Із Поділля за Карпати: князь Федір Корятович

<p>Портрет Федора Корятовича в меморіальній кімнаті у замку &ldquo;Паланок&rdquo;</p>

Суверен Поділля

Князь Федір Корятович, який був онуком Великого князя литовського Гедиміна, народився між 1336 і 1340 роками. Після смерті батька – Михайла Коріата – ймовірно, володів Гомельською волостю Новогрудського князівства. Натомість на Поділлі Федір Корятович з’явився разом зі своїми братами після перемоги над татарами в битві на Синіх Водах (1362). Від вересня 1388 року (але можливо і раніше – від 1386 р.) він разом із братом Константином був співправителем Подільського князівства, а після смерті останнього – з молодшим братом Василем. Корятовичі спричинились до розбудови й піднесення Поділля, перетворивши його з пустки на гараздовитий край із власними політичними амбіціями на межі інтересів Литви, Польщі й Угорщини.

Найімовірніше, у 1394-му князь Федір Корятович – після воєнного конфлікту з королем Володиславом Ягайлом і Великим князем литовським Вітовтом – утік зі своїм найближчим оточенням до Угорщини. Втікача прийняв король Сигізмунд Люксембурзький, який був його родичем і мав давні інтереси до Поділля. Однак сам Федір до кінця життя не залишав надії повернутися на подільські землі як їхній правитель.

<p>Герб князя Федора Корятовича</p>

Чи існувало Мукачівське князівство?

Князь Федір Корятович прибув до Угорщини з родиною у супроводі частини урядників і челяді. Проте всупереч історичній традиції XVIII століття їхня кількість становила аж ніяк не 40 чи 60 тисяч осіб, а всього кілька сотень людей. Пізніше до них могли долучитися нові переселенці, які облаштувалися на території Мукачівської домінії. У джерелах збереглись імена декого з цих селян: Борис, Іван, Станіслав, Василь (син Михайла), Василь із Белза. Саме тут мовознавці фіксують так звані боржавські говори, що за окремими лексичними ознаками близькі до подільських і волинських говірок.

Із Федором до Угорщини прибув і його брат Василь, якого у лютому 1398 року згадують як власника Мукачівського замку і наджупана Березького комітату, зберігаючи при цьому титул Подільського князя. У Польщі 1403-го Василь присягнув на вірність королю та королеві і що з ним трапилося далі – невідомо. 

Тим часом угорський король Сигізмунд подарував Федорові Корятовичу Мукачівський замок з усіма складовими та посаду наджупана Березького комітату. Тоді до Мукачівського замку належало орієнтовно 20–25 міст, містечок і сіл, ліси, полонини і значні доходи від землі, виноградників, митниць тощо. Крім того, у різний час Федір ще обіймав посади наджупана Марамороського (1404, 1411–1415), Сатмарського (1404–1406) і, можливо – Угочанського комітатів. Упродовж усього часу перебування в Угорщині він постійно послуговувався титулом князь Поділля і пан Мукачева (в оригіналі – Мункача).

Один раз, мабуть, помилково, він фігурує як князь Мукачева (1408), врешті і як князь Опілля (1409). Те, що не існувало ніякого окремого Мукачівського князівства, свідчать не тільки тогочасне угорське право, але й численні грамоти, у яких йдеться про всілякі судові справи князя проти місцевих дворян і навіть близьких йому людей.

Татарський полон, угорський заколот та польська в’язниця

Федір Корятович, будучи наближеною особою до короля Сигізмунда, брав участь у загальнодержавних і міжнародних справах. Корятович зі своїм військовим загоном супроводжував короля до Болгарії, де він 28 вересня 1396 року взяв участь у знаменитій битві проти османів біля Нікополя. Для об’єднаних християнських сил битва закінчилась трагедією. Сам Корятович потрапив у полон і повернувся додому через генуезьку колонію у Криму – місто Каффу – лише наприкінці 1399-го на початку 1400-х років. Увесь цей час Федора вважали мертвим, а замість нього в Мукачеві правив брат Василь.

Та на цьому поневіряння князя не закінчились. Упродовж 1401–1403 років в Угорщині тривали заворушення дворян супроти короля Сигізмунда. Врешті король пішов на поступки опозиціонерам і відібрав в чужинців усі замки. Така доля спіткала і Федора, у 1401 році він втратив і свою посаду, і Мукачівський замок. Однак уже наступного року був на звичному місці як вірний соратник Сигізмунда в боротьбі із заколотниками. Та 1403-й виявився для Корятовича одним із найважчих. Федір чи то вимушено, чи то з власної волі повернувся на Поділля. Там за наказом польського короля Володислава Ягайла його ув’язнили й відпустили тільки після складання присяги на вірність Польському королівству. Проте у 1410–1411 роках, коли відносини між Польщею й Угорщиною знову загострилися, Федір прийшов з військом у підпольську Галичину і дійшов аж до Сандеця. Його особистий військовий контингент був найбільший з-поміж усіх дворян – 600 осіб. І лише у 1412 році напруга на польсько-угорському кордоні спала.

Якої віри князь?

Найважливішим досягненням у кар’єрі Федора Корятовича була його участь на Констанцькому соборі, який мав подолати результати великого розколу Католицької Церкви (1414–1417). На церковних зборах головував угорський король, у почті якого був і князь Федір. Він навіть позичив своєму патронові значну суму грошей. Припускають, що пан Мукачева міг бачити на власні очі страту знаменитого чеха Яна Гуса улітку 1415 року.

Втім про конфесійну належність Федора джерела мовчать. Прийнято вважати, що князь сповідував християнство східного (візантійського) обряду. На підставі сфальсифікованої грамоти від 8 березня 1360 року, церковної традиції та місцевих легенд, Корятовичу приписують заснування Свято-Миколаївського василіанського монастиря біля Мукачева. На жаль, не має можливості документально підтвердити цю думку.

Із грамот відомо, що у перші роки свого перебування на Закарпатті написання імені подільського князя – Федір – відповідає частково християнській церковній традиції східного обряду (Chodor, Hodori). Пізніше у документах домінує латинська форма імені (Theodor, Thodor, Teodorico). Відомо і те, що Федір Корятович був патроном католицької церкви Всіх Святих в сучасному місті Берегове (тоді – місто Сас) та запросив на посаду ректора церкви католицького священика Андрія із Немадова. Навпроти входу до цієї церкви стояв шпиталь, який ще раніше заснували ченці ордену Йоанітів і яких також підтримував Корятович.

Валга, донька Драга

Князь Федір помер наприкінці 1415 року, проте точне місце смерті й поховання – невідомі. Церковна традиція стверджує, що князь похований у Мукачівському Свято-Миколаївському монастирі. Однак навряд чи така поважна особа, як подільський князь, наджупан кількох комітатів, зрештою – родич короля й імператора Сигізмунда міг бути похований під маленькою дерев’яною церквою біля такого ж дерев’яного монастиря на 5–10 осіб. На території Мукачівської домінії єдиним гідним для поховання Федора Корятовича місцем могла бути католицька церква в місті Берегове або один із трьох католицьких монастирів.

Після смерті Федора його маєтності (за волею короля і всупереч звичаєвому праву) успадкувала його дружина Валга, ймовірно, донька могутнього волоського воєводи області Мароморош – Драга. Валга до травня 1419 року володіла Мукачівським замком і посадою наджупана комітату Берег. Її подальша доля невідома. Церковна традиція приписує їй побудову в селі Підгоряни(!!!) жіночого василіанського монастиря, який нібито зруйнували на початку ХVIII століття. Але джерела про таку діяльність вдови Федора Корятовича мовчать. У Федора й Валги було двоє доньок: Анна (у джерелах Аннушка) і Марія. Їх вперше згадано у 1416 році, однак про старшу доньку відомості зникають у 1418 році, а молодша – Марія – вийшла заміж за впливового дворянина з угорського Задунав’я Імре Морцолі.

Про князя Федора Корятовича пам’ятають і досі: його іменем названі вулиці та площі, його постать неодноразово з’являлася на сторінках літературних творів, а у 1922 році в Чехословаччині навіть зняли художній фільм за сценарієм Василя Пачовського. Та попри це, постать князя Федора Корятовича донині загадкова.