Кадри від окупантів: імперські солдати чи невинні жертви?

Жертви ситуації?

Ще не закінчилася Друга світова війна, як 26 лютого 1945 року Політбюро ЦК КП (б) України видало постанову про “Про посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами”. Там, зокрема, йшлося про необхідність надсилати комсомольців, “щоб вони втягували в комсомол місцеву молодь”. Крім того, слід було “широко задіювати для боротьби з бандитизмом у селах робітників, службовців та інтелігенцію підприємств і закладів міст та районних центрів області”.

Навесні 1945 року на захід України почали прибувати численні “молоді спеціалісти”, які від початку ставали “людьми подвійного призначення”. Їх старалися набирати з уродженців центру та сходу України: вони володіли українською мовою і їм було легше створювати зв’язки на місці та переймати місцеві звичаї. У результаті складалася ситуація, коли вихідці з різних регіонів України були по різні боки барикад.

В особливо делікатній ситуації опинилися вчителі та лікарі. З одного боку, їхнє завдання було суто побутовим — забезпечити населенню базову освіту й медичну допомогу. З іншого — вони ставали частиною тієї влади, яка арештовувала, вивозила й розстрілювала місцеве населення.

Справжня проблема починалася там, де “прислані”, як їх називали в побуті, могли стикнутися з підпіллям. Радянські органи, задіяні в боротьбі з повстанцями, використовували всі можливі методи збирання інформації. Їхнє завдання – “добитися, щоб наша агентура була в кожному селі”. А лікар чи вчитель — це професії, чиї представники завжди серед людей, без допомоги яких не може обійтися партизанська армія.

Додатковий тягар упав на вчителів. За задумом окупаційної влади, вони мали передусім просувати радянську ідеологію. Крім того, боротися із Церквою і святкуваннями релігійних свят. А в період підготовки до виборів якраз вчителі ставали агітаторами за “блок комуністів і безпартійних”. А це було те, чого підпілля не могло допустити. Боротьба точилася не тільки за свободу, а й за мізки майбутніх поколінь.

З лікарями ситуація теж була непростою.  Річ у тім, що підпілля завжди гостро потребувало лікарів, тож вони стали об’єктом агітації з причин і ідейних, і суто практичних. От тільки добровільна чи недобровільна медична допомога членові підпілля загрожувала арештом та судовим вироком. Усі інші фахівці зазвичай не мали таких колізій.

Примхи буремного часу

Утім життя інколи дуже химерно зводило присланих та підпільників. До прикладу, одразу після війни керівником Львівського міського відділу освіти працював Євген Березняк, виходець із Дніпропетровщини. У СРСР відомий як “майор Вихор”, який зірвав плани нацистів знищити Краків. Одним із його підлеглих був Лука Павлишин, директор середньої школи № 6, а до того — військовий референт проводу ОУН (б). 

<p>Лука Павлишин</p>

Одного разу Павлишин досить різко відповів Березнякові, але незабаром його запросили на посаду начальника райвно Шевченківського району Львова. Надалі обоє співпрацювали по лінії адміністрування освіти, і Березняк не мав уявлення про те, хто перебуває під його керівництвом.

Інша ситуація була наче із серіалу. У підпільниці Ольги Ільків — “Роксоляни” — в липні 1946 року почалися важкі пологи, її вирішили відвезти до найближчої районної лікарні. Дорогою, у селі Конюхові на Львівщині, стан жінки погіршився, і довелося зупинилися у знайомої підпільниці. Господиня хати покликала медсестру, прислану зі східних областей. Вона швидко допомогла породіллі, до того ж не взяла оплати за свою роботу та ще навідалася наступного дня. Жодних наслідків для підпільників та власниці хати це не мало. Історію розповіла Ірини Савицька-“Бистра”, яка наголошувала, що медсестра не могла не зауважити явно несільських рук і породіллі, і самої Ірини.

Звісно ж, не бракувало випадків, коли прислані фахівці виявлялися шпигунами.  Серед інших — історія Марії Руднік, вчительки родом із Чернігівщини, яку після закінчення педінституту скерували вчителювати на Тернопільщину — на хутір Рудка на Підгаєччині. Там вона, попри застереження, активно організовувала піонерські осередки. Крім того, до неї час від часу приїжджав місцевий оперуповноважений. Утім найважливішими було кілька збігів, особливо коли 4 січня 1947 року Марія випадково зустріла повстанців в одній із хат на хуторі, а відтак у тій місцевості несподівано почалися облави. Підозри посилились, а на початку березня Марію заарештував місцевий осередок повстанської Служби безпеки. Після допиту її розстріляли. 

Подібною була історія Миколи Діденка, ветеринара теж із Чернігівщини, який працював у селі Білозерці Лановецького району Тернопільської области. На нього покладали роль організатора комсомолу й агітатора на користь колгоспної системи. У селі Діденко почав збирати інформацію, яку передавав секретареві Лановецького райкому Сенкевичеві, також він доносив про справжні настрої і розмови серед селян. До того ж йому таємно доручили отруювати м’ясо забитих тварин — очевидно, влада розраховувала, що м’ясо передадуть повстанцям для харчування. У результаті його заарештували підпільники й після допиту стратили. 

Робота з присланими кадрами 

Підпілля не могло ігнорувати щонайменше кількадесят тисяч нових людей, часто вихідців із центру та сходу України, до того ж не тільки з міркувань контррозвідки й безпеки власних кадрів. Питання також полягало в поширенні націоналістичної ідеології. Керівництво продовжувало втілювати стару стратегію, сформульовану ще перед радянсько-німецькою війною: поширювати ідеї державности на схід, добирати надійних людей, з яких можна сформувати владу, розбудовуючи власну державу. З цієї точки зору присутність у регіоні великої кількости освічених “східняків” була просто подарунком долі.

Тому стосовно більшости присланих зайняли таку позицію: якщо ти нам не шкодиш, то й ми тебе не чіпаємо. Зрозуміло, це правило не стосувалося тих, чия фахова діяльність прямо була скерована проти підпілля — колгоспні активісти та лісоруби, які вирубували ліс, де переважно переховувалися повстанці. А також вчителів, позаяк вони безпосередньо впливали на майбутні покоління й апріорі мали авторитет, бо освіту західноукраїнські селяни цінували ще від часів “бабці Австрії”.

Щоб врегулювати ситуацію, у підпіллі розробили спеціальні інструкції для вчителів, у яких роз’яснювали, як навчати, не обтяжуючи навчання пропагандою. Загальний їхній посил: обмежитися строго викладанням предмета, уникаючи прославлянь Сталіна та нав’язувань тем “старшого брата” та “визволення”. Практично з кожним вчителем проводили своєрідну виховну бесіду.

Підпільне відомство пропаганди ОУН спеціально виготовило листівку “Слово до учителів, братів зі Східних областей України”. У ній пояснювали суть антиповстанської пропаганди, розкривали справжню роль “радянського учителя” як фактичного співучасника цієї пропаганди. 

<p>Перше вересня у радянській школі, Київ, 1955 рік&nbsp;</p>

У листівці підпільники досить чітко висловилися щодо власного ставлення до росіян: вони вважали російський народ пригнобленим власними експлуататорами, який через це не може бути визволителем інших народів. Було наголошено, що “керівна роль російського народу” — імперіалізм та русифікація. Автори подавали кілька прикладів спотворення української історії за комуністичними лекалами. Закінчувався текст закликом не організовувати у школі піонерських та комсомольських організацій та не співпрацювати із НКВС.

Проте радянська, а потім і російська пропаганда зуміла перекрутити історію і активно просувала два міфи. Перший — що злобні “бандьори” катували невинних вчительок і медсестер. Другий — “західноукраїнська” версія ще міжвоєнного сюжету про злісних реакціонерів, які перешкоджають просвіті нещасного простого народу. Тоді як досить ознайомитися зі змістом пропагандистських листівок підпілля, скерованих до вчителів, щоб зрозуміти, що підпіллю йшлося тільки про захист від ворожої агентури і про поширення свого впливу на середовище присланих.

Втім більшість присланих згадані вище колізії оминули, а частина з них, проживши якийсь час на заході України, віднаходила власну ідентичність. Серед таких був і Анатолій Дімаров — ветеран Червоної армії та колишній партизан, орденоносець, за яким уже й не стелився слід сина розкуркуленого заможного господаря Гарасюти з Полтавщини. Його призначили вчителем у Рівному. Те призначення він через роки підсумував так: “Тут я вперше відчув себе українцем”.