Людина, в очах якої епоха

Архітектура душі

Уперше мені довелося побачити пана Олеся вживу на початку повномасштабної війни на публічній лекції в музеї Грушевського в квітні 2022 року. Назва лекції "Чи слід любити ворогів?" уже багато говорить про людину, яка її проводила.

Ерудиція, широта зацікавлень в літературі, філософії, глибоке знання богословських догматів і доктрин віри — і це лікар за фахом. Хоча розповіді про відомого в колах львівської інтелігенції професора я чув уже не раз.

Завдяки багаторічній діяльності в проєкті "Локальної історії", записуючи усноісторичні інтерв’ю, мені поталанило зустріти багатьох цікавих людей із незвичайними долями. Серед них постать Олеся Кіцери особлива. В останні роки я кілька разів приходив до нього записувати спогади про різні епізоди його довгого життя. І за цей час через особисті зустрічі, листування через емейл, телефонні розмови, я мав нагоду запізнати пана Олеся трохи ближче. Щоразу, виходячи від нього, я ловив себе на думці: ти ніби говориш із людиною, а насправді — з цілою епохою.

Олесь Кіцера став найстаршим автором журналу "Локальна історія". І майже до кожної теми номера у нього знаходився матеріал: Пласт, Січові стрільці, Андрей Шептицький чи Леся Українка. Останній його спогад — про Великдень ми встигли помістити в журналі, який невдовзі вийде з друку. 

Митрополит Шептицький і формула людини

Шестирічний хлопчик заходить до великої кімнати. Перед ним у кріслі паралізований митрополит Андрей Шептицький. Між ними відбуваєтьсяґ, здавалося б,  проста розмова:

— Підійди, хлопчику. Як тебе звати? 

— Лесик.

— А прізвище?

— Кіцера.

— Чи ти знаєш, що твій батько січовий стрілець? 

— Знаю.

— А якийсь вірш про Січових Стрільців знаєш? 

Хлопчик починає декламувати вірш чи то з часопису "Дзвіночок", чи то зі "Світу Дитини".

— Досить.

— А чи ти чемний?

І відповідь, яка, здається, дуже точно окреслює людину:

— Всяке буває, ваша екселенція.

Митрополит усміхається і каже: 

— Добре, що ти чесний.

Цей короткий діалог про ім’я, батька-січового стрільця і просте, на перший погляд, запитання "чи ти чемний?" згодом став для пана Олеся одним із найважливіших спогадів. У ньому поєдналися особисте враження й історичний контекст — митрополит як беззаперечний моральний авторитет, пам’ять про перші визвольні змагання, виховання в українській традиції та досвід галицького дитинства напередодні майбутніх катастроф ХХ століття. 

Мені здається, у цій короткій сцені — ключ до розуміння пана Олеся. Бо в ній є найважливіша річ: чесність без пафосу. Без декларацій. Без зайвих слів. Він належав до покоління людей, які не говорили гучних слів. Які не любили декларацій. Які вміли мовчати — але не втрачати себе.

Щоправда, є ще один важливий спогад, який чоловік розповідав не дуже охоче. Спогад моторошний і жахливий — про закатованих в’язнів тюрми на Лонцького на початку липня 1941 року. Він, десятирічний хлопець з друзями з-за огорожі костелу Марії Магдалини спостерігали за тим, як виносили понівечені тіла під час відкриття тюрми. Це теж частина його пам’яті, яку він ніс у собі — і не міг забути.

Портрет покоління внутрішньої еміграції

Батько пана Олеся, Омелян Кіцера, сотник Української галицької армії. Під час навчання в Українській господарській академії в Подєбрадах був особистим охоронцем Митрополита Шептицького, який відвідав цей осідок української політичної еміграції в Чехословаччині. Мама Юлія з шляхетного роду Одровонж-Вазгірд працювала в секретаріаті Симона Петлюри і свідомо обрала українську ідентичність вже у зрілому віці. Очевидно, що Олесь виростав із розумінням того, що походження — це не привілей, а відповідальність. Він виростав у середовищі особливої генерації львівської української інтелігенції. Тієї, що формувалася з ідеєю держави, якої ще нема, але яка мусить бути.

Їхніми стратегіями виживання було мовчати, працювати, передавати пам’ять лише в межах родини і довіреного кола. Його спогади показують феномен внутрішньої еміграції. Бути в системі, але не належати їй. 

Ті "салони", ті кола художників, літераторів, інтелектуалів, де збиралися люди, щоб плекати культуру, передавати цінності й зберігати власну ідентичність — через мову, традиції, книжки, розмови.

Але це не була безпечна ідилія. Пан Олесь добре розумів небезпеку. Коли він як лікар допомагав дисидентам Іванові Гелю чи В’ячеславові Чорноволу, цим одразу ж зацікавилися органи КДБ. Він знав, де межа. Але знав також, як її не переступити, і при цьому не зрадити себе. 

Цікавий епізод, коли після аварії на ЧАЕС у квітні 1986 року його викликали в обком партії для проведення експертизи потенційних наслідків аварії на атомній електростанції. На той час він був одним із двох безпартійних професорів Львівського медінституту.

Інтелігентність як внутрішня дисципліна

Є слово, яке сьогодні звучить трохи затерто, але у випадку пана Олеся набуває справжнього, повного змісту. Це — інтелігентність. Не як освіта. І навіть не як ерудиція. Хоча і того, і того йому аж ніяк не бракувало. В книжці чудово передано атмосферу років навчання в передшкіллі сестер-василіянок, Академічній гімназії, медичному інституті. Теплота, з якою він згадує у спогадах перших вчительок сестер-монахинь, яких називали матерями, засвідчує, що інтелігентність — це і про спосіб поводження з людьми і зі світом.

Він ніколи не говорив про когось зле. І це не була зовнішня стриманість чи "добрий тон", це була глибока внутрішня позиція. У його спогадах — десятки імен, десятки постатей: художники, композитори, літератори, музиканти, вчені, релігійні діячі. Але там немає осуду. Є уважність. Є спроба зрозуміти і показати світлу сторону Людини. Це дуже рідкісна форма культури — культура неосудження.

Автор спогадів утілює у собі той самий "львівський етос". Нині стало трендом кепкувати з комплексу галицьких стереотипів, іронічно названих "Святою Галичиною". Приклад пана Олеся показує, як зневажливе кліше про "надмірну побожність чи манірність" розбивається об реальну харизму та вихованість. Він постає доказом того, що галицький консерватизм є не обмеженістю, а високим стандартом культури, шляхетності та інтелекту.

Рівень його ерудиції вражав. Але при цьому — жодної демонстративності. Навпаки: велика, майже принципова скромність. Поруч із ним не було незручно. Навіть коли розумієш, що перед тобою людина з колосальним досвідом і знанням.

Ще одна прикметна риса пана Олеся — особлива увага до молодших. Він справді хотів передати свій досвід. Радив, що читати: наприклад, "Історію про Сан-Мікеле", улюбленого Акселя Мунте, автобіографічний бестселер шведського лікаря, що поєднує подорожні нотатки, лікарську практику й роздуми про людські долі. Вони на пару читали цю книжку з товаришем, іншим "рафінованим інтелігентом" Романом Крип’якевичем. У книжці пана Олеся та сама традиція — це розповідь лікаря, яка є водночас книгою про людей і про час.

А ще він був напрочуд сучасною людиною. Сам набирав на комп’ютері свої спогади, макетував, готував презентації, під час епідемії ковіду читав онлайн-лекції студентам, не втрачав інтересу до життя, читав, досліджував, готував нові посібники і словники.

Не лише спогади

Варто сказати про стиль цієї книжки: доступність, широта тем, багатство контексту. Він любив людей — і книжка передусім про людей. Про знаменитих постатей і про незнаних загалу осіб, але тих, хто відіграли певну роль у його житті, і яких він вважав вартими пам’яті. Пан Олесь товаришував зі знаковими постатями, серед яких подружжя Романа і Маргіти Сельських, Карло Звіринський, Роман Турин, Данило Довбошинський, Вітольд Манастирський, Аріадна Труш, Семен Стефаник, Микола Колесса, Лариса Крушельницька, владика Володимир Стернюк, кардинал Любомир Гузар, отець-екзорцист Василь Вороновський. Цей перелік далеко не повний. Середовище львівської творчої інтелігенції об’єднувало несприйняття офіційної ідеології і "совкового" способу буття.

Було також вужче коло колишніх гімназистів, однокурсників-медиків, з якими спілкувалися впродовж багатьох десятиліть, і разом із якими творили особливу касту довірених людей. Пан Олесь дуже уважний до деталей, побутових дрібниць, які передають атмосферу часу, у своїх спогадах він розказує про те, як віталися, зверталися одне до одного, які теми обговорювали та як проводили дозвілля. І часто це не про етикет, а про етику людських взаємин.

Мемуарів в українській літературі досі неспівмірно мало, порівняно з іншими європейськими традиціями. Це більшою мірою інерція радянської спадщини. Тоталітарна система руйнувала особисту пам'ять, і тому кожна книжка спогадів, написана людиною, яка пережила ту епоху з відкритими очима, є справжньою подією.

Ця книжка, і в цьому її особлива цінність, є свідченням того, як можна прожити довге життя: побачити декілька держав, переломних епох, і при цьому не втратити ні гідності, ні внутрішнього стрижня, ні, що може найважливіше, людяності.

Казка, яка тепер із нами

Пан Олесь не побачив свою книжку — він відійшов у вічність за місяць до її виходу. Але, сподіваюсь, він міг піти спокійно — бо знав, що вона буде. Велике щастя для нас, що він її написав. І ця книжка потрібна більше нам, ніж йому. Цю книжку варто читати не лише як спогади, а як спосіб мислення.

Одного разу, коли ми говорили про те, що варто видавати з галицької класики, пан Олесь порадив "Казку мойого життя" Богдана Лепкого. Я думаю, це не випадково. Бо його власна книжка — це теж казка. Не в значенні вигадки, а в значенні захопливої, живої, неповторної оповіді про справжнє.

"Казка мойого життя" пана Олеся Кіцери тепер побачила світ — і кожен, хто її читатиме, проживатиме захопливу історію цілої епохи довжиною в століття.

І, мабуть, найточніше, що можна сказати про нього наостанок — це повернутися до тієї дитячої відповіді: "Всяке буває". У цих словах і чесність, і самоіронія, і розуміння людської недосконалості. І водночас — глибока внутрішня порядність.

Світ, про який він говорив, відходить разом із такими людьми. Але поки звучить його голос — у спогадах, текстах, нашій пам’яті, цей світ ще присутній. І це, мабуть, найважливіше.