Літературні вакації: риболовля Рильського, карти Малишка, більярд Сосюри

"Розкіш у ті часи — нечувана"

Молодий Максим Рильський сидить за роялем і виконує твори Лисенка та Шопена. У вітальні Чоколовського корпусу Ірпінського будинку творчости його оточили колеги з літературної та мистецької братії. Він читає: "Ластівки літають, бо літається, і Ганнуся плаче, бо пора". Акомпанує "Розпрягайте, хлопці, коні". Присутні підспівують, декламують, жартують, можливо, п’ють чарку.

Це одна з картин, яка в культурній історії асоціюється з Рильським. Але йдеться не про індивідуальні відпочивальні преференції одного письменника, а про колективну рекреаційну практику. Будинки творчости того часу — це комунальні дачі, у яких митці творили й відпочивали. Це була дуже зрозуміла для епохи комунального співжиття форма творчих майстерень.

"Вечірні зустрічі в першому корпусі — дивовижний ритуал. Розпалювали камін (розкіш у ті часи — нечувана), дрібними ковтками пили сухе винце, самохіть виникала якась тема розмови, що, видозмінюючись, затихаючи і спалахуючи з новою силою, точилася іноді до світання", — згадував 1970-ті роки в Ірпінському будинку творчости Володимир Яворівський.

Хати для самітників, дачі для тусівки

Сам Рильський не жив у Будинку творчости — він приходив туди вечорами до своїх друзів. У 1930-х Максим Тадейович мешкав неподалік, у власному домі. 

В Ірпені у різні часи була низка приватних письменницьких дач: Вадима Собка, Михайла Стельмаха, Григорія Кочура, Леоніда Первомайського, Натана Рибака тощо. У 1980-х виникло дачне письменницьке селище в Конча-Заспі. А були й такі автори, які нізащо не хотіли проміняти своєї хатини в селі та усамітнення на письменницькі гуртожитки й тусівки, — як Сергій Плачинда.

Утім не приватні дачі, а саме будинки творчости стали невід’ємною частиною радянського культурного ландшафту. Створювали їх не лише для письменників, а й для композиторів, художників, кінематографістів.

Ідея створення таких установ належала Максимові Горькому. Він також був ініціатором заснування творчих спілок. Діяльність будинків творчости координував підрозділ Спілки письменників — Літфонд. А фінансування надходило зокрема з членських внесків літераторів.

Ще до заснування перших будинків творчости в Радянському Союзі існував досвід письменницьких дачних селищ. Найвідомішим було Передєлкіно під Москвою. Там у 1930-х роках за німецьким проєктом звели кілька десятків будиночків, які віддавали в пожиттєве користування письменникам.

До того існувала традиція створювати персональний творчий простір для письменників, художників, композиторів у рамках меценатської підтримки талантів. Найвідомішим для української культури прикладом є перебування Тараса Шевченка в маєтках Миколи Репніна-Волконського в Яготині та Платона Закревського в Березовій Рудці, у селі Мойсіївка у Волховських та Олександра Афанасьєва-Чужбинського. У Качанівці біля Ічні в маєтку Тарнавських творили Шевченко, Глінка, Куліш, Рєпін. Хрестоматійним прикладом є садиба Максиміліана Волошина в Коктебелі, на базі якої пізніше створили знаменитий будинок творчости.

За кордоном і зараз існують подібні творчі майстерні, вони звуться writers’ colonies — письменницькі колонії. Щоб їх утримувати, виділяють кошти зі спеціальних фондів, а головне їхнє завдання — створити сприятливі умови для письменницької роботи.

Віяла, шалі, халцедони…

Будинки творчости письменників мали дві функції — творчу й рекреаційну. Втім сформувалася практика, що в одних пансіонатах письменники, як правило, працювали — як-от в Ірпінському, Ялтинському. А інші переважно спеціалізувалися на відпочинку та оздоровленні літераторів та їхніх сімей — наприклад, Коктебельський, Одеський.

Навіть Ірпінський будинок творчости, у якому написана левова частка творів української літератури ХХ століття, перетворювався у сезон відпусток та канікул на звичайну базу відпочинку. У 1970—1980-х його алейки та корпуси заповнювали жінки в сарафанах і капелюшках, поважні тітоньки в панамках, дитячі галасливі гурти. А річка Ірпінь, оспівана в українській поезії як тиха романтична заводь, ставала пляжною калабанею. 

Попри всю радянськість побуту, мешканці будинків творчости намагалися культивувати й богемність. Після заходу сонця відбувалися вечірні променади. Дами виходили на прогулянку у красивих сукнях із накинутими на плечі шалями. Моціон супроводжувався вправляннями в ерудиції на знання літератури, обміном думками про книжкові новинки. Проводили вечірки, літературні вечори. 

У Коктебелі прогулянки морською набережною обов’язково передбачали обстеження вечірнього базарчика, на якому продавали самоцвіти Карадагу та вироби з них. Це було коктебельське must have: усіх жінок із Будинку творчости охоплювала епідемія — треба було купити нову прикрасу й одразу її начепити. Або самій ходити рано-вранці узбережжям, шукаючи в гальці самоцвіт, а потім випитувати в подруг: "Як ти думаєш, це сердолік чи яшма?". 

Подібна гарячка охоплювала й письменницьких дружин у латвійських Дубултах. Тільки там головним фетишем був бурштин, яким торгували на базарчику в центральній частині Ризького узбережжя, що звалася Майорі.

"Бери тютюн і вірші"

Найцікавішою сторінкою відпочивальних практик українських письменників були короткі перепочинки в будинках творчости поміж роботою, так би мовити, "не в сезон". Виникла ціла письменницька субкультура – переважно чоловіча — прикрашена корпоративним фольклором.

У вечірній час працювали найрідше. Цей період призначали для спілкування і різноманітних чоловічих розваг.

Юрій Мушкетик згадував, як «увечері ходили до річки або до лісу, дорогою відбувалися творчі розмови, часто ділилися задумами, хтось щось підправляє, підказує чи радить: "А цей сюжет повернути б отак!"».

Деякі письменники полюбляли прогулянки в денний час. Олександр Довженко, за спогадами Анатолія Хорунжого, ходив по цілющі трави: "Зрізував густі зелені кущики зі знанням справи. Присідав з ножиком, відділяючи стебельця з листочками біля самого кореня, клав на газету, потім обережно загортав". 

Одним із найвідоміших персонажів раннього ірпінського письменницького фольклору є Кость Гордієнко. Приїжджав із Харкова з власною косою і косив траву на ірпінському лузі.

Гордієнко згадував райські часи, коли можна було порибалити й пополювати з Рильським: "Мрійно в’ється бабине літо, зеленими берегами тихо плине річка, запашне сіно огріває спину, лісові спалахи осені вабляють око. Ліниво стелиться жовтогаряче листя. Ми сидимо під копицею натомлені, вбираємо красу світу. Під рукою в нас холодні двостволки, які сьогодні так і не знадобилися. Максим Рильський і не сподівався на удачу. Хіба такої ясної години в кущах осідає вальдшнеп? Коли моросить мжичка, туманіє далина, тоді вальдшнеп падає в кущі, розгрібає в ліщині опале листя".

Однією з найяскравіших сторінок в ірпінському дачному наративі була риболовля. У перші десятиліття історії пансіонату в річці Ірпінь риби було вдосталь — ловилося добре. Героями рибальських оповідок є Максим Рильський, Андрій Малишко, Остап Вишня, Павло Тичина. 

У вірші, присвяченому Рильському, Малишко тепло згадує ірпінське літо:

До тих країв щоденно поїзди
Відходять від столичного перону,
Бери тютюн і вірші для їзди,
Хліб-сіль, тарань, прив’ялено солону, 
Гачки, й садок, і вудочки складні 
Та ще нехитро зварену наживку —
І гайда в путь, о літо в переджинку
На плесо вод веде погожі дні.

Малишко — в центрі уваги

Звичай посиденьок і ведення довгих бесід залишався стабільним упродовж усієї історії письменницьких баз. Особливо культовою локацією був перший корпус Ірпінського будинку творчости — із каміном, який описав Володимир Яворівський.

Ірпінський письменницький пансіонат виник на місці дореволюційної вілли київського підприємця Миколи Чоколова, побудованої у швейцарському стилі. Цей дім виглядав казковим на фоні сірої радянської архітектури — майже "пряниковим" будиночком. 

Усередині витав дух буржуазности. Уявлялося, що в такому будиночку могли писати західні письменники — Агата Крісті, Жорж Сіменон, Конан Дойль. Чомусь на думку спадають саме детективісти.

На посиденьках у кожного була своя улюблена тема, манера розповідати. Однак більшість розповідей оберталися навколо професійних проблем: література, мова, сюжети, задуми, переклади.

Роль улюбленця серед письменницької братії належала Андрієві Малишку. Він завжди збирав навколо себе гурт письменників ("січовиків"), і перебував у центрі товариства зі своїми жартами, бувальщинами, сентенціями, які пізніше ставали афоризмами.

Любив розповідати анекдоти й Павло Тичина — переважно про запорожців та чумаків.

Зі слів Яворівського, коли вдавалося "розбалакати" Павла Загребельного, той оповідав "свою Одіссею полоненого", Олекса Коломієць — "про свої комсомольські походеньки", Анатолій Дімаров — "свої вигадки і насмішки, яких боялися всі, хто впадав йому в око".

Чуваському поетові Шавли Стихвану Юрій Збанацький розповідав у їдальні про своє знайомство з ширтаном — чуваським ковбасним делікатесом із баранячого м’яса. Татарському поетові Махмудові Хусаїну запам’ятався красень Василь Земляк: "Коли розповідав про що-небудь, неможливо було його не слухати. Говорив він не поспішаючи. Дуже чисто, з гумором, головне, одверто".

"Сосюринський удар"

Для будинків творчости в Коктебелі, Дубултах, Піцунді був характерний образ модного письменника в шортах (невидана в радянські часи буржуазність) та імпортній футболці з тенісною ракеткою в руках.

Письменник Сергій Сингаївський, син Петра Сингаївського, згадував веселий факт: поряд із Будинком творчости письменників у Піцунді містилась база для співробітників газети "Правда". Літератори мали хороший бар, який залюбки відвідували сусіди-журналісти. А в тих на території були тенісні корти, куди ходили грати письменники. Тоді склався жартівливий віршик: «Все "правдисты" — теннисисты, все писатели — бухатели».

Популярним способом проведення вільного часу була гра в більярд. За твердженням багатьох письменників, після доброї гри добре писалося. Олекса Ющенко згадував про Володимира Сосюру: «Він в години відпочинку перемагав у більярдній не одного гравця. Його безпомильний удар в кульку ми назвали "сосюринський" — він "бив" не на всю силу, а тихо та… ніжно, точно спрямовуючи до лузи гладенький круглячок».

Михайло Слабошпицький розповідав, що був час, коли поміж українських письменників вважалося просто непристойним не вміти грати в більярд. Він згадував гросмейстерські удари Леоніда Новиченка, Миколи Лукаша, Миколи Зарудного, Вільяма Лігостова, Олександра Білаша, Михайла Ткача.

Були й інші види дачних літературних розваг — наприклад, гра в шахи та карти.

У письменницькому фольклорі Малишко залишив незгладимий слід у сюжетах про картярство. "Сідати у парі з Андрієм Самійловичем — справа відповідальна і досить небезпечна. Блискучий гравець, азартний, він добре пам’ятав, які карти вже вийшли, які залишилися на руках. Найменший промах, і тоді тільки начувайся: дарма, що ти хлопчина п’ятнадцяти років чи відомий поет, автор багатьох збірок", — згадував син Максима Рильського Богдан, який не раз потрапляв у гурт картярів, коли не вистачало четвертого гравця. Баталії могли тривати аж до ранку.

Анатолій Дімаров у книзі спогадів "Прожити й розповісти" писав, що гру в "Дурня" Малишко довів до віртуозности: "Він уже з перших ходів з якоюсь чортячою інтуїцією вираховував, які в кого карти, і щедро навішував своїм суперникам генеральські, а то й маршальські погони. І горе його напарникові, якщо той піде не з тієї карти!".

"Ходімо шукати любов"

На перший погляд, описані відпочивальні практики письменників нічим не відрізнялися від курортного, санаторного та дачного досвіду простих смертних великої радянської імперії. Та насправді в літераторів під час вакацій народжувалися нові літературні твори. Відпочиваючи, вони продовжували працювати.

"Ходімо шукати любов!" — так запрошував на чергову прогулянку Андрій Малишко своїх колег-письменників. І це означало шукати натхнення.

Недаремно Володимир Яворівський якось сказав: "Ірпінь — це не іменник, це дієслово".