Кількісні докази геноциду українців

18:02, 27 листопада 2020

1920-500_volovyna.jpg

Демограф Олег Воловина з Університету Північної Кароліни (Чапел-Гілл, США) не одне десятиліття досліджує кількість жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні. На його переконання, чіткі розрахунки підсилюють історичні та правові аргументи, що Голодомор був геноцидом українського народу. Скільки ж людей загинуло внаслідок штучного голоду в Україні? Читайте в інтерв’ю Олега Воловини "Локальній історії".

drapak.jpg

Михайло Драпак

Журналіст

Від 2,5 до 7 мільйонів

Протягом багатьох років архіви в СРСР були закритими. Тож ми не мали достатньо інформації. А щоб ґрунтовно проаналізувати ті події, потрібно було робити припущення. Сьогодні ми маємо майже повну інформацію про Україну тих років. Є різні оцінки від різних дослідників про кількість жертв Голодомору в Україні: від 2,5 мільйона до 7 мільйонів.

У своїх розрахунках ми спираємося на дані переписів населення СРСР у 1926, 1937 та 1939 роках, а також на дані про смертність, народжуваність і міграцію між цими роками. Так, деякі показники були сфальсифіковані. У дослідженні кількості жертв Голодомору ми почали з того, що оцінили якість чисел. У деяких випадках помилки ненавмисні, як у будь-якій системі реєстрації народжень і смертей. Завжди є недореєстрація, навіть у нормальний час. Що сталося у 1932–1993 роках? Було раптове зростання смертності, і загси не були здатні впоратися з такою кількістю реєстрацій. Ми оцінюємо, що в 1933 році більш ніж половину усіх смертей не зафіксували.

Припустімо, що 7 мільйонів – правильна цифра. Проведімо основну демографічну перевірку. Розгляньмо перепис населення 1926 року – цей перепис достатньо якісний. Потім оцінимо число смертей, народжень і мігрантів щороку. Відтак візьмімо перепис 1937 року, який мав “політичні проблеми”, але його перевірили спеціалісти-демографи з Росії, України та інших республік. Загалом він прийнятний.

Натомість перепис 1939 року було сфальшовано. Дослідники знайшли в архівах у Москві документ, що описує, як його підробили. Дані про людей з України, які перебували в таборах ГУЛАГу в Росії, переносили в українські села замість того, щоб приписувати їх Росії. Ми скоригували розрахунки, зважаючи на це.

Коли починаєш із перепису 1926 року, додаєш оцінки народжень, смертей та сальдо міграції щороку, то отримаєш річні оцінки населення. Якщо оцінки народжень, смертей та міграції правильні, то оцінки населення в роках переписів мають дорівнювати числу населення у переписах. Наша оцінка смертей від голоду в 3,9 мільйонів за 1932–1934 роки дає число населення на 1939 рік, що збігається із скоригованим числом населення перепису 1939 року. Важливо зазначити, що оцінка у 3,9 мільйонів не точна. Ймовірне відхилення у +/- 10 %, але не 79 % (від 4 до 7 мільйонів).

Якщо справді було 7 мільйонів втрат, то треба пояснити додаткових 3 мільйони смертей від 1935 до 1939 року. Є дві можливості: або було 3 мільйони росіян, які приїхали до України після голоду, здебільшого на село (що, як ми знаємо, не є правдою), або українські жінки мали народити достатньо дітей, щоби покрити ці 3 мільйони. За умови народження тих трьох мільйонів, українські жінки повинні були б мати, у середньому, по 20 дітей. Очевидно, це нереально.

⅘ усіх смертей відбулись у перше півріччя 1933-го

Якщо поглянути на місячні втрати від голоду 1932 року, можна побачити, що вони високі, але нижчі, ніж було далі. Починаючи із січня 1933 року, смертність у сільській Україні “вибухнула”. У червні місячні втрати всієї республіки були вдесятеро вищі, у Київській та Харківській областях – уп’ятнадцятеро. Французький історик Ален Блюм помітив стрімке зростання смертності 16 років тому і написав, що це “унікальний феномен, не знайдений в жодному іншому європейському голоді”. Це свідчить, що Голодомор – особливий голод.

У 1932 році, як стверджує історик Станіслав Кульчицький, голод був в усьому СРСР. Здебільшого через колективізацію. Але щось сталося наприкінці 1932 року – смертність почала раптово зростати. У січні у всій Україні голод спричиняв близько трьох тисяч смертей щодня, у червні 1933 – 28 тисяч. Це не так добре відомо навіть серед дослідників Голодомору. За перші сім місяців 1933 року в сільських поселеннях сталося більш ніж 70% усіх смертей Голодомору. 

Станіслав Кульчицький подає дві головні причини вибуху смертей на селі у 1933 році. По-перше, влада почала шукати в селян сховане зерно. У нас є свідчення тих, хто вижив: забрали не лише зерно, але й всю їжу. По-друге, Сталін закрив кордон між Україною та Росією і Білоруссю в січні 1933 року, адже тисячі українських селян їхали туди у пошуках їжі. Комуністична партія в тих регіонах повідомляла про багатьох прибулих, які розповідали, як помирають люди в Україні. Тих селян арештовували та відправляли назад до їхніх сіл.

До того ж, паспорти в Україні запровадили лише для містян. Селян, які їхали до Києва чи Харкова, шукаючи їжі, до міст не пускали, оскільки у них не було документа. Також постанова Центрального Виконавчого Комітету СРСР, ухвалена в березні 1933 року, ускладнила селянам вихід із колгоспів та виїзд зі села. Фактично, вони були в’язнями у своїх селах, засудженими на смерть від голоду.

Усе це, вважає Станіслав Кульчицький, спричинило зростання смертності. Але коли ми аналізували хронологію подій, то побачили, що вони могли б мати ефект до середини квітня. Пошуки зерна припинили в середині березня, а люди, які могли померти, померли до цього місяця. Однак смерті продовжували зростати до червня, тож гіпотеза Кульчицького не пояснює подальший ріст.

Ми знаємо, що тільки в Україні та на Північному Кавказі влада дозволила використовувати резерв насіння – зерно для наступного врожаю, щоб виконати хлібозаготівельні норми. Крім того, був фонд надзвичайної ситуації – його забрали теж. Селянам, які отримували платню зерном у колгоспах, сказали повернути його. Тож коли криза найсильніше вдарила в березні-квітні 1933 року, люди помирали всюди, в усіх місцевостях. Не було резервів, щоби врятувати тих людей. Не було нікого, хто намагався б їх врятувати.

Кризова ситуація на початку 1933 року мотивувала Сталіна надати Україні харчову допомогу. Насправді, це було для того, щоб допомогти врожаю. Наказ був такий: ця їжа призначена людям, які хочуть працювати в полі. Ті, хто не мав сили, харчів не отримував. І це були мінімальні норми. Урезультаті їжа не допомогла, адже смертність продовжувала зростати до червня, коли уже з’явився новий врожай.

Голод в УСРР і голод в РСФСР

Ми також порівняли ріст смертей на селі в 1933 році в Україні та Росії. У деяких регіонах РСФСР був подібний вибух смертності: в Автономній республіці німців Поволжя та на Кубані. Велику різницю ми помітили, порівнявши Чорноземну область Росії, що також була регіоном виробництва зерна, і Київську та Харківську області. У Чорноземній області зростання смертності відбувалося, але було низьким, а в Київській і Харківській областях – високим.

Чому виникла така різниця? У нас є змінні, що діють в одному регіоні, але не працюють в іншому. То були заходи, застосовані в Україні, але не в Чорноземній області чи Центрально-Волзькому краї: у них був голод, але не до такого розмаху, набагато нижчий. Кубань також мала дуже високу смертність і також стрімке зростання, подібно як в Україні.

Прикметно, що один регіон в Росії – Саратовська область – також мав відносно високе зростання. Не таких масштабів, як у Київській та Харківській областях, на рівні Донеччини. Якщо в АР німців Поволжя та на Кубані можна припустити вплив етнічного фактору, то в Саратовській області така гіпотеза не працює. Цей регіон на 80% заселяли росіяни.

Отже, картина складна. Але, якщо доводити, що Голодомор був чимось незвичайним, потрібно проводити порівняльний аналіз, наводити докази. А доказ такий: у Росії голод був, але в Україні він був набагато гіршим. І це має бути задокументовано.

Примітка від Локальної історії. Демограф Омелян Рудницький оцінює втрати від голоду в 1932–1934 роках загалом для СРСР у 8,7 мільйонів людей, зокрема, в Україні – 3,9 мільйони, у Росії – 3,3 мільйони, у Казахстані – 1,3 мільйони. При чому, в Казахстані голод розпочався раніше і спричинив втрату майже чверті населення. Той феномен мав відмінні від голоду в Україні характеристики, був спричиней помилками у веденні сільського господарства в районах, які були населені доти напівкочовими соціальними групами. Але, як доводить американська історикиня Сара Камерон, репресії в Казахстані були на рівні репресій в Україні.

Демографка Наталія Левчук порівнює рівень смертності від голоду в УСРР та РСФСР у 1932–1934 роках. За її оцінками, голод в РСФСР також був значним, проте не настільки масштабним, як в УСРР. Дослідження Олега Воловини показують, що за перші шість місяців 1933 року кількість смертей від голоду в сільських місцевостях РСФСР загалом зросла у 2,8 рази, а в УСРР – у 10,4.

Порівнюючи кількість смертей від голоду на душу населення, Наталія Левчук дійшла висновку, що лише один регіон Росії мав таку ж відносну смертність, як найбільш постраждалі Київська та Харківська області в Україні – Автономна республіка німців Поволжя. Два регіони РСФСР – Краснодарський край і Саратовська область – мали приблизно такий же відносний рівень смертності, як і “середні” українські регіони – Вінницька, Дніпропетровська та Одеська області, а також Молдавська АСРР. У двох російських регіонах – Північному Кавказі без Краснодарського краю та Нижньому Поволжі без Саратовської області та Автономної республіки німців Поволжя – відносний рівень смертності був на рівні “нижчих” українських областей – Чернігівської та Донецької. У решті регіонів Росії відносний рівень смертності від голоду був нижчий, ніж у кожній області України.

Різниця у смертності в УСРР

3,9 мільйонів людей, які померли від голоду в 1932–1934 роках – це 13 % населення УРСР у 1933 році. Якщо рахувати лише сільські втрати, то це – 16 %. У Харківській чи Київській областях й деться про втрату 23-24% населення, тобто близько ¼ всього сільського населення. Це величезна цифра.  

Чому Харківська та Київська області мали дуже високі показники втрат, тоді як Чернігівська та Донецька – нижчі? Є особливі причини для кожної області.

Коли ми робимо розрахунок за районами, то, по-перше, ці оцінки не є такими ж точними, як для областей. Ми маємо дані про райони лише для 1933 року. Тож вони обмежені.

Якщо ви поглянете на карту, то побачите, що деякі райони мають дуже високий рівень смертності від голоду, а ті, що межують з ними – можуть мати низький. Щонайменше два райони [Тетіївський район Київської області та Глобинський район Харківської області за адміністративно-територіальним поділом на 1933 рік – Л.І.] втратили внаслідок голоду більше половини сільського населення, у сусідніх – рівень смертності був нижчим. Це клаптики, не однорідність. Ми намагаємося зрозуміти, чому було так.

Є гіпотеза, що це пов’язано із керівниками районів. Хтось вирішив відправити бригади до певного району та забрати їжу – і це спричинило вищу смертність, в той час в інших районах пошуки не були такими інтенсивними.

Ще одна гіпотеза стосується чистки у комуністичній партії України, яку Сталін провів у 1933 році. На кінець 1933 року близько 60% керівництва районів було змінено. Він вигнав чи вбив людей, значна частина з них були саме українцями. Сталін призначив російських комуністів до багатьох українських районів. Гіпотеза заснована на тому, що райони, в яких керівниками були росіяни за національністю, постраждали більше, ніж інші. Втім це ще необхідно дослідити в обласних та районних архівах.

Дані також демонструють, що найбільші втрати були не в тих регіонах, які продукували найбільше зерна – Дніпропетровська та Одеська області.  А у північних, де зерно не було єдиним врожаєм, але де було ядро української культури та спротиву. 

Примітка Локальної історії. У статті «Реґіональні відмінності втрат від голоду 1932-1934 років в Україні» (2017) Олег Воловина, Сергій Плохій, Наталія Левчук Омелян Рудницький, Алла Ковбасюк і Павло Шевчук висувають чотири гіпотези щодо регіональних відмінностей масштабів смертності від голоду в Україні.

Історична гіпотеза припускає, що голод 1932-1933 років мав би найбільший розмах у південних регіонах України, де були найбільші втрати від голоду 1921-1923 років. Але Дніпропетровська, Донецька та Одеська області менше постраждали, ніж Київська та Харківська.

Екологічна гіпотеза стверджує, що смертність від голоду повинна була б мати показники від найвищого в найбільш посушливій екологічній зоні – степу – до найнижчого в найменш посушливій – на Поліссі. Однак найвищий відносний рівень втрат від Голодомору в лісостепових Київській та Харківській областях.

Прикордонна гіпотеза передбачає, що голод був меншим у прикордонних регіонах УСРР. По-перше, влада могла побоюватися заворушень в цих територіях, тому менш інтенсивно забирала зерно і провадила колективізацію. По-друге, ці райони могли мати пріоритет у постачанні продовольства через свій статус. По-третє, місцеві жителі мали змогу нелегально перетинати кордон і здобувати там харч. Це припущення може працювати для західних районів Вінницької та Одеської областей, а також Молдавської АРСР, де рівень надсмертності був нижчим, ніж в більшості районів центральної України.

Економічна гіпотеза припускає, що пріоритет у постачанні продовольства був у регіонів із найбільшими обсягами виробництва зерна (чим південніше – тим більше). Це припущення частково працює, пояснюючи нижчу смертність від голоду в Дніпропетровській, Донецькій та Одеській областях, Молдавській АРСР. Але на півдні Київської та Харківської областей, де щорічне вирощування пшениці було нижче, смертність від голоду була найвища.

Повноцінної відповіді на запитання про розподіл смертності не дає й аналіз плану хлібозаготівель на 1932 рік для кожного регіону УСРР. Протягом року їх скорочували для кожної області. Натомість на 1 січня 1933 року повністю виконали план лише Вінницька та Київська область, майже виконала – Молдавська АРСР. Водночас Харківська область, яка надалі мала один із найвищих рівнів смертності від голоду, виконала план лише на 77%. Але були регіони із ще меншими показниками, як от Дніпропетровська та Одеська. Не задовольняє умов і припущення про роль рівня колективізації різних областей на кінець 1932 року. Найбільше одноосібників було на Чернігівщині, яка найменше (після Донецької області) постраждала від голоду.

Насамкінець, у статті дослідники пропонують пояснення високого рівня втрат у Київській та Харківській областях. Гіпотеза полягає в тому, що у цих регіонах було більш агресивне реквізування зерна, що породжувало більший опір селян і більші репресії. Індикатори в абсолютних та відносних показниках – заяви про вихід із колгоспів, зареєстровані “терористичні акти”, штрафи в натуральній формі та число бригад, які реквізували зерно в самостійних і колективних фермерів – схоже, підтверджують цю гіпотезу. Індикатори спротиву, тим не менш, не підтверджують її. Оскільки відомі підрахунки за тривалий період з 1918 по 1932 рік, але даних про спротив під час Голодомору недостатньо.

Більш загальна гіпотеза, яку запропонував італійський історик Андреа Граціозі, припускає, що опір і репресії під час Голодомору пов’язані із виступами під час війни за незалежність у 1917–1921 роках. Перевірка цієї гіпотези вимагає оцінок втрат Голодомору на рівні районів і даних опору та репресій від часу війни за незалежність 1917– 1921 років так само на рівні районів. Перша частина доступна, але друга – вимагає подальших досліджень.

Науковці стверджують, що окремо висунуті гіпотези можуть працювати для певного регіону чи регіонів, але не пояснюють розмах Голодомору 1932-1933 років в Україні загалом.