Мрія про Могилянку

Ейфорія відродження

24 серпня 1992 року. Андріївський узвіз ущерть заповнений людьми. Одні стоять збоку на тротуарі, інші гуртом рухаються від Софії вниз, на Поділ. Там, на Контрактовій площі, відбудеться урочиста церемонія посвяти в спудеї відновленої Києво-Могилянської академії. Саме в першу річницю Незалежности відкрилися двері університету, створеного на фундаменті найдавнішого вищого навчального закладу Східної Європи. Ця символічна подія зібрала тоді чи не весь український Київ.

На перших фото майбутні студенти мають іще не такий вигляд, як згодом. Без характерних бонетів на голові й чорних мантій. Дівчата — у світлих накидках із каптурами, що уподібнюють їх до учениць пансіону для шляхетних дівчат. Хлопці — у темних плащах із білими смужками-вставками. Але загальну атмосферу впізнати неважко. Це суміш піднесення і хвилювання. А ще усвідомлення, що віднині починається нове життя. Воно сповнене і невідомости, і великих сподівань. Десь так через сім років почувалася і я, коли в спудеї посвячували вже нас, вступників 1999-го.

—   Нині, мабуть, як ніколи раніше, Україна потребує молодих високоосвічених, енергійних людей. Саме ви є тими, хто підніме з руїн нашу державу. Вітаю вас у відновленій Києво-Могилянській академії, — такими словами В’ячеслав Брюховецький, майбутній ректор, а згодом президент Академії, звернувся до тих перших 229 вступників, які ризикнули й повірили. Згодом цих сміливців він жартома називав "піддослідними кроликами".

На ту церемонію завітав і президент Леонід Кравчук. Саме його підтримкою заручився Брюховецький. А ще Кравчук виділив із власного фонду 300 тисяч карбованців на перші потреби. Це і стало початковими коштами університету — разом із більшими й меншими добровільними пожертвами. Що тут скажеш? Брюховецький умів не лише залучати меценатів, а й заражати вірою в те, що стало справою його життя.

Слава пращурів

Історію Академії відраховують від 1615-го — року виникнення Київського братства. За поширеною думкою, землі для Братського монастиря, а також школи і шпиталю подарувала заможна шляхтянка Гальшка Гулевичівна, погодивши це зі своїм другим чоловіком Стефаном Лозкою. Сучасні спудеї вшановують її як першу покровительку своєї Alma Mater.

Київське братство під своє крило взяв гетьман Петро Сагайдачний, увійшовши до нього зі всім козацьким військом. А митрополит Київський Петро Могила об’єднав Київську братську і Лаврську школи й розбудував тут систему освіти за зразком єзуїтських навчальних закладів. Тут вчилася переважна більшість гетьманів — від Івана Виговського та Івана Брюховецького до Івана Скоропадського й Пилипа Орлика.

Та, мабуть, найвідомішим спудеєм в історії закладу є Григорій Сковорода. Його пам’ятник авторства Івана Кавалерідзе вже майже пів століття височіє на Контрактовій площі. Так, радянське керівництво змусило "взути" босого філософа, а Біблію замінити торбою. Але обличчям мандрівний мислитель обернений до Староакадемічного корпусу Могилянки. Саме того, який зображено на реверсі 500-гривневої купюри й на логотипі Українського наукового інституту в Гарварді.

Латинська мова викладання. Перші граматики і поетики. Козацьке бароко та Іван Мазепа. Феофан Прокопович — ректор, який виховав ціле покоління українських діячів і водночас заклав підвалини російського самодержавства. Нарешті заборона української мови в часи Катерини ІІ. А в радянський період забуття академії.

Усі ці факти майбутні спудеї відновленої Могилянки засвоювали ще абітурієнтами, адже аж до запровадження ЗНО "Історія Києво-Могилянської академії" була одним з обов’язкових предметів на вступних тестах. Відчуття причетности до славної історії — і водночас нагадування про відповідальність за власні вибори, теперішні й майбутні. Цілком у дусі того, що закладали в ідею відновленої Могилянки її творці.

Факти й апокрифи

У новітній історії КМА не бракує легенд. Засновані на реальних фактах, перекази з часом обростали яскравими деталями або й ставали мандрівними сюжетами.

Одна з таких легенд — про Брюховецького, який виграв університет у шахи. Звісно, це "правда і нічого, крім правди". На початку 1992-го В’ячеслав Брюховецький і справді виграв у шахи в начальника Вищого військово-морського училища Миколи Коровіна. І предметом "дуелі" таки було приміщення на території колишньої Академії. Але навіть не корпус, а тільки одна кімната. І спершу в ній не було нічого, окрім столу і стільця.

Утім насправді ідея відродження виникла ще в 1980-ті, на одній із акцій захисту старовинного Києва. А далі було створення РУХу. Відновлення Незалежности. Заснування музею-заповідника "Києво-Могилянська академія". Нарешті поїздка Брюховецького до США та Канади, де він надихнувся прикладами тамтешніх університетів і вирішив адаптувати їх до українських реалій. А ще у вересні 1991 року в Будинку кіно відбувся Форум інтелігенції. Там мав виступати Леонід Кравчук, тоді ще голова Верховної Ради. І Брюховецький наполіг, щоб йому теж дали слово. Адже важливо було донести цю ідею саме до Кравчука й отримати його схвалення. Як ми знаємо, врешті так і сталося.

Тож на початок 1992-го вже існувало Розпорядження ВР про відновлення Академії на її історичних територіях, а при Кабінеті Міністрів діяла відповідна робоча група. Брюховецький тоді вже звільнився з Інституту літератури й очолив Виконавчу дирекцію з відродження КМА.

Історію про непрості перші місяці та роки, про всі перемоги й набиті ґулі доволі докладно задокументовано в Музеї КМА. А також у спогадах нечисленних "співучасників": у перший рік тут офіційно працювало лише дев’ятеро людей. І вони не тільки спільно мріяли і планували, а й разом розвантажували фури з книжками, складали перші програми й кошториси та проходили всі кола бюрократичного пекла.

Ще одна яскрава історія — про першу вступну кампанію. Вона відома як легенда про бабусю і полуницю. Влітку 1992 року оголосили набір абітурієнтів. Але певности, що хтось подасть документи, не було. У перші дні й справді ніхто не приходив. Усі причетні вже почали хвилюватися. Як раптом у двері кабінету Брюховецького в постукала бабуся. Її цікавило, чи відновлять на території університету церкву Благовіщення Богородиці. Бо в дитинстві вона, мовляв, так її любила. Брюховецький запевнив, що відновлять. Утішена бабуся хотіла бодай чимось віддячити за хорошу новину. А що нічого більше не мала, то поділилася власною полуницею. "Хай вам буде на здоров’я. Як під’їсте, все буде гаразд". Бабуся залишила частунок і зникла. А невдовзі прийшов перший абітурієнт.

Незалежна й "без блату"

Відновлена Могилянка мала дві головні переваги над абсолютною більшістю українських вишів: самоврядування і відсутність корупції. Перше вдалося втілити через особливий статус для університету, який не підпорядковувався Міністерству освіти. Завдяки вмінню Брюховецького знаходити підхід до різних людей, КМА домоглася фінансування окремим рядком у держбюджеті. А це означало і більшу економічну свободу (принаймні до початку гіперінфляції), і можливість формувати власну навчальну програму.

Західну систему Liberal Arts"вільних мистецтв" уперше в Україні було впроваджено саме тут. Ішлося про комплексні, а не вузько спеціалізовані знання, які давали би змогу потім адаптуватися до різних фахів. Вибіркові дисципліни тут були не формальністю, а буденною практикою. Вивчаючи історію, можна було записатися на курси з філології чи філософії. Або й на правничі чи економічні дисципліни. Ба більше, кожен мусив прослухати певну кількість курсів не зі своєї спеціалізації. Студенти самі формували собі навчальні програми й водночас здобували фахові знання. Можна було здобути також т. зв. minor — додаткову спеціальність.

Ще одним бонусом були іноземні мови. Крім англійської, другої після української робочої мови в університеті, обирати можна було і поширені західні, і рідкісніші східні. Окремо ішли слов’янські: їх можна було вивчати кілька одразу.

Та головною принадою залишався, звісно, вступ "без блату". Від Сергія Іванюка, одного зі співзасновників і згодом улюбленого ректора кількох поколінь, довелося почути чимало кумедних історій про спроби дати хабара навіть після відмови. Бо ж декому легше було повірити, що інші до тебе просто "замало пропонували".

Щоб гарантувати рівні умови, вступ відбувався за тестами. Нині їх називають провісниками ЗНО. Тестування на сім дисциплін готували в закритому режимі. Питання з кожного предмета складало по кілька викладачів. Та, окрім Брюховецького, до дня вступу ніхто не бачив фінальні варіанти в цілісному вигляді. У перші роки їх перевіряли вручну. Але прізвищ абітурієнтів не було видно — увесь тестовий аркуш мав вигляд штрихкодів на бланках. Уже наприкінці 1990-х придбали машинку для зчитування тестів. Так було усунуто останній людський фактор у підрахунку результатів.

Що це давало, окрім рівних можливостей? Вищий загальний рівень вступників, адже тести перевіряли знання з більшости шкільних дисциплін, а не лише кількох обраних. А також вищу мотивованість майбутніх студентів, адже про Могилянку говорили так: сюди приходять ті, хто справді хоче вчитися. Зрештою, для формальних дипломів у 1990-ті було безліч простіших варіантів.

Діалог на рівних та інтелектуальні горизонти

Наталя Пелешенко працює в університеті ще з 1996-го. Незмінна методистка кафедри філології, а нині й викладачка, вона бачила Могилянку на різних етапах. Та коли прийшла сюди, це ще була спільнота, де "всі знали всіх". Насамперед у вічі впадала сама атмосфера:

— Тут відрізнялося абсолютно все, — згадує літературознавиця.

Після Харківського університету, звідки вона приїхала, дивували камерність, дружність та індивідуальний підхід до всього, а передусім — до навчання. Це був справді "університет для студентів".

Після строгої єрархічности тогочасних вишів різниця була разюча, і не лише для Наталі Пелешенко. Студентам не тільки пропонували іншу, модульну, систему освіти, ґрунтовану на індивідуальних навчальних планах. Їх заохочували до діалогу на рівних. Викладачів дозволяли не тільки слухати — з ними можна було дискутувати. А часом і спільно розширювати горизонти. Студенти Соломії Павличко згадували, як вона керувала науковими роботами. Обираючи теми, якими раніше не займалася, вона разом із ними читала й обговорювала нові для себе тексти.

У перші роки президент і ректор знали майже всіх студентів. Іноді їх можна було помітити й на студентських вечірках. Утім дружня атмосфера не означала панібратства. Хоча колишні викладачі та студенти згодом не раз ставали колегами і друзями.

— Коли згадують 1990-ті, то найчастіше говорять про бідність та розруху. І це справді було. Але були також атмосфера свободи, відчуття окрилености. А ще на тлі загального занепаду Могилянка приваблювала своєю успішністю, — пригадує Ростислав Семків, який 1997 року приїхав після Тернопільського університету і вступив на магістерську програму з літературознавства.

На кафедрі філології тоді не бракувало молодих і по-доброму амбітних викладачів. І мова не тільки про Соломію Павличко, яка ще за життя стала легендою. Були і Віра Агеєва, Володимир Моренець, Роман Веретельник. З гостьовими курсами приїжджали закордонні професори: Григорій Грабович, Іван Фізер, Роман Струць. Студенти засвоювали методології, про які ще вчора мало хто чув. Усе це здавалося фантастикою.

На інших факультетах були свої "зірки". Як-то професор кафедри соціології Валерій Хмелько або ж керівник Школи соціальної роботи Володимир Полтавець. Одним із співзасновників Могилянки був доктор, а згодом академік НАН України філософ Мирослав Попович. А на лекційний курс іншого легендарного київського філософа Сергія Кримського щоразу записувалася рекордна кількість слухачів, і то не тільки гуманітаріїв.

За перше десятиліття Академія зібрала когорту шанованих гостей, які виступали тут із лекціями й отримували звання почесних професорів. Від Юрія Шереха-Шевельова, Романа Шпорлюка чи Івана Фізера — до Поля Рікера, Сергія Аверінцева та Ліни Костенко.

Знаковою подією першого десятиліття існування став візит 1996 року тодішнього Принца Вельського, а нині — короля Сполученого Королівства та ще 14 країн Співдружності націй Чарльза ІІІ. Студенти пригадують, як зустрічали принца з саморобними плакатами, фотографувалися з ним і навіть освідчувалися йому.

У час, коли суспільство переважно виживало, тут кипіла енергія. У всьому відчувалися бажання розвиватися і змінювати країну. Люди, що тут працювали, вірили у свою справу. І на цій вірі та ентузіазмі все тоді трималося.

Студентське життя і ритуали

Можливостей для самореалізації теж не бракувало. В Академії був і далі є свій виборний парламент — Студентська колегія. Майже від початку діють різні організації. Хтось грав у театрі Ludus. Інші співали в хорі "Почайна". А Спудейське братство й досі ставить повноцінні вертепи за власними сценаріями.

Року 1993 при університеті відкрили Центр сучасного мистецтваЦСМ. Його заснував Джордж Сорос, а від 1997-го очолив художник і куратор Єжи Онух, згодом директор Польського інституту. Перші резонансні виставки і перформенси відбувалися саме тут: Енді Воргола, Демієна Герста, Йозефа Бойса. Тут організовували й акції вже культових українських митців: Бориса Михайлова, Арсенія Савадова, Олега Тістола, Тіберія Сільваші.

Ще одна цікава особливість Могилянки — те, що студенти мали змогу "відпрацьовувати" в різних підрозділах символічну оплату за навчання, паралельно здобуваючи професійний досвід. Скажімо, саме із ЦСМ починала свою професійну кар’єру Олеся Островська-Люта, нині очільниця Мистецького Арсеналу. В інтерв’ю "Повазі" вона так згадує співпрацю з Єжи Онухом: "На мене дуже вплинув Онух як директор, оскільки він був людиною інакшого типу. Він цінував спроможність особи, а не її зв’язки. Думаю, що він підтримав ціле покоління молодих культурних менеджерів. Багато людей, які нині функціонують у цій сфері, починали з його підтримки".

У 1994 році студенти заснували могилянський кіноклуб, на якому виросло кілька поколінь культурологів. А 1995-го з’явився журнал "Кіно-Театр", який очолила кінознавиця Лариса Брюховецька.

У КМА виходила низка студентських видань. У 1990-х це були газети "Колесо", "Міст", "Центр Європи", "ZМІСТ".

А ще, звісно, радіо. Воно змінювалося разом із поколіннями студентів, та аж до пандемії незмінно лунало в дні навчання на першому плацу — там, де подвір’я центрального корпусу. Плац узагалі особливий простір для могилянців. У теплу пору тут не тільки відбувалися дискотеки або концерти. На плацу можна було потусити на великій перерві, слухаючи музику. Деякий час дозволялося навіть вживати слабоалкогольні напої: нечуване вільнодумство!

А ще могилянці мають свої ритуали. Наприклад, акція "Чистий Сковорода" на День Академії 15 жовтня. Кілька спудеїв із драбиною, милом і ганчіркою щороку відшуровують свого патрона на "Контракті". Колись того дня можна було з’їсти кулешу й випити пива, куплені за могилянську валюту — "брюхи".

Щороку на посвятупочаток навчального року і конвокаціюцеремонія випуску 28 червня відбувалися загальні збори і процесія вуличного театру на ходулях. Мене це дійство щоразу заворожувало, здавалося навіть трохи магічним. Іще тими днями лунав студентський гімн Gaudemus Igitur. І можна було загадати бажання, торкнувшись до черепахи Альми. Цей живий символ Академії — подарунок іще перших випускників.

Простір, вільний від російської

Було ще одне, що від початку вирізняло Могилянку, — мова спілкування. Звісно, приватні розмови ніхто не контролював. Але існувала домовленість: в університеті послуговуються двома робочими мовами — українською і англійською.

Це не завжди спрацьовувало на 100 %, але таки суттєво впливало на загальну атмосферу. Зокрема й тому, що всі були рівні. А доки людей було не надто багато, домовитися про спільні правила було простіше.

Ще наприкінці 1990-х для мене, киянки, КМА стала одним із нечисленних "українськомовних ґетто" столиці. Звісно, українською спілкувалися не лише тут. Але тут я ніколи не почувалася "білою вороною" через свою мову. Згадуючи про це нині, розумієш, як сильно змінилося суспільство. Зрештою, відновлена Могилянка завжди прагнула бути українським університетом не лише за формою, а й за духом. І коли університет тільки зароджувався — і потім, коли вже мав статус національного. Згодом за це довелося розплачуватися. Коли міністром освіти став Дмитро Табачник, для Академії настали непрості часи. Її діймали перевірками, всіляко обмежували і врешті позбавили незалежного статусу. Але це було вже в наступні десятиліття, як і багато інших випробувань.

Дев’яності ж лишилися в історії таким собі новим "золотим віком" — часом сміливих мрій і юности. А поза тим усі могилянці знають: "Час плинний — Академія вічна".