Коляда в Карпатах

В очікуванні дива

Зима на Закарпатті надто щедра на свята й обряди. Здавна улюбленими були дні від Різдва до Йордана. Однак у ті дні святкували й до прийняття християнства. Тоді в піснях-колядках пращури славили Дажбога, слов’янського бога сонця. Згадуючи його, вітали господарів, складали похвалу й поздоровлення і членам родини, і всьому дому. Церква адаптувала ті "поганські" колядки, замінивши "рождество сонця" на Різдво Сина Божого — Христа.

Тільки-но відсвяткували Миколая, а вже на порозі Святвечір і Різдво. Господарі рубали дрова й на три дні запасали корм для худоби, щоб під час свят не братися до роботи. Господині прибирали в хатах, прали, варили, пекли керечун — святковий хліб — і готували 9-12 страв до Святої вечері. Подекуди з хат долинали пісні та вигуки "Христос ся рождає!" — то дітвора розучувала колядки й вітання. Вдень допомагали батькам, а вечорами збиралися на так звані проби, де вчили тексти колядницьких вистав. Старші хлопці гуртувалися у ватаги "вифлеємників" або "бетлегемів". Майстрували вертепи, церковці, "звізди", шили та прикрашали традиційні костюми для перебраницького колядування.

У Святвечір, коли починало сутеніти, родини накривали столи й виконували низку давніх обрядових дійств: щоб ґаздівство велося і трималося ворохукупи, щоб хліб щедро вродив, щоб кури неслися, а всяка нечиста сила — відьми та босоркані — не мала доступу до хати. Коли на небі спалахувала перша зірка, усі ставали до молитви, а тоді сідали за накритий стіл. Ставили ноги, аби ті не боліли впродовж року, на залізний ланцюг, яким обвивали ніжки стола. Їли повільно, куштуючи кожну страву.

По вечері діти й молодь збиралися колядувати, тоді як господарі залишалися вдома, очікуючи на колядників. Невдовзі під вікнами чи дверима чулося:

— Чи веселити, пане-ґаздо, на сесь Святий вечір?

— Весели, весели! — відгукувався з хати господар.

І дитячими голосами дзвінко зринала колядка:

Дивная новина:
Нині Діва Сина
Породила в Вифлеємі
Марія єдина…

Калачі для церковника

Дівчатам і жінкам не годилося ходити з колядою: вважали, що їхнє місце цього вечора вдома — переймати від матерів досвід гостинности, готуватися до приходу хлопців-колядників і приймати їх як належить. Першими вирушали наймолодші — хто сам, а хто гуртом, з торбинами через плече, йдучи з одного краю села. Одні перед одними поспішали, щоби встигнути обійти всі двори до ранкової служби в церкві. Репертуар був скромний — одна-дві колядки, які вони співали під вікнами.

Далі вулицями села йшли більші ватаги дітей зі звіздами. Для цього святкового атрибута брали обідок сита, приробляли до нього паперові ріжки, усередині кріпили хрестовину. Звізду насаджували на довгу палицю — під зріст хлопчаків — і обертали, коли співали. Прикрашали її аплікаціями з кольорового паперу. Папір, натягнутий замість сітки сита, змащували олією, щоб він краще просвічувався від полум’я свічки, запаленої всередині. Звіздарі заходили до хати, співаючи:

У Вифлеємі новина:
Діва Сина родила!
Породила в благодаті
Непорочна Діва-Мати — Марія!

Коли хлопці колядували, господиня брала від когось із них палицю і йшла до хліва "бити" нею корову, примовляючи: "Так бись бігала, як сисі коляднички бігають". Відтак ішла в хату до дочки й, "б’ючи" її, казала: "Так би за тобов сватачі бігали, як сисі коляднички бігають".

Звіздарі співали одну-дві колядки — переважно церковно-релігійного змісту, але траплялися і світські. Наприкінці колядування бажали: "Вінчуємо вам, пане-ґаздо, сесі святки у гаразді й здоров’ї попровадити, на нарік ще ліпших ся дочекати та прожити на многая і благая літа!" Господарі дякували колядникам й обдаровували гостинцями (переважно калачами) або грішми. Подарунки приймав хлопець, якого називали "церківником": на шиї він мав мішечок для пожертв — "буксу". Після цього колядники відкланювалися, дякували господарям і, заспівавши "Ідемо в Вифлеєм, лишайтеся з покоєм", рушали далі.

Театр у скрині

Після колядників-звіздарів селом йшли старші хлопці з "вертепом" — тобто з мініатюрною церквою, яку часто майстрували за зразком храму свого села. Етнограф Юрій Чорі писав: «Вертепи — "церковці", як їх називали у нас, теж обклеювали кольоровим папером. Між передньою і задньою вежами ("турнями") церковці провисали срібні ланцюжки з блискучими кулястими прикрасами. Всередині встановлювали диск з фігурками біблійних персонажів різдвяного Вифлеєму. Його крутили завдяки стержню, що одним кінцем виступав назовні, над "коньком" дашка. Усередині горіли одна-дві свічки».

Із такою "церковцею" ходило вже більше хлопчаків — від чотирьох до восьми. Порівняно зі звіздарями, їхній репертуар був значно багатший. Тільки-но переступали поріг, ще в сінях починали співати вступну колядку:

Рождество Твоє, Христе Боже наш,
Возсія мирові світ разума…

А зайшовши до світлиці, ставили «церковцю» на стіл, лаву чи стілець і співали вже іншу, відому всім:

Нова радість стала,
Яка не бувала:
Над Вертепом звізда ясна
Світу засіяла.

Вертепи майстрували найрізноманітніші — від простих одноповерхових до складних двоповерхових скриньок. На верхньому ярусі зазвичай розігрували церковно-різдвяну драму, а на нижньому — веселі побутові сценки. 

Колядники з "церковцею-Вифлеємом" також співали величальні, похвальні колядки господарям — залежно від їхньої щирости та гостинности. А якщо в хаті була дівчина на виданні, їй колядували окремо. Інколи пісню присвячували навіть малій дитині, що лежала в колисці. Такі гурти колядників мандрували від хати до хати, не оминаючи жодного обійстя.

Історик Михайло Тиводар зазначав: «Хлопцям і легіням за колядки давали горіхи та пшеничні, житні чи кукурудзяні коржики ("перипічки"), а одружених чоловіків запрошували до хати й гостили. На Великоберезнянщині, коли до хати заходили колядувати хлопці, дівчина підіймалася на горище й кидала горіхи лише дорослим легіням — щоб у м’ясниці вийти заміж. Уже з кінця XIX століття в Ужгороді та його околицях почали ходити колядувати з шопками у вигляді церкви — "бетлегемами". Після Першої світової війни колядування з "бетлегемами" та звіздами набуло значного поширення. Саме з цього часу колядникам дедалі частіше давали гроші. Одружені чоловіки почали колядувати від церкви: їх запрошували до хати, частували, давали збіжжя та гроші, якими розпоряджалася церковна громада».

Ангели й чорти з Бетлегему

"Бетлегем" — це не що інше, як назва міста Вифлеєм. Тому самих колядників з часом стали називати "бетлегемом". Тут дійство виконували вже не ляльки-фігурки, а самі колядники. Юрій Чорі зазначав: «Здійснювали його дорослі парубки, носячи традиційний Вертеп більшої форми. Одягалися вони під біблійних "ангелів" і "пастирів", а окремі — під сільських Діда, Бабу, Цигана, навіть Чорта. Вони не просто колядували, а розігрували справжнє різдвяно-театральне дійство з чітко вибудуваним сценарієм. І якщо "ангели" й "пастирі" трималися релігійної теми, то Баба, Дід, Циган і Чорт розважали господарів своїми інтермедіями — жартівливими сценками про родинні сварки, ревнощі, пияцтво, зажерливість чи неробство багатіїв».

Дослідники припускають, що театралізований вертеп потрапив на Закарпаття з Чехії та Словаччини. Ще у XVI столітті у тих краях фіксували подібні вистави, які прийшли туди з Риму. У частині українського Марамороша деякі риси в одязі й образах колядників запозичені від румунських мармарошів. У багатьох колядкових текстах і досі відчутний словацький стилістичний вплив.

Церква ж прагнула зберегти релігійну чистоту колядок і різдвяних дійств. У 1920–1930-х серед населення поширювали спеціально укладені "Вифлеємські ігри" або ж "Рождественні ігри для колядників" — церковні сценарії, покликані замінити народні вистави. Та люди, славлячи Різдво, все одно вносили в тексти свої корективи. Як писав фольклорист Євген Недзельський: «Від річки Уж і до Ясіня з вертепами відбулися цікаві зміни в тому, що не вертеп вплинув на побутове театральне дійство, а навпаки — останнє витіснило з вертепу його первісний сенс, зберігши лише назву "вифлеємників" як захисну маску для вистав».