Іван Франко на вакаціях у Криворівні

На "польському" березі Черемошу

Уперше Іван Франко прибув до Криворівні влітку 1900 року. Приїхав ненадовго: привіз дітей і дружину, влаштував їх у хаті Проця Мітчука-Цілюка на правому березі Чорного Черемошу. Їхали фірою місцевого жителя Миколи Джурака. Якийсь шляхтич Баворовський запропонував письменнику власний фіакр. Той відповів: "Я — хлопський син, хочу їхати й розмовляти з гуцулами". На повноцінний "віддих" Каменяр прибув наступного року. Відтоді проводив там ледь не кожні вакаціїлітні відпустки Дванадцять разів відлітував у гуцульському селі.

Більшість "холерників"відпочивальників, які подалися до Криворівні, мешкала на лівому, «польському» березі річки. Правий, буковинський, називали "волоським". Франко у перші роки зупинявся в Мітчука. Його вважали знахарем. Він зцілював людей і тварин, читав апокрифічні молитви, травами та вовною лікував від поліартриту. Гість віддячив тим, що допоміг йому купити земельну ділянку. Одне літо Каменяр провів у хаті Петра Потяка. Пізніше з’явилося нове улюблене обійстя — велика смерекова хата різьбяра, фотографа-аматора й цілителя Василя Якіб’юка у присілку Ясенів Горішній. Франко завжди привозив подарунки, а у міжсезоння листувався з господарем. А в хаті Мітчука зупинявся Михайло Коцюбинський. Він так захопився Гуцульщиною, що навіть намагався спілкуватись місцевою говіркою.

Гуцули дивувалися його невсипущості Франка: пізно лягав і дуже рано вставав. Майже щоранку підіймався високо в гори по гриби. Часто його супроводжували тамтешні діти: дорогою письменник розповідав їм казки. Завжди щось знаходив, при цьому вигукував: "Гоп, гоп!" Правда, селяни дивувалися його трофеям: у Карпатах грибами вважають лише білі, інші не збирають.

Іноді вранці Франко надиктовував тексти: статті, листи, вірші. Їх переносили на папір його сини Андрій і Петро або майбутній письменник Роман Завадович. Після смерти Андрія письменникові допомагав Микола Якіб’юк, син власника хати. У погожі дні сидів у розкладному кріслі під явором за хатою або на сусідній скелі, де для нього поставили лавицю. Пізніше знову йшов до річки. Там на нього вже чекало товариство. Іноді вибирався на закупи до села Жаб’є — туди долав 6 кілометрів пішки.

Автограф на Писаному Камені

Іван Франко обійшов усі навколишні гори. Письменникова донька Ганна похід до Довбушевої печери описувала так: "Ми йшли вузькими стежками, переходили високі гори й темні провалля, минали бурхливі потоки й гірські озера, що таємно і зловіщо виблискували до місяця з-поміж високих смерек. Коли ми прийшли до славних печер, були помучені й голодні. Привітні вівчарі запросили нас до колиби, погостили нас надзвичайно смачною кулешею з густим молоком і овечим молодим сиром (будз). По вечері ми полягали спати. З одного боку покрівля, з другого вогнище наповняло наш захист димом і дуже приємним теплом. Тато ще довго сидів з вівчарями, слухаючи їх оповідань".

Діти весь час просили зробити зупинку: щоб відпочити, напитися холодної води, з’їсти щось. Франко був проти частих коротких привалів — вважав, що один довший краще відновить сили. На найвищій скелі Писаного Каменя знайшов рідкісний вид папороті — і запропонував дружині й дітям скуштувати її солодке коріння. Син Тарас згадував: "Ми їли й смакували, й відірватися не могли, а тато за той час прочитував написи, оглядав чудову околицю, вивчав географічну карту, яку мав із собою один зі знайомих туристів, розмовляв з товариством і оповідав щось веселе, бо туристи раз у раз сміялися".

Тамтешні скелі вже тоді були всіяні "автографами" відвідувачів. Лишив там свій підпис і Франко. Одного разу на Писаний Камінь пішли групою із 16 осіб. Майже всі взяли з собою валізи: їх везли на возі. На нього ж можна було підсісти, якщо дуже втомився. Із вершини милувалися краєвидами: Іван Якович показував співмандрівникам Снятин на горизонті.

У похід на Попа Івана Чорногірського провідниками обрали бувалих гуцулів. Жінки й діти їхали на конях. Тарас Франко описував: «Перший "попас" був у Жаб’ю, дехто накупував там в крамницях ковбаси, консервів, шоколаду, цукерок. Батько йшов легко, майже не втомляючись, але на сонці потився. По рівному ідучи, розмовляв, коли ж піднімався вгору, ішов мовчки, навіть осторонь товариства, щоб не морочили йому голову питанням. Палиці звичайно не носив з собою, взуття мав легке, як гуцульські постоли, на травистих стежках і в лісі йшов босоніж». Компанія ночувала біля ватри просто неба на підступах до вершини. А Петро Франко продовжував: "На другий день при сходженні на шпиль, досить крутий, у декого з товариства пішла кров носом, і ті не могли йти далі. На самім шпилі стоїть дивної форми скеля, мов постать попа в рясі — звідси й назва гори. Там уже всі добре відпочили й намилувалися видами довколишніх гір".

Рятівне чуркало

Іван Франко багато розпитував гуцулів про їхнє життя. Любив слухати легенди про Олексу Довбуша — але віри їм не йняв. Микола Потяк згадував: «Я списував пісні, які тільки знав, і віддавав їх Франкові або Гнатюкові. А Коцюбинський завжди мене випитував про мавок, лісовиків і ворожбитів. Одного разу я спитав Франка, навіщо йому ті пісні, і він мені відповів: "Через ваші пісні й приказки я хочу зрозуміти вас і ваше життя. А тоді буду про вас писати"». Франко відрадив Миколу від думок про еміграцію до Америки. Вечорами, якщо погода сприяла, письменник рибалив: у Черемоші та сусідніх струмках водилися головач, форель, морена. Вудок не потребував: з-під річкового каміння пстругівфорель витягав руками.

Про його скромність згадували майже всі, хто мав можливість зустрітися з ним у Криворівні. Михайло Косоріс, який прожив із Франком в одній хаті протягом двох літніх тижнів, згадував: "Коли я увійшов до кухні, зауважив при великому кухонному столі в кутку якусь людину, що, спершись на лікоть, тримала книжку і робила вражіння, ніби то вона з ласки увійшла під чужу стріху і старалася бути якнайменче замітною. Коли мене пізніше покликали на підвечірок, ця людина сиділа біля стола в їдальні, а біля неї — гімназіст з відзнаками учня восьмої кляси, з блідим, розпливчатим обличчям, з ріденько розсіяними рудавими волосками в околиці бороди й над горішньою губою. Тепер тільки я впізнав, що це Франко, а учень — це його найстарший син Андрій".

Коли Франка почала скручувати хвороба, він шукав рятунку в гірських джерелах. Літературознавець і перекладач Михайло Мочульський писав: "Мочив свої хворі руки в гуцульському чуркаліджерелі в тому пересвідченні, що в тому чуркалі поволі розмотуються дроти з його рук. А що дроти були на руках тисячеметрові, поет потішав себе, що розкріпощення його рук ще нескоро прийде, але таки прийде колись. Але бажаний день волі для його великого духа не приходив, руки й далі були обмотані тисячеметровим дротом, демони й далі мучили бідну душу поета, а він марнів і марнів".

Письменник Денис Лук’янович подав діалог Коцюбинського і Франка.

" — А я радий вам сказати, пане докторе, що ви сьогодні, як бачу, краще почуваєте себе, — говорив Коцюбинський.

— Так, краще, нині я довше мочив руки в Мітчуковім чуркалі, а вода, каже мій Якіб’юк, дуже помагаюча.

— Хай здорові будуть ті трудящі руки, хай дужі будуть за те, що обладнали чуркало."

Параска Харюк, яку в селі називали Паліїхою, майже через пів століття пригадувала: "Франко завжди ходив зі закладеними назад руками й вони йому тряслись". Письменник бував у неї вдома, тримав на колінах її дітей, слухав оповіді, як її опришки замолоду на руках носили. Коцюбинський зупинявся у її сусіда Петра Мойсейчука. Паліїха приносила літераторам дзбанок з молоком. Коли Франко сидів десь неподалік її хати й читав, то виносила йому варені яйця, бринзу та гуслянку. "Сидів зо мнов, розпитував про гори, про життя людей. Любив пересиджувати на камені недалеко моєї хати, а в цюркальці мочив свої хворі руки".

Дві таблиці, один музей

<p>Святкування ювілею Івана Франка у Криворівні, 1926 рік</p>

Улітку 1914-го Каменяр прибув до Криворівні в товаристві 14-річного Здислава, сина Целіни Журковської, у яку був невзаємно закоханий упродовж трьох десятиліть. У день виїзду росіяни зайняли Львів. Більше в Карпатах письменник не бував. Ще 1926 року на камені, де він любив відпочивати, почепили меморіальну таблицю. Невдовзі вона зникла – пізніше радянська преса звинувачувала нацистів у її знищенні. Таблицю відшукали випадково у 1960-х, коли після негоди Чорний Черемош вийшов з берегів і підтопив кілька ділянок. Тим часом народний майстер Іван Марусяк виготовив копію. Оригінал зберігають у музеї, а копію помістили на зовнішній стіні.

У радянський час у Криворівні літували Дмитро Павличко, Платон Воронько, Андрій Малишко, Михайло Стельмах. Екскурсії Франковими місцями для літераторів проводив тодішній голова сільради Михайло Бойканюк. Малим хлопчиком він кілька разів ходив з Іваном Яковичем по гриби.

Року 1940 біля сільської школи встановили пам’ятник Каменяру. Через 12 років поряд із хатою Василя Якіб’юка встановили бюст Франка. Ще через рік у тій самій хаті відкрили літературно-меморіальний музей. Ґазда зберігав чимало рукописів свого гостя, та вони зникли в часи Другої світової. На початку 2000-х музей розбудували, додавши виставкову залу. Там є багато картин й архівних світлин. За дерев’яними дверима з написом "Кімната, в якій працював Франко" ховається красива гуцульська піч, складена із косівських сюжетних кахлів XIX століття. Втім Іван Якович цього п’єца не бачив: його перенесли з іншого обійстя. На стіні біля вікна висить невеликий різьблений гуцульський топірець. Його виготовив і подарував Каменяреві господар хати. З автентичних речей — невеликий столик, ліжко, настінний годинник, трохи посуду, лава й канапа біля стола. Вже згадувана вище довгожителька Параска Харюк подарувала музеєві миску.

Там намагаються згадати всіх великих, хто бував у них: від Коцюбинського та Кобилянської до Параджанова й Миколайчука. Скромний Франко на таке б не скаржився — не та натура. Врешті-решт, усі вони не з’явилися б у Криворівні, якби не Каменяр.