Люди з позначкою OST

"Був ліпший, як тато"

<p>Українці вивезені на примусові роботи до Німеччини під час вирубки лісу, 1940-ві рр.</p>

– Мене німці вхопили в Німеччину. Як раба. Я ще був молодий пацан, десь мав 16–17 років, – починається розповідь Петра Матвіїва з села Любша на Львівщині.

Українське населення під час Другої світової війни масово вивозили на примусові роботи до Німеччини. Лише з Львівщини – понад 170 тисяч осіб.  До того ж людей експлуатували в баудінстах – трудових батальйонах, створених безпосередньо на  Галичині.

– З нашого села п'ятеро було – два старики і три пацани. І коло склепумагазин приїхали німці – і раз, нас вхопили в Німеччину. У Німеччині спочатку кинули нас в один лагер. В тім лагері мені ноги попухли з голоду. Там нас тримали три неділі. Потому з того лагеру кинули в другий. А в тім лагері страшні воші були – нас звідти взяли в баню і на "прожарку". Вже в тому лагері було краще: було ліжко, крісло, стіл. Маєш право спати, але не дньом – ночью. Дньом ти не мав права на ліжко сісти. А потім нас відправили на арбайзант – і знову кого куда… Я попав до бауера. Той бауер був в мене ліпший, як мій тато. Він мене три неділі годував що дві години. В нього ще інші були, були два поляки і німець. А через місяць, коли відгодував мене, тоді вже дав мені коні і сказав робити по господарству, – пригадує Петро Матвіїв.

Під час нацистської окупації західноукраїнські області — Львівська, Дрогобицька, Станіславська і Тернопільська — на правах окремого дистрикту “Галичина” були включені до складу генерал-губернаторства, яке охоплювало польські землі з центром у Кракові. Режим, що встановила окупаційна влада, був м'якшим, ніж на інших українських територіях: раніше Галичина входила до Австро-Угорської імперії, тому тутешні мешканці, згідно з очікуванням нацистів, мали б добре ставитися до нової влади. Серед населення вели пропаганду про визволення українців з-під гніту та безтурботне життя в Німеччині.

"Мама в плач, не пускають"

Перші українці потрапили на примусові роботи в Австрію влітку 1939 року. Вони походили з окупованого угорськими військами Закарпаття. У вересні на каторгу привезли полонених військовослужбовців-галичан із польської армії. У 1941 році почали приїжджати добровольці – цивільні робітники з дистрикту “Галичина”. А масштабне залучення працівників з України розпочалося 1942-го і тривало до 1945 року. 

Термін Ostarbeiter дослівно перекладають як “східний робітник”. Цю назву використовували на означення людей, вивезених на працю із радянських територій. Частина з них були українцями.

Остарбайтери мали низький правовий статус у соціумі. Вони носили на одязі нашивку OST для того, щоб відрізнятися від іншого населення. Примітно, що робітників із дистрикту “Галичина”, Західної Білорусії, країн Балтики не змушували носити таких нашивок. Але назва "остарбайтер" закріпилася і за ними теж.

<p>Нашивка "OST" для ідентифікації остарбайтерів</p>

Найчастіше до Німеччини забирали неповнолітніх і неодружених / незаміжніх українців / українок. Більшість вивезених – дівчата. 

– Я мала 14 років. Ще одна сусідня дівчина така була і ще єдна. Нас було три. Вночі збудили, постукали – і всьо. Мама в плач, не пускають. Завели нас до жидівського дому у підвал, а там вже було 37 людей. Там ми посиділи добу – привезли нас на фіри, форшпан, – та й в Тлумач. Поїзд ішов до Франківська, а ми – на Львів, – пригадувала Параска Трачук, 1928 року народження, зі села Хотимир на Івано-Франківщині. Чотирнадцятирічну дівчину доправили в місто Біттерфельд. Там працівників, як товар, вибирали собі власники господарств.

Згодом нацисти також забирали на роботу і старших жінок, навіть із дітьми.

– Як прийшли вже німці до нас і такий прийшов закон, що в кого в хаті є п’ятеро дітей, то він обов’язково мусить їхати. Сільрада виписує до Німеччини на роботу, – пригадувала Стефанія Пришляк із села Носів на Тернопільщині.

Списки потенційних остарбайтерів часто формували голови сільських рад. Траплялося, посадовці керувалися приватним інтересом.

–  Прийшло [розпорядження] дати стільки-то людей. То він не буде давати – той сват, той кум. А дасть таких бідніших – во, такі-во бідніші діти най ідуть. Вони і так не мають що їсти, а там виживуть. І повиписував таких хлопців, таких дівчат… Боже, що то молоді тоді було, як то всьо плакало! Бо не знають, де їдуть, на яку каторгу. А вони ще такі страшні, ті німці, – пригадувала Ольга Баран із села Коросне на Львівщині.

Втеча від безвиході

<p>Німецький пропагандистський плакат із закликом їхати працювати до Третього Рейху</p>

Добровільні поїздки теж траплялися. Зі спогадів очевидців, частина населення галицьких сіл та містечок виїжджала до Німеччини “за власним бажанням” – виснажені голодом та безробіттям люди потрапляли під вплив німецької агітації та покидали свої домівки. 

– Ще в сорок першім забирали. Їхали добровільно. От такі сімейні люди тікали. Бо то був голод в сорок другім році, люди пухли, повмирали багато в Короснім, – пригадувала Ольга Баран.

Ще одним чинником, який сприяв добровільному переїзду, була активна діяльність громадської інституції, що захищала права вивезених. На самому початку виникли допомогові комітети, які відстоювали інтереси українців, поляків та євреїв. Дозвіл на їхню діяльність у дистрикті “Галичина” дала німецька влада. Втім представники української інтелігенції виношували ідею створити власне українську організацію, і в липні 1940 року у Кракові виник Український центральний комітет. Комітет формально був лояльним до німецької влади, та основне – допомагав уберегти українське населення від переслідувань і захищав права населення, набраних робітників до Райху, по змозі надавав опіку галичанам у Німеччині. Очолив цей комітет Володимир Кубійович український історик, географ, енциклопедист, видавець, громадсько-політичний діяч, організатор видання та головний редактор Енциклопедії українознавства та фундаментальної праці "Ґеоґрафія українських і сумежних земель"..

"Боже, цілий місяць везли!"

<p>Паспорт-посвідка &ldquo;аусвайс&rdquo; для вивезених українців</p>

– Ешалон – людей з села багато було. На фіру чи як – і в Бучач. А ввечір ешалон той відправив. Та голодовка була! Боже, цілий місяць нас до Німеччини везли… Все в баню водять, а з бані получали таку маленьку гріночку хліба, мармулядов намащену. Я дорогою так зголодилася, – розповіла про вивезення до Німеччини Наталія Бойчук зі села Космирин на Тернопільщині. 

На окупованих територіях створювали спеціальні табори. Там дібрані робітники проходили медогляд та перевірку на благонадійність.

Галичанам, вивезеним на примусові роботи, надавали посвідчення остарбайтера – “аусвайс”. Власне отримувати такі паспорти-посвідки українцям допомагав Український центральний комітет.

У Німеччині людей скеровували до тамтешніх бірж праці – “арбайзантів”. Там їх розподіляли на різні роботи.

– Привели нас на той арбайзант. І дуже сі рвуть німці, до праці вибирають нас на полі робити… Один австрієць був інвалід на руку, то йому за то дали мене і ще два французи, – пригадувала Ольга Баран. 

Зазвичай до бірж праці приходили господарі (бауери), які самі обирали собі працівників. На роботах у таких господарствах люди мали більше шансів вижити, вони могли потрапити у хороші умови. 

– Мені там було добре в господаря… Я доїла корови. Німець половину доїв і я половину, – пригадувала Стефанія Пришляк. 

Близько третини остарбайтерів ішли на роботу до сільських господарів. Робота на селі була звичною для більшости вивезених галичан. Крім того, німці використовували нову для того часу сільськогосподарську техніку, що часто полегшувало роботу.

– Було, що забирали на фабрики, заводи. То їм так добре не було. А я попав до доброго бауера. Хоть був гітлеровець, партійний такий – але добре було, – пригадував Михайло Семенович зі села Турка поблизу Коломиї. 

"Боже, Боже, йой, діти, най Господь боронить!"

Ставлення наших респондентів до пережитої замолоду каторги залежить від того, у які умови потрапляла людина. Багатьом довелося пережити велику біду.

Параска Трачук із Хотимира розповідала: 

– На завод нас не беруть, бо ми замолоді: від 18 років беруть. Чекаємо, кажемо: “Може, нас додому відправлять!?”. А-я, та де там! Приходить один та й каже: “Ком геа, ком геа”... Забрали нас і там ми пробули серпень, вересень, жовтень, листопад. Вже йдем бураки копати – а то [на ногах] такі пантофлі дерев’яні зносилися. Ми були босі… Ні панчохи, нічо нам ніхто не дає. Ми то з дому далі додираєм – ні перебратисі, нічо. Боже, Боже, йой, діти, най Господь боронить! Ви знаєте, що ми з міха, з кропив’яного мішка шили сорочки, аби сі перебрати.

На господарстві доводилось багато працювати. Робота часто була непосильною для юної Параски. Їжі не вистачало.

Каторжною була праця на промислових підприємствах – невеликих приватних компаніях, заводах, шахтах. Люди голодували й частіше помирали. 

Деякі люди намагалися втекти. Степан Шкумбатюк зі Східниці хотів втекти від примусової роботи ще тоді, коли перебував на рідній землі.

– Коли німці напали, мого чоловіка найперше забрали в Майдан – на поміч владі робити якісь роботи, – пригадувала дружина пана Шкумбатюка, Магда. – Дуже зле там годували, дуже голодував. І він пішов геть звідтам, просто втік. А пізніше його злапали й відправили на роботи до Німеччини.

Згодом Степан Шкумбатюк потрапив до концтабора.

– Тяжко було. Той сказав щось противне, а хтось там доніс владі – так забрали його у концлагер Дахау. І там заставляли робити. А він не мав сили, вже такий змучений був. То вони вже вели його... Така загорода велика була, вели його в ту загороду і мали спалювати. Там багато було трупів, а були й такі, що ще жили. Якраз в той час капітулювала Німеччина – не було вже часу, всі втікали геть. Звідтам наступала совєцка власть, а звідтам – американці. І так він врятувався, – розповіла пані Магда

Повернення до “тюрми народів”

Частина людей, яких вивезли на примусові роботи, загинула. Дехто залишився за кордоном. 

За свідченням історикині Тетяни Лапан, загальний відсоток робітників, які повернулися добровільно чи примусово до Радянського Союзу, становив приблизно 84 % від загальної кількости усіх виявлених радянських громадян за кордоном. Серед мешканців Західної України частка тих, хто повернувся, була вдвічі нижчою і становила 42 % від загальної кількости вивезених.

Повернення додому стало новим випробуванням для остарбайтерів. 

Після закінчення бойових дій 1945 року більшість остарбайтерів деякий час перебували в таборах переміщених осіб, або ді-пі (Displaced Persons, DPs). Багатьом довелося проходити перевірку та фільтрацію у таборах і збірно-пересильних пунктах Наркомату оборони та фільтраційних пунктах НКВС. 

Радянська влада створила Надзвичайну державну комісію зі встановлення та розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників і їхніх спільників. Кожна місцева рада повинна була надати звіт – "Хронологічну довідку про тимчасову фашистську окупацію даного населеного пункту та його звільнення Червоною армією (1941–1944)". У цьому документі належало повідомити точні дати окупації та визволення населеного пункту; інформацію про кількість розстріляних, повішених та арештованих окупантами громадян; факти діяльності підпільних груп, партизанських загонів, з’єднань та участь у них місцевих жителів; кількість вивезених громадян “на каторжні роботи до Німеччини”, перебіг бойових дій на території населеного пункту, допомогу місцевих жителів Червоній армії тощо.

За перебування на примусових роботах в Німеччині радянська влада могла карати остарбайтерів.

– Русскі казали: “Їдьте на родіну, на родіну!”. Та я не дуже хотів їхати, думав, я сі лишу там жити [в Німеччині]. Але мій друг каже "їдьмо" та й "їдьмо”. А я думаю: то вже русскі є, дорога вже втворена, то я поїду додому. Є чим похвалитисі: я – пан, убраний під краватку. “Всьо, товаріщі, назбираєм на ешалон і вас відправим додому по областям”. Я думаю, як я вже буду [їхати], то з Франківська міг би пішки додому прийти. Я був молодий. Ага, прийшов через два роки аж… Ми питали: “Навіщо охранники? Ми що, тюремники?”. А вони по-русскі говорили: “А у вас є вещі. А як у вас ті вещі заберуть, то ви з чим додому поїдете?”. То й забрали вещі. Але хто забрав? Товаріщі. Їм треба було робочої сили, аби задурно робити після війни, то я ще два роки робив у лагерах, аж у Середню Азію завезли, – ділився пережитим Михайло Семенович.

Петро Матвіїв, повернувшись з Австрії, приєднався до місцевого осередку ОУН та брав участь у боях на Жидачівщині, Рогатинщині та Бережанщині. Був важко поранений; його вилікували у лісовій шпитальці. Матвіїва схопили, організувавши засідку в рідному селі. Батька та рідного брата заарештували й засудили. Петро ж завдяки допомозі місцевого дільничного, який співпрацював із підпіллям, уникнув ув'язнення – його оформили як добровольця до радянської армії.

Року 1946 Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі визнав нацистську практику вигнання та примусової праці іноземців злочином проти людяности та грубим порушенням норм міжнародного права. Втім питання про визнання остарбайтерів жертвами нацизму, а також їхнє право на компенсацію тривалий час не вирішували предметно.

У 1993 році закінчилися переговори з Німеччиною про виплату гуманітарної допомоги колишнім примусовим робітникам із СРСР, котрі почалися ще наприкінці 1980-х. У Києві, Мінську та Москві мали створити фонди "Взаємопорозуміння та примирення"; Німеччина мала передати їм мільярд марок.

У липні 1993 року Кабінет Міністрів України заснував Український національний фонд "Взаєморозуміння і примирення". На 1 вересня 1999 року гуманітарні виплати отримали 631 375 осіб.