Іван Мазепа і Мотря Кочубей. Найдраматичніший роман в історії України: був чи не було?

Мазепині "чари"

Гетьман ще за життя здобув славу героя-коханця. Року 1707 французький дипломат у Варшаві Франціс Бонак писав: "Як я чув, гетьман Мазепа, поза іншими своїми прикметами, приваблює легко до себе своїми чарами жінок, як хоче цього". Зрештою, такі чутки стали основою відомого романтичного образу Мазепи. 

Очевидно, успішний правитель мав достатньо привабливих рис, щоби вражати тогочасних жінок. Хороша освіта, досвід при дворі польського короля і талант домовлятися. Ми не помилимося, якщо назвемо Мазепу харизматичним чоловіком. Однією з його блискучих навичок було красномовство. І це підтверджують листи Мазепи до Мотрі Кочубей. "Моє серденько, мій квіте рожаний! Сердечно від того болію, що недалеко від мене їдеш, а я не можу очиць твоїх і личка біленького видати, через сей листочок кланяюся, всі членики цілую люб’язно".

Написав він ці листи, імовірно, наприкінці 1704 року. Мазепа уже два роки був удівцем. Аж раптом – почуття до своєї хрещениці. Різниця у віці — 49 років — не мала аж такого значення. Гетьман навіть засилав сватів до Кочубеїв, але йому відмовили. Бо стосунки хрещеного батька із хрещеницею — гріх. Перипетії того роману ми сьогодні можемо відтворити за текстами Кочубея. Як потім суддя напише у своєму доносі, згоди на такий шлюб він не міг дати, бо вчинив би як "законопереступний батько і маловірний християнин". І це попри те, що Мазепа начебто погрожував йому смертю!

За версією Кочубея, спочатку Мотря не відповідала Мазепі взаємністю. Хоча той вдавався до підкупу й нібито пропонував три, а потім і десять тисяч червоних золотом за "побачення" із дівчиною. А згодом гетьман, дослівно, "вдався до чародійства". "Чари" полягали в тому, що Мазепа "брав сорочку її з тіла, а потім кілька раз до себе. Брав і намисто з шиї кілька раз. А для чого, то його праведна совість знає". 

Щось подіяло — і незабаром Мотря втекла до свого коханого. Проте гетьман за якийсь час відправив дівчину до батьків. Мовляв, немає благословення від Церкви, а ще будуть прокляття від родичів. "Щоб твої родичі по всім світі розголосили, що взяв у нас дочку уночі ґвалтом і держить у себе замість підложниці", — писав він їй згодом у листі.  

Мазепа таки мав рацію. У доносі Кочубей подав втечу доньки як таємне викрадення. Після повернення до батьківського дому Мотрине життя, судячи з усього, стало нестерпним. Її мучила й навіть била матір Любов Кочубей, у дівоцтві — Жученко. Мотря, очевидно, якось сповістила про це Мазепу. Бо маємо такі свідчення у його листі: "Тяжко засумував я, почувши, що катиця не перестала Вашу милість мучити, як це і вчора те учинила. Я сам не знаю, що з нею, гадиною, чинити". Як бачимо, на адресу Кочубеїхи вжито чіткі епітети. Але найцікавіше те, що Мазепа радить Мотрі втікати з дому: "Коли вони, прокляті твої, тебе цураються, іди в монастир".

Попри всі ці події Мазепа спілкувався із Кочубеями-старшими. Із якими, до слова, був у родинних зв’язках: його племінник Іван Обидовський мав за жінку Анну, ще одну Кочубеєву дочку. На той час Василь Леонтійович все ще був генеральним суддею Гетьманщини. Однак Мазепа вважав винним не його, а дружину Любу. Тому радив генеральному судді приборкати свою "горду, балакучу жінку". Що цікаво, у листі до Кочубея гетьман відкидає звинувачення у стосунках з його донькою: "Про блуд я не знаю і не розумію. Хіба сам блудиш, коли жінки слухаєш".

Зненацька почавшись, роман Мазепи та Мотрі так само раптово закінчився. Дівчина, зважаючи на листування, охолола до Івана Степановича. "Спомни тільки на свої слова, спомни на свою присягу. Спомни на свої рученьки, котрії мені не наоднократ давала, що до смерті любити обіцяла", — закидає він Кочубеївні.  

Через три роки, 1707-го, Мотря вийшла заміж за представника козацької старшини Семена Чуйкевича. Мазепа, очевидно, все ще мав до Мотрі почуття, бо був проти шлюбу. Як зауважив Василь Кочубей в доносі, у травні він звернувся до Мазепи із проханням дозволити сватання. Мазепа начебто його відраджував. "Як будемо з ляхами в єдності, тоді знайдеться твоїй дочці жених з тої сторони лядської знатний який шляхтич, котрий твоїй фортуні доброю буде підпорою", — обіцяв він. 

Два хрести

Восени 1707-го Мазепи не було в Україні, і Кочубей виконував його функції як наказний гетьман. Саме тоді наважився діяти: написав перший донос Петрові І, який передав до Москви через ченця Никанора. Зазначив, що Мазепа хоче "Великому государю зрадити, перейти до ляхів, а Московській державі вчинити капость велику".

Никанора допитали "с пристрастием", тобто катували. Слідство над ченцем тривало довго. Кочубей про результати нічого не знав і навесні 1708-го наважився на повторний донос. Того разу він діяв не сам, а взяв собі у спільники свого швагра Івана Іскру. І саме тут з’являється цілковито детективна та драматична історія. Сам Кочубей заявив про існування так званого "полтавського клану". Імовірно, ляльководила тут ненависна Мазепі Люба через свого батька Федора Жученка, у минулому полтавського полковника. Іскра — теж колишній полтавський полковник, одружений з іншою донькою Жученка, Параскою. 

До доносу загалом були причетними понад десять осіб. Ймовірно, учасники змови сподівалися на повторення подій 1687 року: за доносом старшини з гетьманства усунули Івана Самойловича. А одного з донощиків — того самого Івана Мазепу — обрали гетьманом. Схожими були й зовнішні обставини. Московське царство знову перебувало у стані війни, того разу — Північної, зі шведами. Людиною, яка передала донос на Московщину, був такий собі Петро Яценко, особа маловідома. Однак його родичем був царський духівник Тимофій Надаржинський. Заколотники з "полтавського клану" також заручилися підтримкою слобожанських полків. Врешті саме на Слобожанщині Іскра та Кочубей переховувалися від Мазепи навесні 1708 року. 

Однак донощики не врахували беззастережної довіри Петра до Мазепи. Дізнавшись про донос, московський цар відписав, що чує з боку Кочубея та Іскри "ворожі інтриги". За його наказом усіх причетних привезли до Вітебська, де саме перебувала похідна Петрова канцелярія. Там їх катували, а відтак на прохання Мазепи віддали в його розпорядження. Справдилось те, про що гетьман писав Мотрі в одному з листів: "Більш не буду ворогам своїм терпіти, конечно відомсту учиню, а яку — сама побачиш". 

Біля села Борщагівка, на кордоні сучасних Вінницької та Київської областей, і сьогодні можна побачити два хрести. Один — козацький кам’яний, другий — чорний мармуровий. Жодного підпису. Мало хто знає, що саме тут у липні 1708 року перед великим натовпом було страчено Іскру й Кочубея. 

Кочубей і його листи

Уже восени 1708 року шведське військо рушило на Україну. Цар відмовився допомогти Мазепі, і гетьман уклав угоду з Карлом XII. Далі — анафема, Батуринська різня і Полтавська битва. 

Але от що цікаво: серед тих, хто підтримав Мазепу, був Мотрин тесть Василь Чуйкевич, якого потім заслали до Сибіру. На боці гетьмана, попри все, були і Семен, і Мотря — їх помилували як Кочубеївих родичів. І тут виникає запитання: якби в Мотрі та гетьмана справді був роман, чи могло б таке статися? Власне, ця історія відома нам лише з московських документів: доносу Кочубея, до якого були долучені листи Мазепи до Мотрі. Уперше їх у примітках до своєї праці опублікував історик Дмитро Бантиш-Каменський 1830 року.

Як було насправді, ми вже ніколи не дізнаємося. У будь-якому разі листи, які начебто Мазепа писав Мотрі, — прекрасні. Якщо це навіть підробка, то її варто було вигадати. 

Донос закінчується найголовнішим доказом "зради" — віршами Мазепи, зокрема Кочубей цитує "Думу пана гетьмана Мазепи, в якій значне проти держави великого государя виявляється супротивенство":

Нумо врагів, нумо бити!
Самопали набувайте,
Острих шабель добувайте,
А за віру хоч умріте,
І вольностей бороніте!
Нехай вічна буде слава,
Же през шаблі маєм права!

Іронія в тому, що Василь Кочубей у цій думі постає одним із тих синів України, який зраджує батьківщину, служачи Москві. Через багато років Юрій Шевельов у відомій статті "Москва, Маросєйка" написав про комплекс "кочубеївщини" як одну з найбільших проблем України: «Бій під Полтавою виграв Росії не Петро I, а українські Кочубеї. Самозрозуміло, Петро і Росія влучно використовували всі подібні нагоди, що їх не бракувало. Про причини самого комплексу "кочубеївщини" хай говорять історики та психологи. Він живе і досі».