

– Вони мене мучили 5–6 годин, щоб я підписав якісь документи. Я казав: “Віддасте мене – я знову втечу. Боюсь, що вони мене заберуть з собою!”. Знав, що звідси я поїду, коли захочу, але якщо поїду до Радянського Союзу, то більше ніколи не вирвусь, – пригадує 51-річний Володимир Половчак. – І тоді поліція зрозуміла, що це не проста ситуація.

Того ж дня один із поліціянтів пригадав, що він має візитку тутешнього репортера великої телевізійної компанії Пола Хогена. Журналіст давно цікавився історіями емігрантів, тому після дзвінка негайно прибув у відділок та зробив ексклюзивний репортаж про відчайдушного хлопчака. Репортер тоді й подумати не міг, що його матеріал цитуватимуть чи не всі американські та світові видання.  

Шофер із Самбора

За три тижні до цього 12-річний Володя тихцем лаштував ровер, який йому подарував двоюрідний брат, і, зібравши речі, намагався пробратися з дому так, щоб не побачив тато.

– Тато страшив, мовляв, закличе поліцію, заплатить сто доларів, руки зв’яжуть і закинуть на борт. Він казав правду, бо так тоді було в Україні: якщо щось хотів – підкупив і все. Тому я вирішив тікати до помешкання, де жив двоюрідний брат. Помаленьку вчив назви чиказьких вулиць, брат мені написав, як вони називаються, – ділиться спогадами Володимир. – Рідна сестра Наталя теж не хотіла повертатись, але вона вже мала 17 років, тому в неї з тим проблем не було. У такому віці вже більше свободи, ніж у 12-літньої дитини.

Відколи Володина сім’я приїхала з рідного Самбора до Сполучених Штатіви, минуло менше ніж півроку. Ще тоді хлопець зовсім не хотів їхати за океан, бо містечко на Львівщині здавалося йому цілим світом. Батько працював шофером на автобусі, а мама трудилася на цукерковій фабриці. Втім одного разу сім’ю запросила до Америки батькова сестра, яка після війни перебралася туди з Німеччини. Отож, зібравши необхідні документи, родині дивом вдалося отримати візу та дозвіл на постійне проживання.

– Тоді нікого не пускали за кордон, навіть великих “шишок”. Щоби пустили простого шофера – це було дивно для багатьох, – міркує Володимир. Тато мав якесь “підключення” до когось, але я не знаю достеменно тієї історії. Може, він комусь обіцяв, що приїде назад – у той час ми того не знали й не розуміли.

Роботу дістали швидко: тато мив шайби на підприємстві, а мама прибирала в лікарні. Родина отримувала непогані гроші й мала можливість ходити по крамницях.

– Одна з перших уяв – це зайдеш в магазин – і бери скільки хочеш! Бо в нас завжди все було закрито, а що хотів – все треба було запитувати у продавця. А там – що не придумаєте їсти – все можна було купити, – пригадує Володимир Половчак. – Прийшов у магазин: бачу, пси мають свою колєйку! Свій відділ! Думаю, у нас люди не мають що їсти, а тут пси і коти мають. І тоді я почав все переосмислювати. Міг вільно ходити до церкви і не боятися, що вчителі за це покарають. Можна було казати все, що хочеш, а в Самборі люди постійно між собою говорили про арешти та репресії.

Володя уже ходив до школи, потихеньку вчив мову й залюблювався в тутешнє вільне життя. Втім за кілька місяців батько раптом захотів повернутися на батьківщину. Він навіть не уявляв, що через це рішення не спілкуватиметься із сином аж 10 років.

60 студентів

Поліціянти з батьком знайшли хлопця-втікача на братовому подвір’ї, коли той саме лагодив свій велосипед. У відділок до Володі прибув досвідчений український адвокат Юліан Куляс, який до цього займався розлученнями чи продажем майна. Спершу хлопчика відправили на ночівлю до Куляса, а згодом суд вирішив: поки триває справа, підліток має мешкати зі сторонніми людьми.

– Постановили, що я не можу жити з двоюрідним братом чи з будь-якою іншою родиною, – розповідає Володимир. – Радянські газети писали, що мене викрали! Нібито мені промивали мозок, підкупили бананами й ровером, загнали до баптистів. Тому постановили мені жити на нейтральній території в чужій родині. І я тоді переїжджав від однієї сім’ї до іншої. Майже всі були українцями. Люди висилали мені гроші, їжу, одяг, допомагали звідусюди.

Історія Володі Половчака стала справжнім прецедентом у судовій практиці, тим паче – у роки холодної війни. Цією справою зацікавився навіть президент США, який відверто недолюблював СРСР. На суді свідчили навіть радянські дисиденти, зокрема В’ячеслав Рєпніков, який доводив, що хлопця у СРСР чекає політичне переслідування за “перебіжництво”.

– Ми знайшли ще одного адвоката – професора, який працював у Нью-Йорку. Він дав студентам завдання: що можна зробити і як можна “зав’язати” справу в судах так, щоб ту дитину затримати у США. І 60 студентів виконували це завдання. То був науковий експеримент, тому що такого ще не ставалося. Мої адвокати були прекрасні – вони подали аплікацію на політичний притулок.

Увесь цей час Володя жив, ніби у фільмі жахів: за ним бігали репортери, фотографуючи кожен крок, а щодня про нього говорили в новинах та впізнавали на вулицях. Підлітка ця популярність зовсім не тішила, бо він постійно жив у страху очікування чергового судового рішення: вже кілька разів справу програвали і знову подавали на апеляцію.

– Це тягнулося п’ять з половиною років. Весь цей час я не міг обернутися, не міг щось зробити без супроводу репортерів. Думаю: “Жах, вар’ятство, дайте мені спокій!”. А діти вредні, противні – “руским”, “москальом”, “кадебістом” обзивали. З іншого боку, мої адвокати також боялися, що совєти пришлють спецслужби – і мене заберуть. Та й справді було кілька таких ситуацій, що люди їздили взад-вперед і заглядали за мною.

День народження

У жовтні 1985 року на свій день народження нарешті повнолітній Володимир Половчак зібрався до Вашингтона. Мав зустрітися з самим Рональдом Рейганом, щоб отримати американське громадянство.
– За кілька годин до мого приїзду італійський круїзний корабель (Achille Lauro. – Ред.) захопили терористи. Тому президент відлетів на вертольоті у цій справі якраз перед тим, як ми мали прийти. Ми пішли до Білого дому, отримали громадянство й відсвяткували. То був найвеселіший день мого життя! Свобода!

Після цього юнакові довелося чекати ще декілька років, поки не розпадеться Радянський Союз, щоб побачитись із батьками. З ними хлопець майже перестав спілкуватися – листи йшли понад місяць, а одна хвилина телефонної розмови коштувала майже долар. 1993 року Володя вперше за десяток років з острахом ступив на рідну землю – він ніколи б сюди не приїхав, якби Україна не стала незалежною. Чоловік помирився з найріднішими, знову познайомився з молодшим братом та вперше побачив наймолодшу сестру.

Тепер Володимирові – 51 рік, він успішний менеджер у медичній компанії, досі мешкає у Чикаго, має двоє дітей, а на мапі – уже десятки відвіданих країн. Та щотри роки у відпустку, що б там не було, він повертається до рідного