Людина виняткової натури. Сороковини відходу у вічність Михайла Глушка

Шлях до науки

Здається, одна із найзаповітніших мрій Михайла Глушка — присвятити себе науці. Він інколи згадував, як важко вона йому далася і яким був щасливим, коли це сталося. Шкодував, що відбулося це досить пізно і якісь роки були нібито втраченими. Можна тільки здогадуватися, яких зусиль треба було докласти сироті з далекого бойківського села Грабовець, аби здобути вищу освіту. Скільки наполегливости та праці треба було, щоб вступити на історичний факультет Ужгородського університету, з відзнакою закінчити його й отримати рекомендацію до аспірантури. А от педагогічна діяльність у школі далекого села Дубрівка на Житомирщині стала періодом набуття неоціненного досвіду. Там його досі пам’ятають та тепло згадують колеги й колишні учні. 

Згодом за сприяння відомих учених-народознавців Григорія Дем’яна та Романа Кирчіва, які розгледіли в ньому талант і сумлінність,  Михайлові Глушку вдалося розпочати наукову кар’єру у Львівському відділенні Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильськоговід 1992-го – Інститут народознавства НАН України. На формування його світогляду суттєво вплинули етнолог Юрій Гошко та мовознавець Михайло Худаш. 

Михайло Степанович скромною, чесною, але наполегливою важкою працею розуму, душі та рук робив усе для того, щоб збагатити українську національну науку. Щиро вважав це святим обов’язком і найпочеснішою місією. На цю справу він поклав усе своє життя. 

Професор Глушко любив казати, що наука не є самоціллю, а має розв’язувати конкретні проблеми, відкривати нові теми. Надзвичайно широка ерудиція, обізнаність у різних темах давали йому змогу вступати в дискусії з фахівцями з різних тем народознавства. За це його часто недолюблювали, побоювались, остерігались, але не могли не визнавати наукового авторитету. 

Вчений

Фундаментальні наукові праці з історико-етнографічного районування, посібники з історії народної культури та методики проведення польового етнографічного дослідження уже стали класичними, взірцями для інших наукових осередків народознавчого профілю в Україні. Не кажучи вже про ті теми, опрацюванню яких він присвятив велику частину своєї наукової кар’єри й де він був чи не єдиним в Україні фахівцем: транспортні засоби, система запрягу тяглових тварин тощо, а ще низка похідних наукових проблем з історичної етнології: дослідження генезису та історичного розвитку компонентів чи цілих комплексів народної культури, реконструкція об’єктів культури первісного суспільства. Наукові інтереси Вченого надзвичайно широкі: від лісосплаву, шляхів сполучення й рибальства до різних аспектів календарної, весільної обрядовости, народної кухні, історії етнології та фольклористики. 

Щонайважливіше, досліджуючи якесь явище, він вибудовував цілу концепцію. Подібного вимагав від інших: пояснював, що для того, щоб висунути якусь гіпотезу чи наукову тезу, запропонувати розв’язання тієї чи тієї проблеми, ти маєш мати потужну аргументацію, масив незаперечних фактів, одне слово, зібрати доказову базу. У цьому Михайло Степанович нагадував справжнього слідчого. Він сміливо входив у теми суміжних наук: фольклористика, мовознавство, діалектологія, археологія, історія, джерелознавство. 

Водночас професор Глушко, як би це, може, дивно не звучало, не цурався визнавати, що десь у чомусь міг помилятися у своїх наукових поглядах і вмів визнавати власні помилки. Це трапляється не так часто і є, на мою скромну думку, проявом справжнього Вченого і його інтелектуальної відваги. Сказане стосується, наприклад, уточнення питань історико-етнографічного районування, якому професор надавав особливої ваги. Коли з’явилися нові матеріали фахового рівня, які подавали якісь аргументи на користь зміни його попередніх тез, то він це приймав, використовував у подальших працях. Інше питання, що це мали бути роботи дуже високого, належного наукового рівня. Він часто повторював, що істина народжується лише в дискусії, у спілкуванні з однодумцями, а без цього справжня наука неможлива. 

Переймався відсутністю в Україні  історико-етнографічного атласу, у якому було би представлене картографування головних ділянок традиційної духовної і матеріальної культури. Він постійно казав, що ми мусимо, якщо хочемо бути справді цивілізованою нацією, у цьому питанні щонайменше не відставати від наших сусідів. І що протистояти ворожій пропаганді, чужій ідеології можна лише тоді, коли ми, українці, самі перебуватимемо на високому науковому рівні й наші досягнення будуть належно оцінені у світі.

Прискіпливий і вимогливий — це епітети, які найточніше характеризують його характер і творчу натуру. Сумлінність, точність, скрупульозність в усьому, що стосується справжньої національної науки. Він нетерпимо ставився до низькопробних публікацій, які, як він вважав, "не тільки поза будь-якою критикою, а й дискредитують відповідні українознавчі дисципліни в очах світової наукової громадськости". Цим зумовлені публікування  низки доволі критичних чи навіть "розгромних" рецензій на напрацювання знаних, деяких тепер уже дуже поважних, народознавців. Одне з часто вживаних слів у його лексиконі — слово "халтура", яке звучало як вирок для низькопробного наукового продукту. 

Зберігав вірність ідеалу, він мав щастя бути собою, сміливо вступати у дискусії, безкомпромісно відстоювати свою позицію, не боявся критикувати інших, навіть визнаних авторитетів, і підважувати якісь тези попередників. Але ця критика завше була оперта на конкретні факти, аргументованою і мотивованою. 

Ратував за збереження моральних і духовних цінностей у науці, які, на його думку,дехто знецінював, розмивав. Коли випадкові люди потрапляли до цієї сфери, він був абсолютно безкомпромісним і нещадним, міг висловлюватися досить жорстко і навіть дошкульно. І це не дуже подобалося оточчю, він не міг уникнути конфлікту, змовчати, пройти повз, залишитись байдужим. 

Але критикував він не для того, аби когось знецінити, принизити або насолити. Професор щиро вірив, що це для загального блага, що не можна у справжній науці опускати планки. 

Відвертість, категоричність багатьох суджень, різкуватість часто насторожували оточення і навіть спершу відлякували. Ті, хто витримував випробування на міцність і входив до близького кола, усвідомлювали моральний максималізм і навіть частковий ідеалізм Вченого.

Викладач

Навчальні курси, які професор Глушко викладав в Університеті, були доволі складними: "Історія народної культури", "Теоретична етнологія" та інші, але він вмів цікаво подавати фактологічний матеріал, пояснювати його просто й доступно. Володів специфічною інтонацією й особливою манерою читання лекцій, які допомагали концентрувати увагу студентів, вмів "тримати аудиторію". Де було доречно — жартував, сміявся, переводив тему. Ми, студенти, довго пам’ятали його кепкування, які були дуже точними і влучними, часто викликали сміх в авдиторії, створювали невимушену дружню атмосферу, але не засмучували.

Мотивував студентів вчитися. Кожна його лекція це була подія, яку ми потім обговорювали й про яку розповідали іншим. Ті, які спершу були шоковані його нібито авторитарними чи навіть деспотичними методами, пізніше зовсім по-іншому ставилися до цього. І Михайло Степанович, спочатку поставивши дуже складні завдання, наприкінці семестру йшов на компроміси й навіть найнестараннішим давав шанс.

Ще однією винятковою рисою професора було те, що він пам’ятав кожного студента-випускника. Вмів знайти до кожного підхід, проявляти, як справжній дослідник, щиру зацікавленість особистим життям, побутовими обставинами кожного, з ким доводилося працювати.

Наставник

Згадуючи моє навчання в аспірантурі і роль Михайла Степановича як наукового керівника моєї кандидатської дисертації, усвідомлюю як багато він мені допоміг. Водночас ставив мені надзавдання, адже все мало бути якнайкраще. 

Професор по декілька разів повертав рукописи наукових статей, розділів дисертації, які креслив уздовж і впоперек, нерідко з суворим поглядом і підвищеним голосом. Критикував, бештав, соромив, іронізував, пускав гострі шпильки і гострословив. Але це завжди було якось по-батьківськи. Бо навіть після доброї прочуханки наступна зустріч відбувалася вже в зовсім іншій атмосфері. Професор не хвалив, але якщо не мав зауваг щодо написаного чи зробленого, то вислів "Ну, цього разу вже може бути" — означав найвище схвалення. І в цьому був весь Михайло Степанович.

Аксіомою вважав те, що справжня наука вимагає стовідсоткової цілковитої віддачі. І додавав, що тільки важка праця може дати конкретний, бодай незначний результат. Мене завжди вражала його неймовірна дисциплінованість, принцип повсякденної праці й уміння не зважати на те, хто щось там собі про тебе думає, недолюблює чи кепкує.

Завжди перевіряв кожне посилання, вимагав дошукуватися причини появи того чи того явища, генези, уникати поверхового опису, а через повсякчасне порівняння, залучення якомога ширшої джерельної бази, даних з інших суміжних царин, вникати у глибину проблеми. Вимагав постійно запитувати себе: Чому так було? Як змінилося те чи те явище? Що до цього привело? Які аналогії, яка еволюція, діахронія?

Щиро підтримував молодих науковців, охоче ділився набутими ідеями, знаннями, літературою, першоджерелами, добрими словами і порадами і у творчій діяльності, і у важкі життєві хвилини. Був відкритий до різних науково-дослідних проєктів і форм популяризації правдивого наукового знання. В останні роки професор співпрацював з "Локальною історією" (писав статті, давав інтерв’ю, консультував з різних питань). Щоправда, під час цієї співпраці мені не раз перепадало за неточність формулювань і відступ від наукових категорій.

Пригадую, як Михайло Степанович якось сказав, що "найбільшим своїм здобутком я буду вважати те, якщо хтось з моїх учнів досягне більшого і перевершить мене, я буду щиро тому радіти як також визнанню своєї праці…".

Неординарність постаті

Він любив іронізувати, полемізувати, влаштовувати інтелектуальні провокації, всіляко стимулювати інших до наукової діяльности, тримати у творчому тонусі колег.

Емоційний, пасіонарний, а отже, небайдужий до всього, що робив, — саме таким він залишиться у моїй пам'яті.

Пригадую кілька наукових конференцій"Пам’ятки Тустані" 2016 року, засідання Етнографічної комісії НТШ 2011 року, де Михайло Степанович влаштовував своєрідні "майстер-класи", ставлячи кожному з доповідачів складні запитання, провокуючи дискусію і навмисно підвищуючи її градус… 

Він завше був на вістрі боротьби за справедливість у кожній, нібито незначній справі, а його моральні принципи завжди були ціннішими за вміння подобатися іншим. 

Я щасливий, що мав такого Вчителя і Наставника. Для мене він приклад гідности та виняткової порядности і, що найважливіше, справжніх людських рис. Роки навчання, аспірантури й подальшого спілкування, періоди співпраці переросли в щиру дружбу. Наші зустрічі, можливість слухати його думки з різних питань і далеко позанаукових тем — це особливе піднесення, особливе зростання. Він завжди мав свою думку і здавалося, що знає відповіді на всі питання. Хоч не про все я наважувався спитати. 

Професор мав низку амбітних наукових планів щодо подальших досліджень конкретних проблем, які, здавалося, точно реалізує. Наостанок скажу, що з передчасним відходом Михайла Степановича українська наука втратила, без перебільшення, великого Вченого, а я — дуже дорогу мені Людину.