Малоросійський проєкт на імперській виставці в Росії

"Винайдення" народів імперіями

Тарас Шевченко в "Кавказі" геніально висловився, що таке імперське домінування. Згадуючи про колоніальну політику Росії на Кавказі, він проілюстрував, як метрополія "винаходить" звичаї та "дарує" їх колонізованим народам. Поет гірко іронізував над просвітницькими і християнськими ідеалами, якими прикривалася російська колонізаторська політика: 

До нас в науку! Ми навчим,
Почому хліб і сіль почім!
Ми християни: храми, школи,
Усе добро, сам бог у нас!
Нам тільки сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана; чом ми вам
Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тій собаці!

Присвоюючи чужі землі, звичаї, побут, культуру та історію, імперії "винаходили" етноси й народи у своїх колоніях. Цьому слугували різні стратегії, наприклад, принципи картографії. Особливі образні позначення — емблеми — закріплювали за контрольованою територією. Імперії стирали автентичний контекст реальних країн і територій. На їхньому місці виникала така собі уявна, фантастична "країна". Одна з них — Вест-Індія, — до прикладу, служила компасом для реальних та уявних мандрів багатьох британців. А уявний "Кавказ— чи напівказкова "Малоросія" позначали екзотичні провінції в Російській імперії. Туди можна було втекти, шукаючи побачення з "прекрасною хохлушкою", або щоб зустрітися зі смертю в особі романтичного "горця".

"Винаходили" імперії пейзаж та одяг колонізованих народів. Барвисті багатоярусні сукні, якими і сьогодні африканські жінки так тішать зір білих західних людей, насправді також принесли в їхню культуру саме європейці.

Образи корінних народів, що вигадували імперії, насправді були порожніми знаками. Вони не підтверджені історією, побутом, етнографією, не побудовані на "глибокому описові". Однак перевага колоніальних "картинок" у тому, що вони легко запам’ятовуються й легко надаються до серіального репродукування.

Подібні стереотипи втягують у циркуляцію культурних смаків, вони стають елементом моди, їх долучають до взаємообміну символічними цінностями між колонією та метрополією. Року 1887 британський уряд запровадив навчання ремесел серед жителів колонізованого Золотого Берега, нині — Ґани. Тубільців навчали виготовляти прості речі, які мали б виглядали як автентичні вироби, традиційні для африканських культур. Такими зокрема стали маски духів і богів. Примітивні вироби з дерева, текстилю і металу називали "об’єктами фетишу" або "функціональним ремеслом". Подібні атрибути африканської культури конструювали обернено-дзеркально щодо європейської. Тобто тубільна культура мала бути примітивною, нераціональною і грубою, а культура західних колонізаторів — розвиненою, раціональною, вищою.

На кінець 1920-х років, коли змінювалися культурні смаки в самій Європі, об’єкти, які насадили європейці й назвали "фетишами", уже інтерпретували як "примітивне мистецтво". Парадокс полягав у тому, що штучно створені артефакти тепер визнавали автентичними витворами. Пікассо, натхнений подібними африканськими масками, які побачив на виставці у Парижі, створив новий примітивістський стиль аванґардистського мистецтва — кубізм. Так колоніальні об’єкти визнавали оригінальними й інкорпорували до високого мистецтва.

Малоросія як "картинка"

Винайдений у Російській імперії образ "Малоросії" став типово колоніальним. Упродовж ХІХ століття до його створення доклалися Микола Гоголь і ціла "українська школа" в російському письменстві. Важливу роль відіграли також фотографії і численні картини та замальовки на українську тему: наприклад, Василя Тропініна"Дівчина українка в пейзажі", 1820, Костянтина Трутовського"Колядки в Малоросії", 1864, Іллі Рєпіна"Запорожці пишуть листа турецькому султану", 1880—1991 та інших. На початку ХХ століття вже існувала мода на так звані малоросійські листівки, що зазвичай мали назви "Малоросійські типи", "Типи Малоросії", "Види Малоросії".

Костюмовані образи українців на тлі української природи були красивими і привабливими. Вони панували над культурною уявою і колонізованих, і колонізаторів. Колоніальний "малоросійський" кіч подавав Україну й українців наївними і провінційними. Його представляли образи з "прекрасными хохлушками", "бравыми козаками", "наивными и простодушными хохлами". Українські театральні трупи у другій половині ХІХ століття по всій Російській імперії ставили так звані малоросійські сценки з піснями, гопаком і горілкою.

Механізми творення колоніальних образів і долучення їх до імперської культури можна продемонструвати на прикладі колоніальних виставок. Такою була зокрема Імператорська етнографічна виставки 1867 року в Москві.

На виставці народи або, як говорили організатори, "племена" Російської імперії поставали костюмованими манекенами, зібраними в певні групи. Вони мали презентувати якісь типові види занять або ситуації. У колекції представників російської народности бачимо матір-годувальницю з дитиною, чоловіка з балалайкою, рибалку. А ще натрапляємо на ромів, кримських татар, німецьких колоністів та інших так званих інородців. У малоросійській колекції бачимо чумака біля волів. Це єдиний образ, який презентує заняття українців.

В інструкції для художників ішлося про те, що експонатами будуть манекени, вдягнені в типові костюми. Обличчя мали відтворювати точні портрети "племені", виготовляли їх художники і скульптори. Виставці передувала велика підготовча робота. Портрети створювали на основі масок реальних людей — представників певного народу, або ж на основі зібраних раніше фотографій, які надавали у двох проєкціях — у профіль та анфас.

Відвідувачі визнавали, що на виставці особливо привабливо виглядала та тішила око "малоросійська" колекція. Із 15-ти її експонатів 10 були жіночими образами, переважно сільського походження: "малоросіянка-дівчина", "малоросіянка-дівчинка", "жінка-малоросіянка", "малоросіянка-стара". Вони були вдягнені в барвисті костюми. Наприклад, дівчина з Полтавської губернії — у вишитій сорочці, святковій плахті, запасці, підперезана червоним поясом, на голові — "пов’язка з квітами і стрічками", дві стрічки вплетені в коси, на шиї — намисто, на ногах — чоботи.

Деякі були представлені скромніше, як-от жінка з Воронезької губернії, долучена до малоросійської колекції, була одягнена в просту ситцеву сорочку та спідницю, що в каталозі називалася "юбка". Значно багатше виглядала жінка з Харківської губернії, вбрана в сорочку з мереживом, вовняний корсет із жовтої тканини з оксамитовим обідком. На голові — очіпок із парчі, пов’язаний шовковою хусткою. Загалом українську колекцію подавали як "побутову сцену з життя малоросів". Експонати були розміщені навколо хати-мазанки та частини прилеглого подвір’я, огородженого плетеним тином.

Члени царської родини, які відвідали виставку, висловлювали незадоволення тим, що росіяни виглядали на ній некрасивими, а їхні костюми — непривабливими, оскільки були переважно однотонними. У великій російській колекції персонажі представляли різні види занять: коновала, двірника, коваля, продавця книг і лубків. Серед переважно селянських образів виокремлювався багатий костюм купчихи з Ярославської губернії. 

Панславізм як імперська політика

Первісно "Общество любителей естествознания, антропологии и этнографии", організатор виставки, передусім наголошувало на її науковій цінності. Російська публіка краще ознайомлена з племенами Африки і Австралії, аніж із племенами, які населяють Росію, — бідкалися організатори. Йшлося також про те, щоб дати базові знання про антропологію, раси та їхню еволюцію від "диких" племен до цивілізованої людини.

Однак концепцію виставки суттєво змінили і в процесі підготовки вона набула політичного й ідеологічного характеру. Головний акцент припав на слов’янський відділ, а основною ідеєю ставав не еволюціонізм, а панславізм.

Політична мета проєкту полягала в тому, що на тлі піднесення національних рухів у південних і західних слов’ян російська виставка мала продемонструвати апофеоз російської державности. "Москва скликає усіх слов’ян в ім’я свободи і науки", — наголошували організатори. Виставка демонструє повагу до кожного народу й визнає його історичні права — твердили вони. І водночас заявляли, що виставка засвідчила: російський народ є "найсильнішим народом зі слов’янських народів". Він захищає "слабших" і цим здобуває собі моральний авторитет. А російська мова є мовою "загальнослов’янською".

Ідеолог панславізму і творець російської "офіційної народности" Михайло Поґодін тішився з того, що в експозиції вдалося "навіть зобразити не лише різноплемінне населення Росії, але й побут споріднених слов’янських племен". Насправді ж зображення різноплемінного населення було костюмованим дійством. Відразу виникли сумніви в автентичності костюмів, зібраних з різних частин. Ішлося про змішування святкових і буденних убрань, імітацію традиційного одягу, територіальну невідповідність тощо. Етнографічна виставка 1867 року стала етапною в розвитку імперської концепції Росії по шляху панславізму. Малоросійська народність виглядала на ній набором випадковостей, стереотипів та імітацій. Імітацій, які дожили до сьогодні. 

Колоніальний музей

Виникнення антропології та етнографічної фотографії у другій половині ХІХ століття дали поштовх до розгортання колоніального дискурсу. На тлі повсюдного зацікавлення дарвінізмом і расовими теоріями виникла ідея антропологічного музею. Виставки екзотичних народів світу відбувалися у багатьох містах Європи, демонструючи відмінність "дикуна" й "цивілізованої білої людини". 

У Європі місцеві племена та народи Азії, Африки, Австралії репрезентували не лише костюмованими манекенами, але й живими експонатами — одягненими у відповідне вбрання або напівголими. Іноді так звані "дикі" народи демонстрували в зоопарку, їх поміщали в клітку, як звірів. Частіше ж у тільки-но створених поселеннях вони займалися своїми буденними справами, а глядачі мали можливість за ними спостерігати. Такий спосіб відтворення національної ідентичности у формі маскараду творили підо впливом просвітницького об’єктивованого погляду на "іншого".

Московська етнографічна виставка, на якій демонстрували народи, які населяли Росію, цілком відповідала традиції, що поширилася у другій половині ХІХ століття. Варто згадати бодай про Колоніальну й Індійську виставку 1886 року в Лондоні, Всесвітню виставку 1878 року в Парижі, на якій показували привезених із колоніальних територій аборигенів, велику Британську виставку 1899 року, велику Колумбову виставку 1893 року в Чикаго.

Імператорська етнографічна виставка в Москві, яка мала репрезентувати багатоетнічність імперії, служила розбудові імперської політики Росії. Частиною її став не лише панславізм. Екзотизований образ провінційної Малоросії служить ідеї імперської величі Росії. Він акцентував на підкореності та порожнечі власної історії і на культурі українців. 

Імперський експеримент щодо Малоросії був спрямований на асиміляцію народу і перетворення його на "пляшущее и поющее племя". Нинішня "спеціальна операція" Росії в Україні — логічне продовження такого колоніального проєкту. В його основі — стирання пам’яті, ідентичности, суверенности, зрештою, перетворення України на порожню "картинку".