Кохання, яке можна купити за гроші

Найрозпусніше місто імперії

Для кабарету Юрця і Стефцяна на початку 1990-х я написав пісеньку: 

Львівська повія — розкіш і мрія, 
Львівська повія — це сад чудес... 

Її так ніколи й не виконували. А я і не здогадувався, що, пірнувши на кримінальне дно сучасного Львова, захоплюся нічним світом цього міста, який давно минув. 

У середні віки львівськими повіями опікувався міський кат. Вони були серед небагатьох, з ким він міг тісно контактувати — переважно містяни уникали його товариства. 

Прихід Австрії на Галичину ознаменувався кількома указами. Одні забороняли проституцію, інші дозволяли. Насправді це ні на що не впливало. Якщо повіям обмежували пересування вулицями, туди виходили їхні агенти — і пропонували звабливі послуги. Коли з’явилася фотографія, виловлювати клієнтів стало ще легше. 

Поліційний рапорт від 3 січня 1905 року свідчив: 20 тисяч львів’янок займаються проституцією. Населення міста в той час заледве сягало 160 тисяч. Пояснювали це тим, що Львів став манливим місцем для дівчат, які шукали заробітку. Більшість із них походила з навколишніх сіл і містечок. Крім того, у місті завше перебувало багато гостей. Отже, клієнтів вистачало. Процвітала й торгівля живим товаром. Одну таку судову справу споглядав як журналіст Іван Франко. Матеріал ліг в основу повісти "Для домашнього вогнища". 

— Найрозпуснішим містом імперії, опріч Будапешта, є Львів, — заявив майор Ваґенер на конгресі, присвяченому торгівлі живим товаром, що відбувся восени 1905-го у Бремі. Твердження — не далеке від правди. Саме до цих двох міст їздили розважитися з усіх кінців Габсбурзької держави. 

Бордель під боком магістрату

Влада намагалася реєструвати жриць вільної любови. Щоб почати діяльність, кожна мусила отримати спеціальний документ. Пізніше ввели книжечки, які засвідчували стан їхнього здоров’я. 

Відстежувати геть усіх не вдавалося. Бо були ще "затаєні" повії: кельнерки, танцівниці й касирки кав’ярень чи ресторацій. Вони радо ішли на "контакт" з клієнтами, однак були захищені своєю посадою, яка забезпечувала цілком достатні умови для життя. Тільки-но після того, як одна кельнерка на передмісті заразила сифілісом 40 офіцерів, поліція таки змусила й тих "затаєних" раз на тиждень проходити санітарну ревізію. 

Послуги повій коштували дуже дешево. За Австрії найменше — 10 гелерів. Це одна десята крони. Повії, які селилися в борделях, обслуговували за 40 гелерів. Але були й елітні, гонорар яких сягав 10 крон. Для порівняння: пів кілограма яловичини коштував 56 гелерів, вівцю чи козу можна було купити за 18–20 крон.

Катерина Марціхова замолоду вийшла заміж за готельного портьє. Дуже швидко "послала його до дідька", як сама висловилася. Разом із наступним обранцем облаштувала підпільний бордель у кам’яниці № 43 на Ринку — за кілька метрів від магістрату. Все зіпсував анонімний лист до поліції на початку 1904 року.

«Бордель? Ні! Щось у стократ гірше, — писав тоді тижневик Nowości Ilustrowane. — Бо борделів у Львові є багато. Та вони відомі владі, там фігурують дами, які фахово заробляють любощами і продажем насолод. Тим часом таємний бордель на Ринку мав на продаж найрізноманітніший товар! Починаючи від так званих "криївок", тобто дам з низів, і закінчуючи дамами з вищого товариства, ба навіть — у цім місці жах повинен огорнути й найзіпсутішого — 13-річними дівчатками. Усе можна було дістати на "складі" пані Марціхової!»

Після того скандалу багато пристойних обивательок отримали тавро куртизанок. Їхні чоловіки подали на розлучення. Але заміжні кралі й далі шукали способів наповнити родинну скарбницю. Нерідко таке відбувалося за мовчазної згоди чоловіка, який розумів, що його "панствова" посада приносить недостатні кошти. Клієнтами могли бути навіть друзі сім’ї або чоловікові співпрацівники. Час до часу такі гніздечка накривала поліція. Довести щось було дуже важко. 

Сердечні подруги

Повія в домі розпусти — це неповороткий автомат, який мусить сліпо коритися своїй господині та гостям. Її життя — рутинне й одноманітне. Натомість у вуличної дівчини формувався самостійний характер, вона проходила школу життя. 

"Вуличні повії старого Львова добре між собою знаються і живуть в сердечній дружбі, — стверджував журналіст Станіслав Брандовський1864–1935. — Нема другої такої професії, де б люди так собі помагали й настільки чесно поводилися, як то заведено в повій. Одна з одною поділиться останнім грошем, останнім шматком хліба. Одна одній позичить найкращі частини гардеробу, коли знає, що подруга їх потребує. Якщо котрась потрапить до лікарні, інші відвідують її, приносячи гроші та їжу. Словом, панує між ними солідарність, про яку тільки між членами масонської ложі доводилося чути. Та взаємна дружба і посвята одна одній є єдиною сонячною стороною в житті цих дівчат. Вони інстинктивно відчувають цю свою позитивну рису, пишаються нею та плекають, як гарну традицію". 

Дружба вуличних повій була скріплена спільною недолею і спільним фахом. Між ними не було конкурентної заздрости. Виняток — єврейки, які через клієнта влаштовували скандальні сцени зі сварками й бійками, приносячи потіху цілій вулиці. Католички натомість не тільки не ревнували, але й з цілковитою готовністю відступали клієнта іншій. Такої ввічливости не спостерігали навіть серед торговців. 

— Може, я панові не подобаюся? — траплялося, зверталася дівчина до потенційного клієнта. — Може, пан бажає брюнетку? Почекайте трохи, я покличу мою подругу, дуже гарну дівчину...

Коли ж якась повія прив’язувалася до свого завсідника — а траплялося і таке, — інші відмовлялися надавати тому послуги. Навіть якщо пропонував вищу ціну. 

"Хустинкові" та "капелюшові"

Улюбленими місцями повій були шинок Бомбаха на Казимирівській і молочарня на вулиці Святого Станіслава. Перший заклад був популярний серед "хустинкових" повій — селянок. Другий — "капелюшових", себто міських краль. Коли якась дама рознервувала своїм присікуванням перекупку на базарі, то та могла обізвати її: "Ти! Капелюшова!".

Кожна зареєстрована повія у визначений день і о визначеній годині мусила явитися до санітарного офісу на вулиці Яховича. До повій-аристократок, які мали власне помешкання, поліцейський лікар навідувався додому сам. За це він отримував гонорар від 2 до 4 крон. Також він ходив до лупанарів, де збиралося більше повій — там за огляд кожної дівчини платили 1 крону. 

Якось преса повідомила, що у Львові почала діяти "фабрика цноти". Редакцію одразу засипали листами з проханням подати точну адресу такого закладу. До кожного послання докладали непогашену марку — аби журналіст не тратився на відповідь. 

На оргію — на цвинтар

Між світовими війнами населення Львова зросло. Збільшилася і кількість повій – явних і потаємних. Поет Богдан-Ігор Антонич1909–1937 писав: 

Мужчини в сивих пальтах із кишень виймають зорі

І платять їх паннам за п’ять хвилин кохання. 

Насправді послуги й далі коштували небагато, у середньому — 1,5 злотого. За такі самі гроші можна було придбати 1,5 кілограма телятини. Вулична дівчина мусила віддавати 2/3 заробітку господині, яка здавала їй кімнату для любощів. Бажання заробити більше спонукало до різних витівок. У чоловічому світі жінку з офіційною маркою повії цінували найнижче. Тож спритниці намагалися замаскувати таке враження і вдавати порядну, але таку, що потрапила в скрутне становище. 

Влітку місцем оргій ставали цвинтарі, закинуті цегельні та парки. У центральному парку Костюшка нічний галас не давав спокою, бо в тамтешньому шинку тривала забава до самого ранку. На занепалому Стрийському цвинтарі серед білого дня опалювалися голі повії разом зі своїми кумплями. Взимку ж вони грілися в пасажі Міколяша. 

Часто вулицями сновигали п’яненькі повії. Це викликало в перехожих ажіотаж, чулися прокльони. Але переважно жінки напивалися в чотирьох стінах у своєму товаристві. Винними у своєму алкоголізмі вважали винятково чоловіків. 

«Є такі чоловіки, які тільки в п’яній жінці знаходять сексуальне задоволення, — пояснював С. Брандовський. — Цей прояв такий частий, такий поширений саме у Львові, що варто дивуватися, чому Крафт-Ебінґ у знаменитій праці "Психологія сексуалізму" не звернув на нього уваги і не взявся розтлумачити. Хоч це й не так складно щодо чоловіків, наділених слабким сексуальним інтелектом».

Те саме стосувалося куріння. У торбинці повії — разом із гребінцем, пудреницею, інколи машинкою до накручування волосся — завжди були цигарки. Заходячи до помешкання клієнта, вона з порогу цікавилася: 

 — Маєш горілку і цигарки?

Без цього не було ані гумору, ані темпераменту. Сновигаючи вулицями, найприємнішою хвилиною в погоні за хлібом було зайти до якоїсь кам’яниці і в брамі викурити цигарку.

Незабаром наспіло ще одне задоволення — наркотики. Спочатку це був опіум, потім – морфій і кокаїн. Подружжя Хмелевичів — Казимир і Рита — вчащали до лікарських кабінетів. Жінка вдавала, ніби має хворе серце. Коли лікар починав огляд, хапалася за груди. Поки той вибігав по воду, шахраї крали рецептурні бланки. Потім вписували в них морфій і йшли до аптеки. Вечорами Казимир, озброївшись пляшечками і шприцами, обходив вулиці, де збиралися повії, пропонуючи за певну оплату заштрик морфію.. Робив їх сам у погодинних готеликах або просто у брамах кам’яниць. Поліція влаштувала кілька засідок у лікарів, і ошуканці попалися.

Традиції не перериваються

Повії гуляли парами, вдаючи близьких подруг. Так було і в радянські часи. Правда, дівчата вже не блукали вулицями, а займали столик в ресторані — і чекали пропозицій. Найбільше їх було в ресторанах "Львів" та "Інтурист". 

Наприкінці 1970-х я вивчав життя львівського дна. У романі "Діви ночі" описав школу пані Аліни, яка теж запровадила своєрідну "фабрику цноти". Щоправда, вона лише навчала, як вдавати втрату невинності, аби чоловік нічого не запідозрив. Ця жінка виховувала елітарних повій, котрі не волочилися вулицями, а скрашували товариство на забаві. Коли потрапляли в лабети кримінальних авторитетів, їхня доля складалася доволі сумно. Були й такі, яким вдалося щасливо вийти заміж. 

Одна дівчина, з якою я зустрічався, повела мене в гості до знайомої. Та була повією, але знайшла собі чоловіка — і чесно оповіла йому про своє минуле. Я не розумів, навіщо нам цей візит — на близьких подруг вони не скидалися, та й молодий чоловік не був у захваті від гостей. Коли ми вийшли, моя обраниця поцікавилася, чи одружився б я із повією. Я твердо відповів, що ні. 

Після цього дівчина стала мене уникати, нічого не пояснюючи. Але Львів — велике село. Незабаром я про все дізнався. Подруга, до якої мене водила, була її напарницею для походів у ресторан "Львів". 

Традиції рідко перериваються. Навіть такі.