Ярослав Дашкевич на тлі родини

Родина

<p>Полковник Київських Січових Стрільців Роман Дашкевич, 1917-1918 роки</p>

Шляхетський рід Корибутів мав давнє князівське походження, в Галичині був відомий від XVII століття. Дід Ярослава — отець Іван Дашкевич був парохом заможного села Тустановичі поблизу Дрогобича й володів чималими нафтоносними ділянками. Тож своєму синові Романові, як і донькам, міг дати не лише добру освіту, а й забезпечити його можливістю купувати військову уніформу та зброю для очолюваних сином відділів "січовиків". 

Другий дід — отець Іван Степанів, парох села Вишнівчик на Перемишлянщині, чиї предки колись переселились із Поділля, втікаючи від релігійних переслідувань. Отець Іван мав безпосередній стосунок до створення читалень "Просвіти", січового, сокільського та пластового товариств. Ярослав малим хлопцем спостерігав: "Священик був осередком життя в селі чи в містечку (наприклад, в українській громаді у Бродах), не лише церковного, але й світського, культурного (читальня "Просвіти", бібліотека, Народний дім), головним порадником для селян". Ярославова бабуся, по материній лінії, — шляхетна галичанка Марія-Минодора з Ґінейт-Кунцевичів. 

Історія

У Галичині панував культ Шевченка — львівські студенти купували у книгарні "Просвіти" на площі Ринок "Кобзарі". Юнаки з Перемиської чоловічої гімназії, — а серед них і Роман Дашкевич, — здійснювали піші прогульки до Канева, на могилу Шевченка. Галичина стала українським П’ємонтом для обох частин розділеної державними кордонами української нації.

<p>Хорунжа УСС Олена Степанів, 1916 рік</p>

Так само товариство "Січ" — з’явилося на хвилі національного піднесення й перейняло традицію з Наддніпрянщини: збройної боротьби козаків за волю. А товариство "Повітова січ" під керівництвом Романа Дашкевича створило у Львові кілька січових організацій, які готували молодь до участі в Першій світовій війні. Вперше до організованого руху було залучено не лише інтелігенцію, а й робітництво з передмість, що надало йому сили й масовості.

Улюблений старший брат Олени — Ананій Степанів належав до всіх можливих спортивних товариств. Дівчина теж активно включилася до роботи: учасницями пластових вправ і прогульок скавтового гуртка Івана Чмоли були Олена Степанівна, Ольга Басараб, Стефанія Пашкевич, Марійка Бачинська та інші. Олена очолила жіночу чоту. На засіданні Українського студентського союзу вона познайомилась з Романом Дашкевичем. 

Міф про "слабку стать"

А коли, з вибухом війни, студентів університету мобілізували до австрійської армії, стрілецтво утворило свій Легіон Українських січових стрільців. І хоча жінок до війська не брали, найбойовіші з дівчат усе ж пробилися до діючих частин, заперечивши таким чином міф про "слабку стать", яка може лише варити їсти та працювати медсестрами у шпиталях. 

На початках Олену, яку вдома кликали Галею, записували в актах Легіону УСС "Олегом", щоб приховати стать. Та вже в листопаді 1914 у списку відзначених нагородами офіцерів і старшин Легіону УСС бачимо Олену Степанів, нагороджену Срібною медаллю хоробрості. Про неї один за одним починають писати часописи західних країн: "Neues Wiener Tagblatt", "Neuigkeits-Weltblatt", "Agramer Tagblatt", "Slovenec", "Karlsbader Badeblatt". Остання з особливою симпатією згадувала про відзначених нагородами січових стрілиць Олену Степанівну і Софію Галечко.

У січні 1915 "Neues Wiener Tagblatt" помістив велике інтерв’ю з "дівчиною-кадетом". Його передрукувала празька "Bohemia", а потім італійські часописи "Il Lavatore", "Il Mattino", які назвали Олену українською амазонкою. Часописи "Lidove noviny", "Neue Freie Presse", "Neuigkeits-Weltblatt", "Interessantes Blatt", "Österreichische Volkszeitung", "Neueste im Bilder", "Österreichische Illustrierte Zeitung" вийшли з портретами героїні. 

Союз визволення України випустив серію стрілецьких поштівок і марок із зображенням дівчат-стрілиць. Тож портрети милого дівочого личка із загадковим півусміхом Джоконди прикрашали домівки не лише галичан, а й мешканців Західної Європи, крім того потрапляли до Російської імперії та Америки.

А потім була Маківка, яка навіки прославила своїх захисників. Воєнний кореспондент швейцарського часопису "Basler Nachrichten" Герман Таннер писав про героїзм УСС у боях на Маківці. Серед стрільців він згадав Олену Степанівну, яка осягнула ступінь підхорунжого та здобула медаль хоробрості.

Статтю воєнного кореспондента, угорського письменника Франца Мольнара "Дівчата-вояки в розстрільній", де йшлося про Софію Галечко, Олену Степанівну, Ірину Кузівну, Ганну Дмитерко, Павлину Михайлишин і Ольгу Підвисоцьку, передрукували часописи "Prager Tagblatt", "Vossische Zeitung", "Breslauer General-Anzeiger". 1915 року у західній пресі, зокрема у "New York Evening Post", з’явилися статті про українську справу та про жінку кадет-аспіранта Олену Степанівну.

А коли 30 травня Олена потрапила в полон під Лісовичами, воєнний кореспондент "Русского слова" С. Мамонтов писав: «Найбільшу сензацию викликала панночка-офіцир в австрийськім мундурі. Чисто славянське миловидне личко, зовсім діточі риси, гарна жіноча фіґурка, бистра малоросійська бесіда. Вона Українка, 22 літ, курсистка висших курсів у Львові, переконана сторонниця самостійности української нациї. На війну проти "москалів" пішла з переконаня».

Чимало із цих пожовклих газет, як і фотоальбоми зберігалися в домашній книгозбірні, і Ярослав ще дитиною подовгу їх розглядав. Батьки були скупими на розповіді про свій військовий шлях. 

А поки "наша Степанівна в Азії бідує від морозу студеного та й ще голодує", народ почав складати про неї вірші й пісні: "Приступ Степанівної в Карпатах", "Коло Тухлі славні гори порослі лісами", "Там на горі, на Маківці" й інші. У цих піснях творився національний міф: "І не найдеться в Европі / Дівчина їй рівна". Твори публікували у співаниках, календарях, їх переписували від руки, створюючи все нові варіанти.

А коли легендарна українка тріумфально поверталася з полону влітку 1917, було зроблено серію фотографій: Олена Степанівна в лікарні в Гапаранді на пограниччі між Швецією та Фінляндією, з інвалідами та сестричками фінляндського і шведського Червоного Хреста, зі старшинами шведської армії перед санітарним поїздом на станції Торнео, на кораблі з книжкою в руках. Вона була нагороджена Військовим хрестом Карла. 

У вересні 1918 року в Національному музеї у Львові на "Виставі малюнків і світлин Артистичної Горстки і Пресової квартири УСС" експонувалися світлини всіх стрілиць: Олени Степанів, Софії Галечко, Ганни Дмитерко, Павлини Михайлишин, Павлини Рись, Ольги Підвисоцької, Катерини Гладун, Василини Ощипко, Яреми Кузь, Стефанії Сіяк, Стефанії Новаківської та ін. Олійний портрет "Хорунжий Олена Степанів" пензля Осипа Куриласа, який набув Національний музей у Львові, був знищений у 1952 році.

Київські січові стрільці

У період Першої світової війни Роман Дашкевич став одним із засновників Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців, продовживши січову традицію. А також — творцем артилерії київського Корпусу Січових Стрільців,  однієї з найкраще організованих бойових частин Армії УНР. Про це він написав книжку "Артилерія Січових стрільців у боротьбі за Золоті Київські ворота"1966 рік.

Навіть вінчання полковника Київських Січових стрільців Романа Дашкевича з хорунжою УСС Оленою Степанів у "Січовому співанику" охрестили "Січовим весіллям". Ярослав Дашкевич згадував: "У нас вдома на стіні висіла велика шлюбна фотографія батьків, зроблена у Відні 14 липня 1920 р.: мати, Олена Степанів, сидить між двома свідками шлюбу — січовим батьком Кирилом Трильовським, керівником галицьких радикалів, та професором Степаном Рудницьким, відомим уже тоді географом. Позаду стоять: батько в однострої Січових стрільців з відзнаками підполковника — командира бригади, і його дружба Євген Коновалець, полковник, командир групи Січових стрільців. Фотографія ця обійшла чимало видань під назвою "Січове весілля". 

Наступнного року Олена захистила докторську дисертацію у Віденському університеті.

У 1926 році у пари народився син, якого назвали на честь князя Ярослава Мудрого. Друге ім’я він отримав на честь маминого тата, отця Івана, а третє — її улюбленого брата Ананія, який загинув у лавах УГА в 1919 році.

Викладаючи в гімназії Сестер Василіянок історію й географію, професорка Олена Степанів-Дашкевич великою мірою впливала на формування гімназисток-пластунок. Разом з ними брала участь у різних активностях, зокрема, у "Святі Весни", що часто відбувалося у львівському урочищі "Сагара". Брала із собою і сина. Пізніше Ярослав любив мандрувати разом зі своїми друзями з гімназії по пісках "Сагари".

Доля

Коли стало зрозуміло, що Львів дістанеться радянцям, Роман Дашкевич, спаливши в подвір’ї на Коперника, 5 архів "Лугу", попрощався з дружиною і сином й разом з іншими політичними діячами подався на Захід.

<p>Олена Степанів-Дашкевич і Ярослав Дашкевич, 1932-33pp.</p>

Олена з сином залишилась: вона ненавиділа еміграцію і вважала, що потрібно відстоювати стан українського посідання галицької столиці. "Залишаюсь зі своїм народом", — вирішила 47-річна Степанів. На руках у неї були старенька мати Марія-Минодорапомерла 7 липня 1943-го й син-підліток. 

Потім прийшла німецька окупація, а по ній — знову радянська. Уже у липні 1947-го проти доктора Олени Степанів пролунали прилюдні звинувачення: нібито під час окупації працювала у «фашистському журналі "Червона калина"». 

Пропагандист Ярослав Галан сказав: «Це прізвище дуже відоме … дуже багато книжок, виданих "Червоною калиною" мають на одній з перших сторінок портрет Олени Степанів в формі українського січового стрільця». Від неї вимагали, щоб вона виступала з засудженням українських націоналістів, чого вона прйняти не могла.

У постанові про арешт від 20 грудня 1949 року Степанів звинуватили в тому, що вона була заміжньою «за полковником Українських Січових Стрільців — Дашкевичем Романом, який служив разом з видатним українським націоналістом, організатором УСС — Коновальцем. В період першої імперіалістичної війни Степанів добровільно вступила на службу в легіон "Січових Стрільців" і служила в якості хорунжого». Вченій присудили виправно-трудовий табір терміном на десять років, а майно конфіскували. Ще під час арешту Олени Степанів її бібліотеку й рукописи представники НКВС викинули просто на сніг, а фотографії й документи були конфісковані і знищені.

Ярослава Дашкевича заарештували ще 10 грудня просто на роботі — у приміщенні Львівської філії Бібліотеки АН УРСР, як сина "відомої української націоналістки, бувшого сотника галицьких стрілків", за звинуваченням у нелегальному зберіганні антирадянської літератури й виготовленні фальшивих документів. Ярослава утримували у в’язницяі у Львові, Золочеві, Києві, Харкові, Петропавловську. Потім були виправно-трудові табори в Карабасі, Спаську, Караганді — т. зв. Долина смерті9-те табірне відділення "Песчлагу" в Казахстані. Як наслідок — втрата здоров’я, конфіскація майна, родинних пам’яток, закрита дорога в науку.

А тим часом у грудні 1952 року у Львівському історичному музеї було знищено пам’ятки Українського січового стрілецтва, зокрема "блуза десятника Українських Січових Стрільців з сукна сіро-зеленої краски — сукно австрійське; на комірі три звіздки і 2 відзнаки — власність Степанівної".

<p>Ярослав Дашкевич, 1945 рік</p>

Було втрачено відзнаки Романа Дашкевича. Пам’ятні знаки були у фондах Національного музею історії України, куди потрапили з Музею воєнно-історичних пам’яток НТШ у Львові. В описі збірки НТШ за 1937 рік задокументовано дев’ять відзнак Січових Стрільців, п’ять із яких мали іменні дарчі написи. Це пропам’ятні відзнаки Київських Січових Стрільців: літери СС, частково накладені одна на одну з китицями червоної калини. На звороті кожної напис: "В спомин спільної праці 1918–1919 рр.". Імена засвідчують, що вони належали членам Ради Київських Січових Стрільців — полковникам Андрію Мельнику, Роману Дашкевичу, Василю Кучабському, підполковникам Івану Данькову та Івану Рихлу. Відзнаку Романа Дашкевича викрали й вона опинилась в колекції Дмитра Табачника.

<p>Відзнака Київських Січових Стрільців</p>

1956 року, коли почали звільняти політв’язнів, до Олени Степанів приїхав син. Разом вони повернулися до Львова. Жили на околиці міста, по вулиці Козацькій, у будиночку без вигод, де взимку вода замерзала на кухні. Роботи для науковиці Олени Степанів не було. Померла вона 11 липня 1963 року від набутої в таборах важкої онкології. А велелюдний похорон на Личаківському цвинтарі у Львові перетворився в національну маніфестацію. Колишніх січовиків на ній було вже дуже мало.

Роман Дашкевич не хотів виїздити з Європи, бо вірив, що буде війна проти СРСР і хотів бути "ближче фронту". Помер 11 січня 1975 у австрійському Куфштайні на 83 році життя. Перепохований на Личаківський цвинтар у Львові у 2006 році.

Ярослав Дашкевич десятиліттями поневірявся без праці, використовуючи свій великий науковий потенціал на рецензійну роботу й освоюючи вірменську тематику досліджень. До вивчення української, зокрема, військової історії, вдалося повернутися лише після 1991 року. У передмові до праці "Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років XX ст.)" Крип’якевича, Гнатевича та ін. він ствердив "цілковиту відсутність військової історії України" й накреслив програму її вивчення.

Пам’ять

Уже в 1992 році вперше вдалося провести заходи для відзначення 100-річчя з дня народження Олени Степанівни. Тоді ж постановили утворити меморіальний музей по вулиці Козацькій, але так і не створили.

<p>На відкритті пам'ятної дошки Олени Степанів у Вишнівчику, 1992 рік</p>

З того, що вдалося. Відкриті пам’ятні дошки Олені Степанів у її родинному селі Вишнівчику (викрадена), Роману Дашкевичу — на будинку товариства "Луг" на вул. Коперника, 5 у Львові, Ярославу Дашкевичу — на будинку Львівського відділення української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевськоговул. Винниченка, 24. Видано десятки томів праць Ярослава Дашкевича та праць і спогадів про Олену Степанів і Романа Дашкевича. Ярослав Дашкевич залишив спогади і нариси не лише про своїх батьків, а й про їхніх друзів і знайомих — учасників визвольних змагань: Євгена Коновальця, Вільгельма ГабсбургаВасиля Вишиваного, українських січових стрільців Людвіка Розенберга і Якова Насса, Остапа Луцького, Гандзю Дмитерко-Ратич та ін. 

Знято десятки документальних фільмів, записано радіопередачі. Їхніми іменами названо навчальні заклади, бойові військові частини, пластові курені. 26-та Артилерійська бригада імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича Збройних сил України воює на Донецькому напрямку.

Відзнакою імені Олени Степанів нагороджують жінок, які зробили значний внесок у розвиток освіти, науки, культури та у громадське життя Львова. 

Пам’ять про національних героїв живе.