Хто такі волинські чехи

Переселення на Волинь

Землероби Богемії та Моравії у cередині ХІХ століття почали переселятися до Росії, сподіваючись отримати "за халупу на батьківщині господарство на Волині". Близькість кордону, багаті й дешеві землі, слов’янське населення — усе це створювало привабливий образ краю. Однак частина селян побоювалася нового й невідомого їм світу. Барбора Говоркова з Кутної Гори розповідала, що подруги підсміювалися з її бажання їхати: "Барушко, ти поїдеш у Росію, де воші літають і вовки заглядають у вікна?" Агітація й обіцяна дешевизна землі зробили свою справу. Перші поселення "чеських братів" з’явилися на Волині 1859 року в селах Підгайці та Погорільці Дубинського повіту. Пізніше чехи розселялися в Луцькому, Дубинському, Рівненському й Житомирському повітах.

Імміграція чеських землеробів мала протекцію російського уряду за постановою "Про оселення чехів на Волині", яку Олександр ІІ підписав 10 липня 1870 року. Це призвело, з одного боку, до масової імміграції, а з другого — до прискіпливої уваги уряду до чехів. Надто ж Православної церкви, оскільки однією з цілей урядової політики було послабити католицькі впливи і створити лояльне соціальне середовище на Волині. За умови прийняття підданства серед визначених для чехів пільг були: свобода віровизнання, звільнення від мит і платежів при купівлі землі, введення самоуправління та утворення чеських повітів. А також звільнення батьків і дорослих синів від військової служби.

Оселенню передував візит посланців Йозефа Пржибіла й Владіміра Оліча на Волинь. Вони оглядали маєтки "на продаж", домовлялися про їх купівлю і сплачували завдаток. А коли прибувала основна група переселенців, ділили придбану землю відповідно до їхнього внеску. Чехи їхали до Бродів залізницею, а далі — хто як. Багатші купували коні, а інші складали пожитки на брички й рухалися пішки. Були й такі, що запрягали собак у возики. Тому українці зо зла говорили: "На собаках приїхали, на собаках і поїдете". За згадками Вацлава Себека й Антоніна Голца із Квасилова, чехи "від’їжджали на Волинь <...> спробувати побудувати кусочок чеської землі на чужині. Викорчовували ліси, закладали поле і господу, а потім і поселення".

Так було придбано маєтки Корнелії Омецінської-Кур՚єрової в Урвені, Карла Радзивілла у Квасилові, маєток Семидуби поміщика Залеського, у поміщиці Ольги Браунштайн — Околек неподалік Житомира. Мікулаш Шертюк розповів, що "перший рік господарювали разом. Потім розділили за кількістю придбаної землі. Цілий Квасилів мав 1500 морґів (900 га) і 500 морґів лісу (300 га) і був куплений за 36 000 рублів". Наприкінці 1880-х — на початку 1890-х чеська діаспора кількісно зросла. За переписом 1897 року в губернії було зафіксовано 27 670 осіб чеського походження, тоді як в імперії всього жило приблизно 50 тисяч чехів та словаків.

Облаштування поселень

Діставшись до місця оселення, чехи-іммігранти починали облаштовувати свої колонії. Вони засновували їх поблизу комунікаційних або адміністративних центрів, уздовж транспортних артерій, на землях із родючими ґрунтами. Колоністи або закладали власне чеські села, або селилися в українських, утворюючи свою окрему частину чи вулицю. За ними закріплювали топонімічну назву "в чехах", "чехи", "пшенец"чеською — пшениця: "Чеський Боратин", "Гульча Чеська". Першими житловими спорудами були землянки, лише з часом ставили дерев’яні будинки. А на початку ХХ століття — цегляні з особливими ознаками чеської житлової архітектури.

Поселення чехів дещо відрізнялися. Вулиці були прямими та широкими, а будинки — довгими та прямокутними, поділеними на дві частини (житлову й господарську) і звернені до вулиці довшим фасадом із входом. Перед будинком насаджували квітник, стін не білили. Двір формували "по колу": житловий будинок, господарські споруди, криниця, стодола утворювали внутрішній простір. У центрі поселення будували "народний дім" і школу, на околиці закладали цвинтар. На початку ХХ століття з’явилися громадські споруди ("соколовні", школи), ресторани, кав’ярні, пожежні депо, костели, молитовні будинки тощо. Вулиці викладали бруківкою, і чеські села, як-от Купичів, Боратин, Дембрівка, почали нагадувати містечка.

Чеські поселенці принесли на волинські землі передові аграрні технології, хоч усі публікації та спогади гіперболізують і тиражують цей факт: "Чехи навчили українців як землю обробляти". Українські селяни, тільки-но звільнені від кріпацтва, мали архаїчне господарство, проте швидко вчилися і наприкінці ХІХ століття нічим не поступалися чехам. Чеські господарі вирощували зернові та садові культури, городину, займалися тваринництвом, хоч і поступалися в цьому німцям, виробляли сільськогосподарський реманент.

Особливі успіхи мали у вирощуванні хмелю та пивоварінні — традиційних галузях господарства в Моравії та Богемії. Вони принесли їх в Україну, прагнучи зберігати традиції господарювання свого народу. Наприкінці ХІХ століття кожне чеське село на Волині мало значні площі хмелю, хмелесушарки, броварні. Чехи почали витісняти євреїв із броварного бізнесу і стали їхніми конкурентами у торгівлі хмелем, вийшовши на європейський ринок у Жатці. Осередками чеського хмелярства були Дубно, Житомир, Здолбунів, Квасилів, Околек. Розширився і броварський промисел: у Мирогощі першу броварню відкрив Вацлав Лінгарт, у Квасилові — Йозеф Яндура, у Луцьку — Вацлав Земан. Зрештою, у кожній більш-менш значній чеській колонії були пивоварні.

Плекання власної ідентичности

Чехи отримали свободу віровизнання і, оголошуючи себе послідовниками гуситів, прагнули виокремитися з-поміж "інших". Гуситство було ланкою, що пов’язувала їх із батьківщиною. Синод Православної церкви та російські чиновники "запропонували" проєкт так званої чесько-братської церкви для чехів. А 1871 року Йозеф Пржибіл запросив на Волинь чеських священників. Волинський архиєпископ Агатангел висловився "проти" й наголосив на контролі "за справою чехів" із боку Православної церкви та губернатора. Він зазначав, що чеські священники Ян Саска й Вацлав Грдлічка "гарячково пропагують національну чеську Церкву", що не відповідало інтересам царату. Проєкт зазнав краху, а ухвалені обмежувальні закони, які забороняли католикам купувати землю, спонукали чехів приймати православ’я. За переписом 1897 року понад 66 % волинських чехів були православними, хоча раніше визнавали себе католиками, гуситами. Серед чехів були і протестанти-євангелісти. Відомі три їхні численні колонії: Боратин, Миротин та Купичів. Наприкінці ХІХ століття євангелістів-чехів нараховували 5,14 відсотка.

Загалом для чехів було важливо придбати землю, мати господарство та родину, а не релігійність. Як згадує один з організаторів імміграції Владімір Оліч, вони відвідували ту церкву чи костел, які були неподалік, і "не побудували жодної церкви, а шинків — десять".

Особливо сім’ї турбувалися про дітей та їхню освіту і зберігали чеські культурно-освітні традиції виховання молоді, а також планування дозвілля. Протягом 1875–1878 років у колоніях Волині було відкрито 19 чеських шкіл, де навчалося 733 дитини. За спогадами Яна Мартінека Молодшого із села Гульча Чеська, переселенці "бажали дати своїм дітям найкращу освіту, до того ж рідною мовою. Щоб цього досягти, мусили покладатися лише на власні сили". У Гульчі чеську школу утримувало село. Мовою навчання була чеська.

Для іммігрантів мова стала ознакою їхньої ідентичности, належности до "своїх" та відмінністю від "інших". Дослідники зазначали, що "чехи майже всі грамотні <...> Вони не втрачають зв’язків із батьківщиною і зберігають свої традиції та звичаї. <...> Читання чеських газет серед них дуже поширене. У всіх <...> поселеннях є школи, в яких навчають чеської та російської мов. Землевласники-чехи <...> користуються можливістю давати дітям гімназійну освіту".

У 1880-х роках російська влада протекцію щодо чехів змінила на політику обмежень. Виявилося, що чеських іммігрантів, попри їхню лояльність, не вдалося використати як елемент протидії польським та католицьким впливам. Обмежувальні закони влади призвели до поступової русифікації, "злиття з російським" народом і часткової втрати чеських традицій та мови. Було припинено діяльність чеських спілок, бібліотек, шкіл, що занепокоїло свідому частину чеської громади. Дописувач часопису Rusky Čechщо виходив у Києві від 1907 року зазначав: "Діти перших переселенців іще є чехами, але чи будуть їхні діти або наступні покоління чехами, сказати важко. <...> підростаюче покоління, яке вийшло з російської школи, не вміє навіть підписатися мовою своїх батьків".

Чехи у Першій світовій

<p>Брат Владислав (ліворуч) був убитий у Чеському Малині</p>

Перша світова війна змінила життя чеської громади. Чехи, як і українці, приєднались до австрійської та російської армій. Мобілізовані до австрійської армії наспівували пісню Červený šáteček"Червоний шалик" у новому варіанті: "Червоний шалик оповив нас навколо, ми їдемо на руських, не знаємо чого", що демонструвало їхні настрої. Свідома частина чеської громади, маючи проросійські настрої, зініціювала створення Чеської дружини у складі російської армії. Серед її засновників був Вацлав Вондрак, волинський чех, член волинського земства, власник готелю "Прага" в Києві. Саме там містився штаб дружини. Волинські чехи увійшли до першого складу дружинитак звані стародружинники, серед них були брати Кліхи: Ярослав та Отокар. Після того як Центральна Рада проголосила ІV Універсал й ухвалила Закон про національно-персональну автономію, представники чехословацького руху розробили Проєкт конституції національної автономії чехів та словаків в Україні. Він передбачав реалізувати "права чехів і словаків на самостійне управління своїм національним життям" в УНР. Але ЦР не встигла його розглянути.

Водночас домовленість чехословаків із військовим міністерством Франції у січні 1918 року про підпорядкування чехословацького корпусу французькому командуванню спонукало до рішення про вихід чехословацьких збройних сил за межі УНР і рух до Владивостока. Анабасис чеського легіону в російській історіографії оцінюють неоднозначно. Переважно його згадують негативно як "заколот білочехів" або "повстання чеського легіону". Натомість чеські дослідники розглядають історію легіону як початки формування армії Чехословаччини. Корпус, переправлений 1920 року із Владивостока до Чехословаччини, став основою збройних сил країни.

Життя під Польщею

Закінчення Першої світової війни та укладення Ризького миру 1921 року встановило нові кордони в Центральній Європі. Зокрема західна частина Волині, регіон компактного розселення волинських чехів, відійшов до Речі Посполитої. Чеська історіографія та спогади реемігрантів — волинських чехів цей період імміграції називають розквітом. Численність чеського населення в 1921–1931 роках зросла від 21 до 31 тисячі осіб, господарство інтенсивно розвивалося. Проте внутрішня політика Польської держави була спрямована на асиміляцію та культурно-національні обмеження непольських громад. Одним з інструментів такої політики став закон про освіту 1924 року, за яким "Основним типом державної школи мала стати утраквістичнадвомовна школа, покликана виховувати з учнів польської й інших національностей відданих громадян у взаємній пошані до національних особливостей".

Стаття 4 закону дозволяла відкривати школи "лише з руською (русинською), білоруською і литовською мовами навчання або двомовні", тож чеські школи не можна було організовувати. Державні початкові школи мали в розкладі години чеської мови, а в найчисленніших поселеннях були чеськомовні школи. У багатомовному середовищі чехи розуміли українську та польську мови, а місцеві — чеську. У спогадах із Купичева читаємо: "Дома говорили бабічка з дедечеком по-чеськи, з нами — мішаною чесько-польською мовою"; "Ми усі говорили чеською мовою, чехи — українською". У сучасній Чехії "волиняки" (самоназва) до сьогодні в побуті послуговуються українськими словами та назвами (boršt, golubce, pirošky, nalesniky, vědýrko, butli, patelna, horilka, pivniček, bat’ko). В українському селі можна почути: бухтічкі (пиріжки), бунда (верхній одяг), клук (хлопець), холчічка (дівчинка) тощо.

Громада намагалася компенсувати відсутність повноцінного навчання чеською мовою, засновуючи школи, бібліотеки, чеськомовні часописи: Hlas Volyne Квасилів, Krajanské listyЛуцьк. У 1923 році на Волині було створено громадську організацію "Чеська матиця шкільна", яка утримувала "матичні" школи, бібліотеки та громадські читальні. Вона не лише була освітнім осередком, а й об’єднувала навколо себе чеські товариства різного спрямування ("Сокіл", Чеські клуби), співпрацювала з добровільними пожежними дружинами. Також організовувала театральні вистави, спортивні олімпіади, концерти, конкурси, друкувала газети. У 1928–1939 роках у Луцьку діяла чеська середня школа. "Усі в неділю йшли до школи, хотіли говорити рідною мовою і тримати свою громаду. В школі вивчали мову, математику, був театр і хор. Приходили православні та католицькі священники, навчали", — згадує про луцьку школу її учениця Анна Стрєлкова (Гофманова), якій 2025-го виповниться 100 років.

Нова радянська дійсність

На Східній Волині у середині 1920-х – у 1930-х роках розгорнулися суспільні процеси, що засвідчили трансформацію радянського режиму до тоталітарного. Його інструментом стали масові репресії. Від 1923 року радянська влада проголосила "політику коренізації", щоб сформувати лояльність населення до радянської влади в національних регіонах СРСР. Створювали національні райони, кооперативи, школи, громадські організації, спортові товариства "Сокіл". У першій половині 1920-х на Східній Волині працювало вісім чеських шкіл і три чесько-українські школи. Було запрошено чеських учителів. Проте підручників і методичної літератури катастрофічно бракувало. Тому певним проривом у вивченні чеських традицій та мови стало дослідження професора Євгена Рихліка, чеха з колонії Вільшанка.

Проте наприкінці 1920-х — у 1930-х роках суспільна ситуація в радянській Україні змінилася, а коренізацію згорнули. Розпочалися репресії: учасників ІІІ З’їзду чеських вчителів1930 рік заарештували й засудили. Було сфальсифіковано справи так званої Чеської дружби, так званої шпигунської організації "чеського" Генерального штабу тощо. Репресували Євгена Рихліка, комуніста Ярослава Штромбаха, вчителів Антоніна Водседялека та Їржі Бездека й інших. "Національні операції" НКВС щодо представників етноспільнот офіційно не торкалися чехів, проте в лютому 1938-го енкаведисти таки розпочали "зачистку" серед чехів, визначивши їх як "соціально небезпечний елемент".

Із початком Другої світової війни чехи, як і західні українці, відчули на собі ношу радянізації, утиски громадського життя і втрату власности. Найактивніших заарештували, інші пропали безвісти. Частину депортували. Було заарештовано консула ЧСР та власника заводу сільськогосподарських машин у Квасилові Владіміра Сваровського, власника друкарні та редакції газети Hlas Volyne, колишнього воїна польської армії В’ячеслава Перного. У 1940 році депортували родини Перних, Земанів, Малінських, Сваровських та інших.

Нацистська окупація і довгий шлях додому

<p>Згарище школи у селі Малин</p>

Нацистська окупація змусила волинських чехів до активних дій. Найсвідоміші з них ініціювали створення руху опору, і на початку 1943 року організація "Бланік" діяла в 40 поселеннях. Статут "Бланіка" визначав за головну мету діяльности приготування чехів до вступу в лави чехословацької армії. При цьому вони мали "не брати участі в націоналістичних організаціях інших народів". Учасники організації намагалися дистанціюватися від представників польського чи українського опору і зберегти чеську громаду.

13 липня 1943 року до чеського села Малин прибула колона нацистів. Вони оточили село, наказали чоловікам зігнати худобу та відправили їх до Олики. Селян, переважно жінок та дітей, зігнали й підпалили село з декількох боків. Від рук нацистів загинуло 374 чехи, серед них — 105 дітей до 14 років, а також 26 поляків. В українському Малині загинуло 132 селян. Очевидець Йозеф Мартіновський розповів, що при зустрічі з окупаційною владою в серпні 1943 року староста сусіднього села Кнерутисьогодні – Заболотинці Йозеф Дус запитав, чим же завинили чехи Малина. На що отримав відповідь: "Розумієте, на жаль, це був сумний різдвяний знак".

Після звільнення Волині майже 11 тисяч волинських чехів вступили до бригади Людвіка Свободи. Чехословацький корпус у травні 1945 року взяв участь у Празькій операції, а 17 травня вулицями Праги урочисто пройшли військовики — волинські чехи. Року 1946 у Жатці було створено Союз чехів із Волині. Його очільники звернулися до Едварда Бенеша із проханням повернути їхні сім’ї на батьківщину. Угоду про оптацію між ЧСР та СРСР було підписано 10 липня 1946 року, а рееміграція відбувалася в лютому-квітні 1947-го. На батьківщину повернулися майже 33 тисячі волинських чехів.

На Волині залишились окремі родини, які з різних причин не змогли реемігрувати. Скажімо, Франц Гофман, власник майстерні в Луцьку, відмовився виїжджати, сказавши, що він "на чуже не сяде" (волинських чехів селили на господарства депортованих німців). Родина малинського чеха Владіміра Копецького не змогла виїхати, оскільки він іще перебував у Червоній армії.

На Волині залишилося багато місць пам’яті волинських чехів. У Малині встановлено пам’ятник чехам, які загинули 13 липня 1943 року. Сюди щороку приїжджають делегації чехів, щоб віддати шану загиблим. У Луцьку й далі працює бровар, що його 1910 року збудував Вацлав Земан. Поблизу розташовано будинок чеської школи, де сьогодні міститься осередок Волинського товариства чехів "Матиця Волинська". Волинські чехи зберігають пам’ять про предків, їхню мову та культуру.