Любомир Гузар: "Моя мрія в житті — бути людиною"

Початок війни й еміграція

<p>Ярослав Гузар та Ростислава Демчук, Любомир &mdash; крайній справа. 1935 рік</p>

Любомир Гузар народився 26 лютого 1933 року у Львові. Його батьками були Ярослав Гузар і Ростислава Демчук, що походили з інтелігентних та освічених родин, із яких вийшло багато священників. Батько був громадським діячем. Служив у Легіоні УСС, далі в УГА. Після Першої світової війни працював у кооперації в м. Галичнині Івано-Франківської области, а згодом в Українському земельному банку у Львові. Освіту здобув у віденському Університеті міжнародної торгівлі. Мати була дочкою священника, активною пластункою. Освіту здобула в Державній жіночій учительській семінарії і Торговельній школі товариства "Просвіта". 

Сімʼя жила у Львові. Тут Любомир закінчив народну школу і перший клас гімназії. Коли світ сколихнула Друга світова війна, сімʼя і далі проживала у Львові. У книжці "Любомир Гузар. Спогади" (укладена на основі розмов, записаних на прохання Блаженнішого в 2014–2016 роках) він розповідає, що виразно пригадує початок війни. Хлопцеві було шість років.

Запам’ятав це так: "1 вересня 1939 року — то була пʼятниця — десь коло полудня почали бомби падати на Львів. Я пригадую, мама нас чимскорше зігнала до пивниці... І ми перечікували, аж минуть бомбардування. Бомби падали. Не коло нас. Пізніше, може, за чотири хати від нас також бомба впала, але не експлодувала ЗРОЗУМІЛО!?".

Уже 17 вересня 1939 року до Львова увійшли більшовицькі війська. У 1939–1941 роках совєти вивозили родини до Сибіру.

«Так почалася для нас ота більшовицька дійсність. Чим вона запамʼяталась? Уночі всі слухали, чи не їде якесь авто вантажне. Вони підʼїжджали десь по 22-й увечері, а всі наслухували, де зупиниться. Авта не мали там причини бути: заводів не було, магазинів не було. Значить, їхали по когось. На другий день рано, пригадую, приходила сусідка, старша жінка, й казала: "Ага, тамту родину вже вивезли". Одного вечора батько прийшов білий як стіна. Але ані він, ані мама — ніхто нічого не говорив. Аж мама десь значно пізніше сказала: "То тата кликали на НКВД, допит якийсь був". Батько нічого не казав, я ніколи не розпитував. Думаю, що то для нього мусило бути дуже болюче. Про це абсолютно вдома не говорилось», — розповів про той час Блаженніший.

Зі слів Любомира Гузара, його батьки не брали участи в політичних організаціях. Утім одного дня дізналися, що їхні імена були в переліку тих, кого мали вивезти на заслання. Тому Ярослав і Ростислава, які не планували покидати України, побоюючись за власне життя і життя своїх дітей, вирішили податися на Захід. Року 1944 Любомир із батьками та старшою сестрою Мартою виїхав до Австрії. У Зальцбургу продовжив навчання в українській гімназії. У 1949 році сім’я переїхала до США. Там життя було непростим. "Ми були вже на цілком іншому рівні. Усі більш-менш працювали: мама варила каву, батько збирав брудні простирадла. То вже, дозвольте, так скажу, пролетаріат", — пригадував Любомир Гузар початок еміграції до Америки. 

<p>Любомир Гузар у Зальцбурзі, 1945 рік</p>

Владика розповідав: "Ми не мали доступу до американських культурних кругів. Я не кажу, що ми якісь страшно великі були пани, але все ж таки у Львові були вдома, і життя виглядало дуже інакше. Була сильно розвинена інтелігенція, життя культурне, мені здається, було на доброму рівні".

Водночас юнак сприймав Америку як країну рівних можливостей. Здобув середню освіту в Малій духовній семінаріїSt. Basil College Seminary у Стемфорді, штат Коннектикут. У 1954 році здобув ступінь бакалавра, а 1958-го розпочав богословські студії у вашингтонському Католицькому університеті Америки. Далі захистив ліцензіат з богослов’я. Того ж року його висвятили на священника, служив у Стемфордській єпархії.

У родині Любомира Гузара були священники, тож він природно йшов до покликання, яке відчував змалку. "Чому я захотів стати священником? Нема якоїсь причини, не було обʼявлення ангелів чи чогось такого. Дитиною я грався у священника, вдавав, що правлю, відправляю службу сам для себе. Наслідував то, що я бачив у церкві. Вбирав якийсь халат, нібито фелон. Повторював у такий дитячий спосіб, як забава. То не був якийсь релігійний акт, то не була молитва, то була дитяча гра, але вона казала, що цю дитину цікавить".

Знайомство з Йосифом Сліпим і переїзд до Рима

Року 1963 сталася подія, яка сколихнула релігійний світ і вплинула на подальше служіння Любомира Гузара. Після 18 років перебування у радянських таборах на волю вийшов предстоятель УГКЦ Йосиф Сліпий.  Цьому посприяли папа Іван XXIII та президент США Джон Кеннеді.

<p>Перший Пастирський візит Патріарха Йосифа Сліпого до США, 1968 рік</p>

«Пригадую, була неділя рано 9 лютого. Ми були в семінарії, мали літургію. Відслужили, і один з отців каже: "Якийсь єпископ приїхав із Радянського Союзу до Рима". Пригадую, якийсь отець, здається, Левицький, потелефонував, він був парохом в Амстердамі, і каже: "Чи ви чули новину? Знаєте, що сталося? А може, то Сліпий приїхав?" Ми кажемо: "Може". То все було таке: може, може, може. А тоді дізналися, що таки до Рима прибув Сліпий. Сенсація колосальна! Його поява на Соборі – то був дуже такий маркантний (помітний АБО визначний) момент. То почалася ціла справа за визнання патріархального устрою нашої церкви», — розповідав Любомир Гузар.

У 1968 році він мав нагоду побачити Йосифа Сліпого на аеродромі Кеннеді в Нью-Йорку, де його із промовами зустріла спеціальна делегація, владики.

У 1969 році Любомир Гузар приїхав на посвячення собору Святої Софії в Римі й зазначив, що для тих, хто жив поза межами України, "собор замінив київські, львівські храми і практично всю Україну". Після поїздки він вирішив переїхати до Рима, щоб продовжити богословські студії. Блаженніший Йосиф Сліпий підтримав цей намір і дозволив жити в будинку біля собору Святої Софії. Наступні 24 роки Любомир Гузар прожив у Римі.

У 1972 році  здобув ступінь доктора богословʼя. Дисертацію писав на тему "Митрополит Андрей Шептицький — провісник екуменізму". І лише після того як захистив її, вступив до монастиря Святого Теодора Студита у Гроттаферрата в Італії. Це була умова Йосифа Сліпого. Він наполягав, щоб Гузар спочатку закінчив наукову роботу.

"Йосиф Сліпий мав добру думку — забезпечити викладацький склад і виховників для Українського католицького університету, який заснував. Хотів, щоби цей університет мав виразно християнське скерування. Він надіявся, і ми сьогодні ще надіємся, що цей університет, який існує сьогодні у Львові, УКУ, буде не одинокий християнський католицький університет в Україні. Що з часом при Божій помочі будуть люди, викладачі, бо студентів не бракує. А як будуть кваліфіковані вихователі, то можна буде створити подібні університети в інших країнах, як, скажім, є в Америці та в західноєвропейських державах, де не один — кілька християнських католицьких університетів. Отже, його думка, мені здається, була дуже правильна: приготовити виховників і викладачів. І він надіявся, що я також до того вступлю", — згадував Блаженніший.

У 1975–1985 роках Любомир Гузар викладав догматику в Папському Урбаніанському університеті в Римі, виконував доручення Йосифа Сліпого. У 1977 році Патріарх Йосиф у монастирі Студійського уставу в Кастель-Ґандольфо висвятив Любомира Гузара на єпископа без згоди Римського Архієрея. А 1978 року призначив його архімандритом цього монастиря, а також відповідальним за монастирі студійського уставу за межами України.

Повернення в Україну

<p>Любомир Гузар, 1960 рік</p>

Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х у Радянському Союзі пришвидшувалися неминучі процеси, які привели до його розпаду. Після 45 років життя в еміграції Любомир Гузар 1989-го приїхав до рідного Львова як турист. Це було зовсім інше місто, ніж те, що запамʼяталося з дитинства.

Він згадував: "Моє дитяче вражіння від Львова було таке: радісне, гарне, елегантне місто. <...> То був такий Париж Сходу. Львів — то щось особливого. Коли я приїхав (на початку 90-х) — іду по вулицях: нічого нема, тільки якісь коробки стоять, дошки лежать... Моє перше вражіння: Львів хворів. Усе було таке чуже, інакше, все ще дихало радянщиною, для мене то навіть було дуже дивне. Місто абсолютно стратило всю красу, почуття, було занедбане. А найважливіше — люди ходили дуже зажурені, пригноблені, голова — у долину. Ніхто не усміхався! Атмосфера міста була дуже пригноблююча".

Далі було ще декілька поїздок з іншими священниками. Коли Україна стала незалежною, «ми собі поставили питання: "Чи сидіти нам в Італії, чи йти в Україну?" <...> Після подорожі, на Великдень 1993 року, я остаточно сказав: "Стараймося, їдьмо в Україну"». У 1993 році Любомир Гузар разом із декількома студитами повернувся до України. Оселився у селі Зимна Вода поблизу Львова. Рік прослужив духівником у Львівській семінарії Святого Духа.

Олег Турій, директор Інституту історії Церкви Українського католицького університету, розповідає, що для спільноти студитів переїзд Гузара в Україну був важливим рішенням. Але є інший, прихований аспект цієї історії.

«Про те, що архімандрит Любомир Гузар був єпископом, майже ніхто не знав. Його висвятив Патріарх Йосиф Сліпий, щоб — у випадку загрози ліквідації всієї ієрархії в СРСР — єпископи, які належали до найближчих і найдовіреніших його співпрацівників, змогли перебрати провід підпільної Церкви. Та, на щастя, Союз розвалився, а Церква вийшла з підпілля. Тож коли владика Любомир приїхав в Україну, то нікому не розповідав про свячення. Ми всі сприймали його як монаха. Він був людиною, для якої почесті, посади, інші зовнішні речі були неважливі. У Зимній Воді, дбаючи про життя спільноти студитів, Любомир Гузар тихо і скромно продовжував діяльність, що її здійснював як архімандрит "Студіону" в Римі», — прокоментував Олег Турій.

<p>Любомир Гузар, 1974 рік</p>

Згодом Любомирові Гузару пропонували очолити Богословську академію, але він відмовився. Вважав, що має подбати про розбудову чернечої спільноти. Однак долучався до обговорення концепції, не цурався наукового середовища.

Уже 1996 року його було призначено екзархом Києво-Вишгородського екзархату з титулярним престолом Ніси Ликійської.

Того ж року через поганий стан здоров’я кардинала Мирослава Любачівського Синод єпископів УГКЦ обрав владику Гузара єпископом-помічником Глави Української Греко-Католицької Церкви з делегованими правами. Олег Турій зазначає, що Патріарх Йосиф Сліпий саме Любомира Гузара бачив своїм наступником. Про це він написав у заповіті. Пам’ятаймо, що свячення, вділені Гузару, з погляду канонічного права були проблематичними. Вони могли обернутися серйозними санкціями — аж до відлучення від Церкви і святителя, і висвяченого кандидата. Однак, призначаючи Любомира Гузара єпископом-помічником Любачівського, Ватикан фактично визнав законність цих свячень.

Від 14 грудня 2000 року (день смерти Блаженнішого Мирослава Любачівського) Любомир Гузар почав виконувати обовʼязки Апостольського адміністратора УГКЦ. А 25 січня 2001 року на надзвичайному Синоді єпископів Української Греко-Католицької Церкви його було обрано Верховним Архієпископом Львівським і Главою УГКЦ. Наступного дня Папа Римський Іван Павло II затвердив цей вибір. У лютому 2001 року владика Гузар став кардиналом Католицької Церкви.

Любомир Гузар провадив УГКЦ наступні 10 років. 9 лютого 2011 року в українських медіях зʼявилася інформація про те, що Папа Римський Бенедикт XVI прийняв відставку глави УГКЦ. Декілька років по тому патріарх розповідав, що в час зречення бачив, що ситуація у Церкві стабільна, тому й відважився на такий крок. Він був прихильником того, що потрібно вчасно піти, коли настає певний вік.

Блаженніший Любомир став першим із предстоятелів, який добровільно склав повноваження. Але після зречення з проводу Церкви не перестав працювати. Навпаки, почав говорити чіткіше, сміливіше, не будучи повʼязаний адміністративною відповідальністю.

Потреба єдности Церкви

Блаженніший Любомир був реформатором УГКЦ. Його орієнтирами у формуванні візії української Церкви були Йосиф Сліпий і Андрей Шептицький. Згодом він і сам став із ними в ряд провідників. Перейнявши вказівку від Йосифа Сліпого, мріяв, що Церква обʼєднається довкола матірної — київської — традиції. Виконуючи заповіт патріарха Сліпого щодо обʼєднання українців і Церкви, він ініціював перенесення осідку УГКЦ зі Львова до Києва. Воно відбулося 2005 року.

<p>Любомир Гузар&nbsp;</p>

Також розумів, що Церква не може бути статичною. "Церква — то є живий організм, то не є земне царство. <...> Наше головне завдання і, дай Боже, щоби ми при цьому стояли, — то є бути Церквою. То значить, щоби люди, які належать до тої церкви, були живими, діючими християнами. Церква не змінюється з дня на день. Церква — це спільнота віруючих людей. Вона повинна так себе поводити, щоби бути корисною, творчою в суспільстві. Перш усього своїм приміром", — зазначив Любомир Гузар у "Спогадах".

Блаженніший дбав про екуменізм і називав поділ Церкви в Україні на декілька гілок "результатом людської гріховності". Її об’єднання потрібно починати з інтенсивного бажання знову встановити первісну єдність Христової Церкви. Для цього "треба старатись перш усього створити християнську атмосферу, бо сьогодні атмосфера українська є конфесійна, не християнська".

Патріарх УГКЦ Любомир Гузар був чи не єдиною постаттю в Україні, що стала визнаним авторитетом для християн різних конфесій, євреїв та мусульман. І навіть тих людей, які не вважають себе релігійними.

Блаженніший розумів, яким важливим завданням для майбутнього є виховання молоді. Працював на освітній ниві, наголошуючи на вихованні й навчанні тих, хто може послужити УГКЦ. Він суттєво долучився до формування Українського католицького університету. Зокрема першої його структури — Інституту історії Церкви УКУ, що постав 1992 року з ініціативи Бориса Ґудзяка, сьогодні митрополита Філадельфійського, президента УКУ.

"Любомир Гузар був духовним наставником для того середовища, яке творило Інститут історії Церкви і, зрештою, Український католицький університет. Ми мали щастя безпосереднього контакту, індивідуальних зустрічей. Часто їздили в монастир у Зимній Воді, де жив зі співбратами-студитами Любомир Гузар. Проводили з ним багато часу: спілкувалися, молилися... Нас вражало не лише те, якою глибокою людиною він був, а й його науковий рівень. Це був стандарт, до якого тягнулися. А його глибока та непоказна духовність, вміння говорити про складні речі простими словами були потрібні в контексті виходу Церкви з підпілля, нашого бажання стати її членами і нашого невміння ними бути. Присутність Любомира Гузара спричинилася до глибшого відчуття та розуміння віри для тих людей, які свідомо обирали її", — згадує Олег Турій, директор Інституту.

Був представником автентичної українськости

Блаженніший, який пів життя провів в еміграції, ніколи не був поза українським народом і почувався українцем.

Митрополит Борис Ґудзяк, для якого Любомир Гузар був наставником ще в Римі, наголошує: "Він був дитиною цілої української, європейської християнської традиції. Світові війни, геноциди творили, звичайно ж, і європейці, але Любомир Гузар черпав з глибокої криниці позитивного людського досвіду. Для нього духовні цінності — те, що вчив Ісус, що записано в Євангелії, про що молиться Церква у священних книгах — були не лише особистим чи духовним досвідом, але втіленням глибокого коріння християнської і української спадщини. Однак щоб зрозуміти феномен єдності з народом на відстані, потрібно вникнути в проблеми української громади повоєнних років у діаспорі, яка на різних рівнях була дуже інтенсивно українською. Повоєнні емігранти з Галичини були дуже патріотичними, вони зростали у непростих 20–30-х роках, пережили період розвитку українських державницьких настроїв, відчули на собі велику травму Другої світової війни, і, врешті-решт, скитальщину. Все це заставляло їх пам’ятати про Україну, і тому зв’язок з рідною землею був дуже органічний".

Українські емігранти мали певний комплекс, моральний, психологічний імператив. Вони відчували: ми вільні, а наші брати і сестри з України неймовірно терплять. Ми можемо розвивати церковне життя, українську культуру, життя громади, а вони про це тільки мріють. Це спонукало людей, які формувалися за межами України, відчувати обовʼязок робити це вдвічі потужніше.

У такому бекграунді Любомира Гузара є своя цінність. Історик Олег Турій стверджує, що Блаженніший був представником автентичної українськости. "Його українськість не була змушена ховатися під ковпаком радянщини і бачення, властивого людям, котрі навчалися в радянських школах та університетах. Це не означає, що вони ставали переконаними прихильниками радянської політичної системи. Але роздвоєність впливала на їхню особистість, а також була характеристикою наших людей. Тобі говорять одне, вдома чуєш друге, а робиш третє. Бачення і підхід Любомира Гузара були якісно інші: цілісні. Коли слово поєднується з ділом, а віра з розумом. Це мене особисто і багатьох із нас захоплювало в ньому. Хоч траплялися й ті, хто вважав, що нам не потрібно, щоб нас повчав хтось із діаспори. Але такі голоси були поодинокі".

Повернувшись в Україну, Любомир Гузар спершу почувався чужим. Не розумів багатьох речей, що тут відбувалися. Але з кожним роком життя в Україні все більше вникав у проблеми українців. У 1997–1998 почав спілкуватися з багатьма людьми. У Львові проводив зустрічі з представниками різних середовищ: лікарями, політиками, музикантами, художниками. В інтелектуальному колі патріарх міг пізнати те, чого не знав досі.

Любомир Гузар зазначав: "В Україні я по-новому побачив свою місію — то нема сумніву. Знаєте, стояти на рідній землі — то є щось... то треба пережити, щоб це зрозуміти". Двадцять років в Америці і двадцять чотири в Італії були життям на чужині. "Не було зле, але цілковито вдома не почувавсь ані там, ані там". Повернувшись в Україну, нарешті відчув себе на Батьківщині.

Олег Турій зазначає: "Величезною перевагою Блаженнішого Любомира було те, що він усім серцем демонстрував любов до українського народу. Це було не показово, не плакатно, не демонстративно, а дуже щиро". Тієї любови і свіжого погляду на наше буття собою, як сказав би патріарх Йосиф, потребувало не лише церковне середовище, а й усе українське суспільство.

Про сучасну Україну й загрозу Росії

У 2014 році Любомир Гузар поділився, що однією з найбільших проблем сучасної України є відсутність інтелігенції. Вона не встигла сформуватися, бо розумних патріотичних людей винищувала Росія. Він говорив: "В нас є багато освічених людей, працьовитих, але то ще не інтелігенція. Під тим оглядом Україна досить ослаблена <...> 200 років ми є поневолені. Щойно тепер, я надіюся, поволі, воно прийде. І тої ще інтелігенції нема, ми все ще з радянською верхівкою живемо. Цілий наш політикум — іще великою мірою є радянським. Але при Божій помочі, крок за кроком інтелігенція буде виростати, і ми, може, за яких два покоління будемо мати нормальну українську свідому інтелігенцію".

Блаженніший радив шукати силу в самих собі, а не надто сподіватися на світ, зокрема на Західну Європу. «Україна має певні духовні переваги перед Заходом, певну місію. Яка є небезпека? Надмірне захоплення Західною Європою. "Європа, ідем до Європи!" Але то таке трошки, на мою думку, безкритичне. Чому? Бо це кажуть люди, які дуже мало знають про Європу. Західна Європа переживає поважну духовну кризу. Після Другої світової війни прийшов період добробуту й мораль захиталася. Сьогодні є дуже поважна лібералізація моральних вартостей у Західній Європі, на жаль. Європейці відреклися офіційно від своїх християнських джерел. Без християнства Європи нема, але вони то заперечують. І сьогодні я дивлюся дуже обережно на Західну Європу. Я то молодим людям часто говорю: не захоплюватися безкритично Європою».

Він закликав не забувати, що Україна — така сама Європа, як Франція чи Англія. Ми вже були Європою, "коли ще Франція вчилася читати-писати". А отже, маємо поважну традицію. Утім через довгий період радянських переслідувань ми були відрізані від Заходу. Але, проживаючи випробування та відірваність від світу, змогли зберегти себе.

"Переслідування — то є прикрий час, але також благословенний — бо він скріплює людей духовно, загартовує. І тому ми, які все ще маємо, я би сказав, назагал досить здорові поняття релігійні, хоча багато також є труднощів через той комунізм, що перейшов, — ми, під цим оглядом, мені здається, маємо більше духовної сили, — говорив владика Гузар. — Наше завдання, України, є ті ідеали, які все ж таки є, усвідомити і в тому напрямі працювати. Ідеали свободи, ідеали, я то назву дуже широко, демократії, народовладдя. То дуже широко, але воно охоплює все. Традиція, яка в нас була, за яку наші батьки, діди й прадіди гинули".

Любомир Гузар чудово розумів, яку загрозу на цьому шляху становить Росія, для якої сама ідея вільної України неприпустима. Після Революції Гідности, окупації Криму і вторгнення Росії на Донбас він зазначав: "Росія працювала, Росія не спала. Ну, і прийшов час... То, що там сталося і стається, — то все дуже точно запрограмоване, і про те Путін говорив уже 10 років тому. У Німеччині, у Мюнхені, є щороку конференція міжнародна про безпеку в Європі, він там говорив, що думає робити. Тільки ніхто тоді не слухав, знаєте, не вірили, а тепер не годні його позбутися. Я не бачу примирення, на жаль, щиро вам скажу. Щоби був мир, мусять обидві сторони хотіти. На жаль, Росія не хоче миру. Бо вже можна було давно мати мир, якби була охота. Примирення — то було би чудо. Єдиний спосіб – стримати силою. Їх тільки силою вигнати буде можна, на жаль".

"Хочу бути Людиною"

"Моя мрія в житті — бути Людиною. Але я не стовідсотково певний, що то значить. Я собі уявляю, така особа, як митрополит Андрей Шептицький, — то була Людина. На світі дуже мало людей, думаю... Я знав кілька таких осіб, які на мене дуже гарне вражіння робили, відчувалася якась свобода, природність, доброта, але також і неміч людська — разом усе. Таких кілька осіб я мав нагоду в житті зустріть. І моя мрія, навіть моя молитва, щиро вам кажу, — щоб я був Людиною. Доброю, нормальною Людиною", — казав Блаженніший.

Йому вдалося якнайкраще стати Людиною. Це підтвердить чи не кожен, хто мав приємність працювати з Любомиром Гузаром і пізнавати його глибоко людські риси. Вміння слухати, чути, зауважити людину як Боже творіння. "Кожен відчував цю автентичну духовність, яка буквально з нього випромінювала. Тиха, ненав’язлива, але водночас дуже природна і потягаюча", — зауважує Олег Турій.

Отець Богдан Прах, віцепрезидент УКУ зазначив, що Блаженніший Любомир був відкритим і щирим співбесідником. Він умів провадити невимушену та легку розмову. Кардинал у спокійній і веселій манері підтримував надскладні бесіди. "У його розмові завжди був присутній гарний легкий гумор. Йому вдавалося зберігати сильний духовний спокій, навіть у напружені моменти. Він проявляв шану й до тих, хто не був прихильним до нього. Був, наче батько, який виявляє покору, терплячість та неймовірну любов. Блаженніший був довірливим з кожним, хто співпрацював з ним. <...> За це кожен із нас відчував шалену відповідальність перед Блаженнішим Любомиром. Він не вирізняв людей зі свого оточення, усі були рівноцінними для нього".

Останні роки Любомир Гузар жив у селі Княжичі Броварського району Київської области. Помер 31 травня 2017, маючи 84 роки. Зі смертю Блаженнішого ми не втратили його глибокої присутности. Сьогодні є чимало текстів про Патріарха, його інтервʼю, виступів. За 24 роки життя в Україні він провів чимало особистих зустрічей із церковними діячами, політиками, вірянами, журналістами, науковцями... Спадщина Любомира Гузара чи не найбільша серед українських церковних постатей. Вивчати її — означає не боятися відкривати нашу автентичну Церкву й українську ідентичність.