Місто на краю Ойкумени

До "вікінгів" на велосипедах

<p>Собор в Овручі, 1909 рік. Фото Бориса Реріха</p>

Реальне місто відрізнялося від вифантазованого. Овруч виявився просторим і пласким — для мене, подолянки, подібний рельєф це екзотика. Місцеві "вікінги" з "валькіріями" крутили педалі велосипедів. Поліщуки переконують, що Овруч лежить на семи пагорбах — так само, як Рим, Єрусалим, Стамбул, Лісабон і Прага. Тільки тут вони набагато менш помітні — хіба що з півдня видно, що місто розташоване на вищому березі річки Норинь.

Не мріяла би я так про собор, то побачила б лише пересічний пострадянський населений пункт. Літак і танк серед рядів п’ятиповерхівок. Порожній п’єдестал від вождя світового пролетаріату. Релікти старих мозаїк на фасадах. Магазини "Колос" і "Оленка". Будинок культури — типовий проєкт у стилі сталінського ампіру — навпроти міськради — типового проєкту у стилі радянського модернізму. Вся сучасна монументалістика — цвинтарні шматки граніту, що різняться тільки написами.

У XVIII–ХІХ століттях половину містян становили хасиди. Та від старої забудови штетля не залишилося майже нічого ще від часів страшного погрому 1918-го під проводом отамана "Козиря-Зірки". Немає вже і двох костелів з монастирями — єзуїтського та домініканського.

Собор Святого Василія, уламок княжих часів по сусідству з райдержадміністрацією, здався трохи нетутешнім, ніби з іншого часового виміру. Навколо храму — пустка, яку заповнюють вітер і кілька неоковирних кам’яних святих. Їм не дуже вдається. Справжні міські вертикалі видно від стін храму Святого Василія: водонапірна вежа метрів за 100, бундючний і архітектурно дивний Преображенський кафедральний собор РПЦвУ. Мабуть, десятки потенційних туристів проминають щодня Овруч, не знаючи, який скарб стоїть за 100 метрів від траси Р28.

Золотоверхий храм Рюрика

Легенда стверджує, що у другій половині X століття володарем захованого в лісах Овруча був древлянський князь Олег Святославович. Після битви з рідним братом Ярополком він мусив поспіхом відступати до міста. На мості перед брамою зчинилася така тиснява, що князь упав до рову з водою і там його затовкли інші вояки. Ярополк дуже засмутився — і насипав над братовою могилою курган. Пізніше Ярослав Мудрий наказав охрестити останки Олега й перенести їх до Десятинної церкви в Києві. У XIX столітті російські офіцери власним коштом встановили кінний монумент князю. А вже в радянські часи на тому місці поставили шмат граніту.

Наприкінці XII століття князь Рюрик Ростиславович зробив Овруч своєю резиденцією. На той час тут вже діяв дерев’яний храм. Рюрик звів на його місці муровану церкву у візантійському стилі. Можливо, зодчим був Петро Милоніг, автор П’ятницької церкви в Чернігові. Пізніше з’явилися легенди, начебто храм будував двома століттями раніше сам Володимир Великий — і це третя (після Києва та Володимира) мурована святиня тільки-но охрещеної Руси.

Також оповідали, що церкву зводили не люди, а святі й ангели. У їхніх руках камінь розм’якав, ніби віск, і на ньому залишалися ангельські відбитки пальців. Ще один переказ стосувався київських ченців, які принесли до Овруча матеріали для будівництва храму. Коли прийшли, виявилося, що собор уже зведено, робота закінчена. Вони повернулись назад, а каміння порозкидали по дорозі — от і маємо Ольжині купальні в Коростені й мальовничі валуни в поліських річках. Наступна легенда стверджує, ніби язичники-древляни, почувши небесний спів із Василіївської церкви, так були вражені, що й собі попрохали "гукнути" (заспівати) під її склепіннями. За це щороку приносили данину-гуківщизну медом.

Яким же був той чотиристовпний триапсидний храм із двома вежами? Видатним для свого часу! Літописи лаконічні, але "золотоверхий" — це багато про що свідчить. Отже, важливий. Інші не золотили. Нава храму мала по шість вузьких вікон, апсиди — по два. Дотепер через це у Василіївській церкві темно. У вікнах замість рам були дубові дошки, а в них — по три круглі отвори з бичачими міхурами. Нині у віконечках таки скло. Мури мали до двох ліктів завтовшки, у них за шаром вапна ховали глиняні горщики та банки — для акустики. Інтер’єр прикрашали фрески та позолота.

Овруч часів Рюрика був добре укріпленим містом з дерев’яно-земляною фортецею. Її вали ще подекуди помітні. Але сильне укріплення виявилось слабшим за Батиєву орду — 1240 року татари спалили собор. Аж на початку XIV століття місто відновило укріплення. На той час навколо поруйнованої святині вже ледь не ліс виріс. Але мури трималися. Місто почергово було частиною Галицько-Волинського князівства, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської імперії. Сюди "навідувалися" кримські татари — 1506 року вони знищили фортецю. Довелося відбудовувати вже в камені, поглиблювати рів. Замок мав чотири брами й шість веж. Року 1641 король Владислав IV дарував Овручу маґдебурзьке право.

Цеглина для домовини

А що ж собор Святого Василія? Ще раз храм зруйнували сусіди-литвини, та стіни встояли. Грошей тоді вистачило лише на зведення посеред руїни дерев’яної каплички. Вона згоріла у великій міській пожежі 1578-го.

Відбудували місто, відбудували й каплицю. У 1648 році Хмельниччина знову обпалила Овруч. Каплицю відновили втретє. Війни вже не загрожували, будівля спокійно старіла і перетворювалася на цілковиту руїну. У XVIII столітті каплицю закрили, а все літургійне начиння з неї перенесли в новозведений Миколаївський костел при єзуїтському монастирі. Бароковий храм-красень стояв там, де тепер пнеться у небо новобуд від РПЦвУ.

Року 1842 обвалилося склепіння. Який вигляд мав храм  після цього, відомо з деревориту художника Броніслава Подбельського, опублікованого в тижневику Tygodnik Ilustrowany. Той самий часопис стверджував: "Овруч, нині одне з найзлиденніших повітових міст Волині, все ж мав у давніх часах хвилини блиску та слави, сліди яких залишилися в могилах і руїнах, оповитих легендами, ніби плющем".

Десь тоді ж поширилася легенда, начебто на руїнах храму Святого Василія час до часу чутно ангельські славоспіви, дим від невидимих кадил збирається в коло, а з неба спускається Богоматір. Наслухавшись побожних казок, народ приписував поруйнованій святині неймовірні властивості. Дійшло до того, що жовту цеглину з Василівської церкви клали небіжчикам у домовину.

Мандрівники, які в той час проїжджали повз Овруч, за 10 верст бачили на горизонті вежі єзуїтського костелу. Спочатку їх було дві, потім — чотири. Руїни ж княжого храму можна було роздивитися, лише перебуваючи поряд. Центр містечка вже тоді був західніше — біля єзуїтів і нової церкви. Туди щонеділі селяни возами з’їжджалися на базар. На невисокому пагорбі над Норинню ще можна було помітити залишки стін і фундаментів середньовічних укріплень і пілони старого мосту.

Столиця поліських боліт

Про монастир варто розказати докладніше. Року 1678 до Овруча із захованого в лісах містечка Ксаверова переїхав єзуїтський колегіум — місцева шляхта виділила монахам мальовничу ділянку для будівництва. У пам’ять про первісне місце розташування колегіум взяв назву Xaver-Ovrucense Collegium — Ксаверівсько-Овруцький.

Спочатку споруди були дерев’яними. Приблизно 1740 року хтось небезталанний — можливо, Павел Гіжицький, автор монументального колегіуму у Кременці — створив проєкт мурованого храму. Наріжний камінь чомусь закладали двічі — з різницею у шість років. Будівництво затягнулося – аж ось 1773-го папа Климент XIV буллою Dominus ac Redemtor скасував єзуїтський орден. Незавершену споруду передали уніатським ченцям-василіянам. Вони довели справу до кінця і навіть розширили корпус келій, облаштувавши тут школу на дві сотні учнів. Їх навчали математики, фізики, "красномовства і нрава". Якийсь час у програмі також були старослов’янська й німецька мови.

У 1789 році школу відвідав інспектор від царського уряду, священник і доктор права на прізвище Мушинський. Він відзначив, що діти тут старанні та мають успіхи у навчанні, хоча шкільне приладдя вже старе, а у кабінеті фізики немає нічого для проведення дослідів. Також писав: "Ґрунт на кілька миль навколо Овруча гарний: у ньому є вапно, залізо, млиновий камінь, прекрасний матеріал для мощення вулиць, глина для вироблення цегли, чиста і здорова вода, завжди врожайні поля, ліси наповнені звіром. Овруч вважають головним містом великого повіту, але він не місто. Учні терплять у ньому велику нужду і через поганий устрій садиб, особливо для приїжджих здалеку, і через труднощі в придбанні продовольства". А далі дошкульно називає місто "столицею поліських боліт і напівдиких поліщуків".

Після поразки польського повстання 1831-го царат віддав костел православним. Келії та школа швидко занепали: обвалилися сходи, покрівлю порозтягували жителі навколишніх садиб. Російський уряд міг би пристосувати споруду під якісь установи — здогадалися ж вони розмістити суд в колишньому домініканському монастирі, а поліційний відділок винаймав кімнату в єврейському будинку. Державна школа тоді тіснилася в орендованих приміщеннях, аж поки під неї не звели скромний дерев’яний будинок.

Панікадило від царя

У середині ХІХ століття жителі Овруча задумалися: якщо залишки Василіївського собору такі святі, може, варто знову відправляти тут служби? Та коштів, щоб підняти колоса з руїни, в убогому краю не знайшлося. У містечку в той час було лише чотири муровані будинки. Храму таки пощастило. Спочатку руїну вкрили дерев’яним наметом, поряд звели муровану капличку.

У 1903 році на прохання Імператорської Археологічної комісії те, що лишилося від собору, дослідив і сфотографував Петро Покришкін. Він був знавцем архітектури домонгольського періоду, проводив розкопки київських Золотих воріт, відреставрував храм Спаса на Берестові та Юр’єву божницю в Острі на Чернігівщині. На основі досліджень Покришкіна у 1907–1911 роках церкву відновлювала команда реставраторів під керівництвом Олексія Щусєва, одного з творців неоросійського стилю сакральної архітектури (а ще — майбутнього автора проєкту мавзолею Леніна на Красній площі). Незабаром і Покришкін, і Щусєв отримали звання академіків архітектури.

Вцілілий фрагмент храму Щусєв зберіг. Це східна вівтарна частина і шматок північної стіни. При роботі використав частини цегли, яка була розкидана навколо (і яку ще не встигли покласти в домовини). Цеглини, які були у фрагментах стін, нумерували, відновлювали, а потім вставляли на ті самі місця. Місцева цегельня виготовляла цеглу-плінфу, подібну до давньоруської. Щусєв відтворив вузькі галереї другого ярусу — можливо, оборонні. Поряд із собором за його проєктом спорудили келії у стилі московських монастирів XVII століття. Вони збереглися до нашого часу — своєрідний символ архітектурної окупації Полісся. Пізніше спеціалісти припустили, що Щусєв помилився — храм князя Рюрика міг бути значно вищим, стрункішим. Розписи виконали Олександр Блазнов, Федір Волков і Кузьма Петров-Водкін. Верхній ряд іконостаса зібрали з ікон XVI століття.

3 вересня 1911 року відновлений собор Святого Василія освятили. На церемонію автомобілем приїхав цар Микола II. Привіз подарунок — позолочене панікадило. Воно дотепер є в церкві. У радянський час храм діяв, закрили лише монастир. А 1990-го в келіях поряд знову запрацювала жіноча обитель. У 1997 році місто відсвяткувало 1000-ліття свого храму.

"Місця втрачають дикість і красу"

У дослідженні та відновленні храму також брав участь допитливий археолог і художник Борис Реріх. Він обійшов Овруч і довколишні села з фотоапаратом, альбомом і акварельними фарбами. Змальовував старі хрести на цвинтарях, оглядав кургани на Тузовій горі, вишукував артефакти кам’яного віку на Циганській горі. Іноді в його об’єктив потрапляли селяни — тоді популярними були кадри "типів".

Без жодних дозволів Реріх проліз у велетенські підземелля колишнього Миколаївського костелу — на той час давно вже церкви. Висота склепінь там сягала чотирьох метрів. Скарбів не знайшов — лише кілька кістяків. Імовірно, це були колишні поховання єзуїтів. Відзначив негармонійність перебудови барокового красеня московськими попами. Також залишив опис і зображення "уніатського пам’ятника" — барокової колони неподалік Заручаївської церкви. У самому храмі оглянув підвал із рядом кімнат, у кожній була піч. В Овручі він бачив подібні підвали з отворами для димарів. 

Реріх залишив нотатки про Овруч і створив його схематичну карту. Писав: "Цей шматок Волині погано досліджений. Від станції Коростень на північ до міста Мозиря йде глуха, лісиста місцевість. Нині з кожним роком ліси вирубують, річки міліють і місця втрачають свою дикість і красу. Так, до міста Овруча дорога вже стала вкрай одноманітною і нудною. Лише в одному місці видно залишки лісу і похмуро стирчать пні. Дорога йде великим поштовим трактом — широким з двома алеями з обох боків".