Як не видати себе ворогу. Вісім правил конспірації українського підпільника

Мовчанка – основа конспірації

У підручних рекомендаціях, які поширювали між українськими підпільниками Української військової організації та Організації українських націоналістів, найкращим методом конспірації визнавали мовчання.

“Мовчати – означає говорити тільки там, де потрібно, кому потрібно і скільки потрібно”, – наголошено в них. Хоч така порада й не закликала уникати розмов (це теж могло викликати додаткову підозру), але вимагала критично ставитись до того, про що, де і з ким говорити.

Обітниці мовчання належало дотримуватися не лише усно, а й на письмі. Тому підпільникам забороняли вести щоденникові записи чи писати спогади.

Найбільшим ворогом підпільної організації визнали балакучість, а язикатих учасників – загрозою загибелі. Тож в УВО та ОУН закликали утримуватися від пихатости, гніву, злости, заздрости, надмірного емоційного піднесення, сп’яніння, які “розв’язували язика” і перетворювали підпільника на “легку здобич” для ворожої розвідки. 

Відповідальна поведінка

Представники УВО та ОУН мали поводитися так, щоб нічим не вирізнятися від навколишніх, а, навпаки, бути природною складовою оточчя. Підпільникам рекомендували чинити так, щоб гармонійність не була “награною”, і людина виглядала органічно.

Особистий охоронець Романа Шухевича Любомир Полюга згадував своє знайомство з очільником Української повстанської армії у червні 1946 року. Шухевич настільки майстерно маскувався, що Полюга не одразу зрозумів, з ким має справу.

<p>Любомир Полюга, особистий охоронець Шухевича. Середина 1940-х років</p>

“В означеному місці на Кайзервальді ми зустрілися. Цей чоловік був робітником. В кепці робітничій, дещо зарослий, черевики невичищені. Штани – звичайні, такі пім’яті. Одним словом, вражіння зробив неприглядне. Ми з ним коротко тільки очима поклонилися, не називаючи ні він мене, ні я його. Він пішов за мною, я йшов першим впереді. Я звернув увагу, як він ішов. Як робітник ішов … Аж через деякий час мені кажуть: “Любку, а знаєш кого ти вів на консультацію?” – “Та звідки можу знати?” – “Та це ж був Шухевич”, – пригадував Полюга.

Підпільників закликали зберігати в таємниці свою належність до організації навіть серед родини. Можна було поділитися інформацією лише тоді, коли сім’я прихильно ставилася до діяльности УВО чи ОУН, а родичі були “морально сильними” та “інтелектуально розвиненими”. Забороняли розповідати секрети дітям, тим паче тим, у кого “ще не пробудилися певні національні чи хоч би родинні почуття” – писали в газеті УВО “Сурма” наприкінці 1920-х років.

Подібно підпільникам рекомендували поводитись і з сусідами. 

“Сусіди можуть бути часто, навіть несвідомо, для нас корисні з особистих до нас симпатій, бо можуть дати, якщо буде потреба, добре свідоцтво про нас, або й чим-небудь іншим допомогти нам, і є першим джерелом відомостей про нас, а тому треба влаштовувати наше співжиття з ними так, щоб вони не мали до нас ані жалю, ані злости, хоч би ми при тому терпіли тимчасово особисту шкоду чи невигоду”, – йшлося у підпільній брошурі “З досвіду нашої боротьби” наприкінці 1940-х.

Важливо було враховувати й національність сусіда. Якщо він був представником української нації, тоді рекомендували зробити його до себе прихильним. Якщо ж чужої – стверджували, що потрібно засадничо сприймати його як ворога, але за сприятливих обставин мати добрі взаємини. Радили вивчати вподобання та звички незнайомців, щоб налагодити привітні стосунки.

Залізним було правило “Ніколи не можна розмовляти з незнайомою людиною не то що на організаційні теми, а навіть на ніякі політичні, ми повинні виявити до таких тем байдужість, незацікавленість, нудьгу, а деколи й користуватися брехнею, але тоді треба “гладко” брехати і сказане пам’ятати, аби така брехня мала вигляд правдивости, можливости і ніколи не давати ані тіні підозріння, що це неправда”, – йшлося в одній із агіток-летючок ОУН кінця 1940-х.

Місцевість

Методи конспірації для міста і села відрізнялися. 

У місті підпільникам забороняли організовувати збори чи зустрічі поблизу свого постійного місця проживання. Рекомендували уникати місць, “що часто входять в колізії з правом”, або є під постійним поліційним наглядом, наприклад, спекулятивні ресторани, місця нелегальної торгівлі. Найкращими локаціями для конспіративного спілкування називали другорядні зупинки трамваїв, середину (і ніколи не ріг!) вулиць, заміські парки чи поля.

Член крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях Ярослав Гайвас у своїх спогадах зазначав, що Лев Ребет, який у 1935–1939 роках очолював Крайовий провід організації, обирав для таємних зустрічей у Львові переважно Кайзервальд або приміські околиці і то у вечірній чи нічний час. А ідеальними погодними умовами для перемовин були дощ, сніговій, шквальний вітер: завдяки негоді на вулиці було менше людей.

Підпільникам радили починати роботу в чужому місті лише тоді, коли вони вивчили місцевість і знали її як рідну.

“Найкраще, виїжджаючи в чужу місцевість, придбати собі плян її та відповідно його вивчити, щоб вже під час першого приїзду в чуже місце не розглядати його та не розпитувати інших про вулиці, і не користуватися тим пляном у відкритих місцях”, – радили на сторінках газети “Сурма” 1929 року.

Важливим елементом конспірації була легенда-алібі про причини перебування. Пояснення мало бути добре продуманим, обґрунтованим конкретними фактами, щоб у випадку затримання переконувало поліцію своєю правдоподібністю.

Не бажано було користуватися міським транспортом. Якщо ж доводилося сісти у фіакр чи трамвай, то підпільників закликали не доїжджати до домівки чи місця зустрічі, щоб на випадок переслідування створювати “хибний слід”.

У місті рекомендували уникати приватних зустрічей, не пов’язаних зі справою, не відвідувати кінотеатрів, театрів, кав’ярень, не гуляти без мети.

Натомість у селі, де всі жителі добре зналися поміж собою, правила були іншими. 

“В селі чи в малому містечку треба особливо звертати увагу на персональні відносини мешканців і враховувати, що раз утворена думка про особу тут залишається назавжди і дає можливість користуватися постійно тою чи іншою маскою”, – зазначали на сторінках “З досвіду нашої боротьби”. 

Влитися у сільське середовище і залишитись невідомим було неможливо. Тому перед прибуттям до сільської місцевости належало подбати про роботу “під прикриттям” – наприклад, працівника громадської установи – і виконувати таємні організаційні завдання разом з офіційними обов'язками.

Зустрічі в селі чи містечку доводилось влаштовувати так, щоб ніхто цього не бачив – наприклад, за межами села, у полі, вночі. Або ж домовлятися про розмову під приводом нейтральної приватної справи, але лише з такими людьми, розмова з якими не видавалась би дивною свідкам.

Документи, записки, архів

Посвідка про особу в підпільників не могла бути справжньою. Документ рекомендували позичити, або вкрасти в іншої особи, або ж підробити. Важливо, щоб у сфальшованому посвідченні дані про вік відповідали зовнішності конспіратора.

Член організації мав досконало відтворювати підпис. Зазначений у документі фах мав відповідати реальній професії підпільника. Як зазначено в одній з листівок, “робітник з напрацьованими руками не може користуватися документами службовця і навпаки”. 

Якщо ж виникала потреба користуватися кількома посвідченнями, оформленими на різні прізвища, то підпільникам забороняли носити всі одразу. Кожен документ мала підкріплювати докладно продумана легенда.

Членів організації закликали не носити зі собою записок. Якщо ж доводилось, то важливо було їх дуже надійно ховати.

“Записка – це найбільш компромітуючий матеріял. З записок, що потраплять в руки поліції, поліція може ствердити їх походження і довести конкретно роботу, яка ведеться, а наслідки можуть бути погані. Від слів можемо ще в багатьох випадках відпекатися, але від письма – майже ніколи”, – йшлося в одній із рекомендацій для підпільників.

Записки дозволяли писати тільки у крайній потребі. Для цього належало використовувати шифр, зрозумілий лише членам організації.

Писали записки дрібним шрифтом, лаконічно. Старалися використовувати тонкий папір, щоб записка займала мало місця і її вдалось легко сховати. Важливо було не залишати відбитків пальців чи інших слідів. Послання дозволяли передавати лише з рук у руки.

Після використання записку рекомендували негайно знищити. Найкращим способом визнавали спалення. У жодному разі не можна було викидати документів, навіть порваних, аби їх не підібрали. Ба більше, якщо небезпека виникала раптово (наприклад, обшук), то конспіратор мав з’їсти написане.

У 1950 році зв’язкова Романа Шухевича Ольга Ільків перед тим, як рушити на Донбас, щоб створити осередок ОУН, вирішила приїхати до Львова. 

<p>Ольга Ільків, кінець 1930-х років</p>

У місті Ольгу арештували співробітники МДБ. Під час затримання вона з’їла клаптик з адресою таємної квартири, щоб не розсекретити підпільників.

Матеріалами, які особливо компрометували підпільну організацію, були архіви – великі томи справ, які збирали, щоб зберігати в одному місці. Архіви вимагали тримати в домівках тих людей, які ніколи не потрапляли в поле зору поліції, не мали жодного зв’язку із нелегальними організаціями, не зустрічалися часто з її членами, але водночас симпатизували підпільникам.

Доступ до сховища могли мати лише дві людини: член організації, який передав документи на сховок, та інша особа, яка мала знати, де знайти ці матеріали, а якщо потрібно – перенести в інше місце.

Сховок мав бути недоступним для викриття під час обшуку і знищення природними умовами. Але водночас локація мала б дати змогу швидко дістати документи.

Любомир Полюга пригадував, що лише під час ліквідації конспіративної оселі Романа Шухевича на теперішній вулиці Милятинській у Львові власник будинку дізнався, що в нього на кухні під попільником у ямі були рукописи очільника УПА, його печатки та зброя. “Цей господар дуже порядною людиною був. Але з огляду на конспірацію про те, що в нього в хаті в сусідстві були такі люди, – він про це нічого не знав”, – пригадував Полюга.

Виявляти агентів

Підпільники мали обережно ставитися до тих, з ким контактували, навіть до добре знайомих членів організації. За найменшої підозри стосовно якоїсь особи варто було уникати відвертости й відмовитися залучати ту людину до важливих завдань. Але так, щоб не викликати недовіри.

“Треба далі робити так, як до того часу, і водночас намагатися поступово відмежувати цю особу від справ, але так, щоб це було непомітним, і щоб вся дальша діяльність в очах підозрілої особи поволі розплинулася”,  – зазначено в підпільних лекційних матеріалах із конспірації для українських повстанців наприкінці 1940-х. 

Якщо хтось викликав підозри, то за його приватним життям, колом спілкування, зв’язками починали стеження. Непомітно перевіряли кореспонденцію, телефонні розмови, маршрути поїздок, джерела заробітків.

Членів нелегальних організацій закликали звертати особливу увагу на поведінку товаришів, передовсім тих, які потрапили у підпілля нещодавно. В одній із рекомендацій було написано, що провокатор може вдавати дуже активного патріота й водночас обвинувачувати когось у недостатній ідейній свідомості: 

“У новому товаристві противник залюбки вдає великого активного патріота-націоналіста, співчуває долі людей, що їх катує загарбник по в’язницях і таборах, обурюється на всіх тих, що не є патріотами й не йдуть революційним, єдино правильним шляхом. Це все, щоб здобути наше довір’я, щоб зробити на нас добре враження, враження певної людини, перед якою не треба мати жодних таємниць… Такі люди часто перші втягають бажану особу в балачку та висотують з неї поволі, спритно все, що заховане на дні її душі. Такі незнайомі вже після короткої розмови стають “щирими” приятелями, готові до всіх наших послуг, частують цигарками, запрошують в гості, де рідко обходиться без алькоголю”, – написано в брошурі “З досвіду нашої боротьби”.

Щоб запобігти появі зрадників, у підпілля закликали приймати насамперед тих осіб, які приятелювали з членами руху з дитячих років, або були знайомі з батьками чи друзями.

Воля в неволі

На випадок арешту підпільникам радили заздалегідь обміркувати стратегію поведінки під вартою та на допитах. Найкращий варіант – відмовитися від надання свідчень. Хоч затриманого й не випустили б, але мовчання допомогло б уберегти організацію від розгрому або дало б шанс на звільнення іншим.

<p>Відбиток пальця Романа Шухевича з його особової справи у карно-слідчій в&rsquo;язниці Львова. Справу відкрили 18 червня 1934 року &ndash; в день його арешту як одного зі співорганізаторів успішного атентату на міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького 15 червня 1934 року у Варшаві</p>

У часописі УВО “Сурма” наприкінці 1920-х зазначено: “Дуже часто арештовані складають зізнання з приводу страху перед побоями поліції. Та тут лежить помилка арештованих… Зазвичай поліція б’є якраз тих, хто зізнався й “проговорився”, але не хоче давати надалі пояснень.

І навпаки, коли поліція є переконана, що не отримає від арештованого зізнань навіть насильно, то одразу залишає його в спокої. Саме цей, який при першому допиті спокійно, гідно й при цьому рішуче заявить, що не буде давати свідчень, дасть таке переконання поліції. Та як би там не було, ліпше знести побої поліції, ніж зізнаннями підготувати собі й товаришам довгі роки в'язниці”.

Тих підпільників, які під час слідства видавали дані, в українських підпільних організаціях закликали визнавати зрадниками.

За ґратами належало остерігатися інших ув’язнених, щоб не проговоритися поліційним агентам. Співкамерники під приводом нібито невимушеної розмови про родину та старе життя намагалися вивідати цінну інформацію.

У в’язниці учасникам спротиву рекомендували якомога швидше з’ясувати, чи є серед заарештованих “свої”. Членам організації пропонували створювати мережу, налагоджувати таємну кореспонденцію.

Якщо ж у планах була втеча з в’язниці, підпільникам рекомендували наважуватися на неї лише з цілковито перевіреними людьми і з докладним планом.

Один із провідних діячів ОУН 1930-х Ярослав Гайвас згадував третє своє ув’язнення 1938 року в польській тюрмі. Готуючи втечу з “Бригідок”, організатори вивчали характер тюремників (чи схильні вони до розмови з арештантами, якими були їхні побутові звички, де зазвичай тримали свої ключі), і навіть поведінку сторожових собак (вивідували, чим їх можна задобрити у критичний момент).

***

Очевидно, не завжди конспірація вдавалася українським підпільниками так, як хотілося б.

Багатолітній член УВО, а пізніше ОУН Зиновій Книш згадував, що представники найактивнішої частини українства переважно добре одні одних знали ще з часів Першої світової війни та Української революції: “Ту конспірацію втримати було доволі тяжко: майже всі знали один одного з війська. А й перед тим, як вони пішли на війну, чи то як добровільці, чи то порядком мобілізації, вони знали один одного з суспільної й культурної праці. І такі речі, як клички, таємні зустрічі та сходини і тому подібне – це була тільки декорація, що в її потребі не всі й не завжди були переконані. Навіть псевдоніми через те вживалися рідко. Найсуворіше дотримувалися конспірації на верхах, де вона найменше була потрібна, бо там майже всі були старими знайомими та особистими приятелями”.

Книш згадував, що після 1928 року, коли виникла масова Організація українських націоналістів, втримати конспірацію стало ще важче: “Кожна масовість заперечує конспірацію”. 

Попри все, навіть нелегально українському національному рухові вдалося розбудувати потужну організаційну мережу і в умовах міжвоєнної Польщі, і у вирі подій Другої світової війни, і у повоєнний час у діаспорі. Без правил конспірації це не було б можливим.