Grodek–Городок: галицьке прозріння Георга Тракля

"І на кожному дереві гойдався повішеник"

4 вересня 1914 року російські війська без перешкод увійшли до Львова. Президент міста зустрів росіян на Личаківській рогачці з муніципальними ключами. Австрійські підрозділи, відступаючи зі Львова, вирушили на південь у городоцькому напрямку. У районі Янова відбулася битва двох імперій. Для російських солдатів то був тріумф, для підданих найяснішого цісаря — крижаний душ.

Армія Російської імперії мала досвід, добре забезпечення і сучасну зброю. Військо Австро-Угорської монархії носило красиву яскраву форму й потерпало від поганого забезпечення і нездарної логістики. Ці ошатні, добре помітні на тлі жовтих полів Галичини мундири зробили солдатів зручною мішенню для ворожих стрільців. А окраса австрійської армії — гусари — була безсилою проти артилерії.

Моя бабуся розповідала, що в селі дуже боялись "москалів". Біля нашого Урожа в Самбірському повіті теж була битва — крики та зойки поранених було чути на третє село. Від московської окупації найбільше постраждали там, куди зайшла "Дика дивізія" (Кавказька туземна кінна дивізія. — Ред.), на Самбірщині та Старосамбірщині.

У Городку, що його тоді називали Гродек-Ягеллонський, 27-річний фармацевт і поет Георг Тракль опинився у якомусь сараї в центрі міста віч-на-віч із 90 пораненими. Не міг їм зарадити. Не було лікарів, не було матеріалів. "Упродовж двох діб він чув самі лише стогони і зойки розтерзаних людей. То один, то інший благали його покласти край їхнім мукам. Поранений, у якого був розірваний сечовий міхур, на очах у Тракля пустив собі кулю в лоба, криваве місиво забризкало кімнату. У Тракля потемніло в очах, і він вибіг на свіже повітря, але там впирались у небо голі дерева, і на кожному гойдався повішеник", — писав біограф Тракля, Отто Базіль.

"Матір усіх речей"

Перед початком Першої світової війни Західну Європу охопив ура-патріотизм. Частина інтелектуалів сподівалася, що ріки крови змиють плісняву декадентства, тривогу, суспільну розгубленість. Війна, "матір усіх речей", у муках і крові мала народити новий світ.

Герман Гессе був одним із небагатьох інтелектуалів, який розумів, що війна — не матір, а мачуха. Навпаки — вона потопчеться по культурних та духовних цінностях і поверне Європу у стан дикости. Натомість такі авторитети, як Стефан Цвейг і Томас Манн, були охоплені жагою крови. Втім уже під час Другої світової були змушені самі тікати від нацистів. Насіння Першої світової — хлопці, яких зачали солдати, що ще не загинули, — стало мішенями і стрільцями Другої світової.

Георг Тракль у галицькому Гродеку пізнав брутальність війни, яку колеги-інтелектуали ідеалізували. Фронтові колеги ставились до дивакуватого поета неоднозначно. Не розуміли, як на війні можна писати вірші. Це його пригнічувало, дратувало. Він вживав наркотики, до яких звик іще в ранній юності, коли працював помічником аптекаря у рідному Зальцбурзі. Однак остаточно зламало його не це. Він іще два дні без ліків та лікарів рятував поранених після розгрому. І не його провина, що не врятував.

Після відступу Тракль намагався застрелитись на теренах теперішньої Польщі. Пістолет у нього відібрали. А самого поклали у краківський психіатричний шпиталь. 

Видавець часопису "Бреннер" Людвіг фон Фікер (1880–1967) намагався звільнити Тракля з армії й заодно зі шпиталю. За кілька днів до смерти, 27 жовтня 1914 року, він отримав від приятеля два останні вірші – "Плач" і "Гродек". У конверті був лист зі словами: "Після того, як ми бачилися в шпиталі, мій настрій набагато погіршав. Я вже почуваюсь, ніби на тому світі".

Третього листопада лейтенант австрійської армії Георг Тракль помер від передозування кокаїном. У свідоцтві про смерть зазначили, що це суїцид. Алкоголь, морфій, кокаїн, які були стимуляторами його віршів, урешті вбили змучені тіло й душу.

Дитя Європи

Чи Тракль не бачив виходу для себе? Чи не міг змиритися із брутальністю та абсурдністю війни? Це насправді вторинне. Не варто судити поета за самогубство, яке навіть не доведене. Зате в нас люблять, коли письменники помирають молодими. Та ще й коли в них виявляється така сумнівна репутація, як у Георга. Так легше нафантазувати мітобіографію, як це згодом зробив французький письменник Клод Луї-Комбе.

У романі Blesse, ronce noire Луї-Комбе зосередився на так званому інцесті-коханні до молодшої сестри Грети — факті абсолютно не доведеному. Назву роману можна перекласти як "Колися, чорне терня". Терен або слива — символи інцестуальної заборони. Клод писав, що власне безнадійність та гріховність кохання стала причиною самогубства. Тракль виявився для нього легкою здобиччю. Під життя Георга можна було провести теорію, що кохання до сестри — це не лише бажання повернутись у "жіночне райське лоно", а й містичний досвід. Тут французький модерніст не оригінальний — друга частина "Фауста" присвячена пошукам вічної жіночности, і Ґете впорався зі своїм творчим завданням без допомоги інцестуальних фантазій.

У краківській божевільні Георг боявся воєнного трибуналу. Безславний відступ австрійської армії вважав особистою провиною. Щоправда, між фатальною ніччю у Городку й розпачливим станом у психіатричній клініці були і світлі моменти. У листі до Людвіга Фікера він писав: "Дорогий друже! Вже чотири тижні ми невпинно, поспішно відступаємо крізь усю Галичину. Останні два дні відпочиваємо серед мальовничих горбів у тихій місцевості, насолоджуємося мирним спокоєм після бурхливих останніх подій. Завтра чи післязавтра доведеться рушати далі, — нібито готується нова велика битва. Хай небо хоч цього разу змилується над нами".

Тракль народився у родині комерсанта та реставраторки із Зальцбурга. Разом із ним у сім’ї було шестеро дітей. Один із братів запевняв, що в дитинстві Георг був веселою і здоровою дитиною й ніщо не вказувало на потенційну депресію. 

Сам поет ототожнював себе із Каспаром Гаузером (1812–1833), якого ще називали "Дитям Європи". Історія хлопця з Нюрнберга стала полем фантазій для багатьох літераторів і символом людини, яка є жертвою загадкових обставин. Гаузера тримали у підвалі невідомі особи. В ізоляції його провідував чоловік у масці. Потім хлопця, повністю дезорієнтованого у світі людей, випустили, і через п’ять років він загинув від рук убивці.

Ще один образ, який переслідував поета у видіннях, — святий мученик Себастіян, воїн-християнин, тіло якого посікли стрілами при імператорі Діоклетіані. Друга книга Георга Тракля називається "Себастіянові сни". Вона вийшла вже після його смерти.

Галицький Городок для Тракля — кульмінація життя і творчости. Реальність, яка його поглинула. І до якої він не був готовий ані як поет, ані як людина, ані як офіцер. Десь там він і написав ті три вірші — "Сутінки", "Плач" і "Гродек" — алхімію війни, у якій відомі й часом навіть обридлі символи змішались у пекельну речовину. У краківському шпиталі він передав їх Людвігу Фікеру разом із заповітом сестрі Греті. Лист закінчувався словами: "На закінчення хочу додати; що в разі моєї смерти, згідно з моїм бажанням і волею, все що я маю — гроші та інші речі — повинно перейти моїй любій сестрі Греті. Сердечно обіймаю. Ваш Георг Тракль".

"І дикий крик їхніх розірваних ротів"

Я просто уявляю собі Городок, той, який бачила — темна, затінена деревами ринкова площа із приземкуватими сірими будівлями, величезний костел із серцем короля Ягайла, склади на пустирі — певно, там був польовий шпиталь, у якому Георг безпорадно метушився серед поранених, які корчились від нестерпного болю і кричали, кричали.

Гродек, Городок. Цікаво, чи бували тут ті, хто аналізує, коментує поезії Тракля без прив’язки до провінційного містечка, яке колись жваво торгувало сіллю, а зараз багатіє завдяки близькості до польського кордону? Ці поля, ці пасовиська, ці городи, які на очах Тракля ще недавно ніжились у сліпучому сяйві осени. Ці принишклі запрацьовані селяни, у яких забирають урожай. Потім вони виходять і ховають убитих чужих синів. А когось вішають, знайшовши у них зброю чи запідозривши у шпигунстві. Навіть дітей. Повішеники, яких Тракль бачив тієї фатальної ночі в Городку, були місцевими. А потім археологи викопують іржаве залізо війни й виставляють його у музейних вітринах.

"Як же мені, як же тебе забивати?" 

Для когось Георг Тракль асоціюється з інцестом, кокаїном, богемою. А для мене — з родинною історією, яка не має нічого спільного з австрійським поетом, окрім простору й часу. 

Мій дід Григорій Басараб теж був мобілізований на цю війну, а потім приєднався до січових стрільців. Він був кавалеристом. Вижив, мав п’ятеро дітей. Дід, як і сотні тисяч українських чоловіків, бачив сенс, бачив світло попереду — самостійну Україну. То було 1918 року.

Багато смертей не мали в собі нічого героїчного. Як-от іприт, що випалив очі дідові моєї приятельки. Як і Григорій Квятківський, чоловік дідової сестри Насті, що був фельдшером у фронтовому шпиталі й пустив собі кулю в скроню у приступі депресії від безпорадности десь у Вінниці. Перед смертю він передав дружині золоту шлюбну обручку й сережку, які взяв із собою як талісман. Він не уявляв, наскільки зміниться життя його найближчих. Дружина зніме панський капелюшок і повернеться з Борислава до Урожа, у селянську хату, без засобів до існування. Доньки підуть бавити чужих дітей. На жаль, я більше знаю про Георга Тракля, ніж про Григорія Квятківського, який наклав на себе руки у Вінниці, котра для українських січових стрільців була тим самим, чим Городок для австрійських драгунів. Це мій шлях до поета — не для того, щоб покласти квіти на його могилу, а щоб не забути про трагізм людського існування. І про те, що для когось война — "мать родна". Або "матір всіх речей".

Народна свідомість іноді породжує образи, гідні пера найелітарнішого поета. Як у пісні, яку Георг Тракль навряд чи чув, але яку створили тоді ж, коли він написав "Плач" і "Гродек":

Тінь жінки

Попри все, поезія Георга Тракля — свідчення неперервности традиції, яку не могла обірвати навіть війна. Він належав до того добірного кола сучасників, які здобули класичну освіту в гімназіях та університетах і пізнали гру в бісер. Символи тлумачив канонічно. Це після Другої світової війни розв’язався мішок переосмислень, інтерпретацій, які пишно охрестили постмодернізмом. 

У Ґете з його "Фаустом" на дні підсвідомости живуть матері — грізні й милосердні, авторитарні та поблажливі, жертовні й демонічні. Галицькі берегині — це водночас "курки домові" і фурії, які в пориві ненависти здатні виколоти ворогові очі. Як це робила у XVII столітті мати митрополита Антонія Винницького Марина — шляхтянка, яка брала участь в актах помсти, одягнена у драгунський стрій, із шаблею в руці.

Георг прагнув уваги матері, яка не надто переймалася дітьми і була для них недосяжною. Він обожнював сестру Маргарет, яка домінувала над ним фізично й духовно. Вона була єдиною, хто підтримував його у великій родині. Маргарет застрелилась 1917 року. 

Матері й сестри у різних подобах супроводжують війну. Вони зримі й незримі, вони — докори сумління і порятунок. Вони провокують на безумство і змушують до втечі.

Галичина так само перебувала підо впливом цієї традиції Magna Mater, яка зникала разом з Австро-Угорською монархією. Тракль не міг не передчувати присмерку імперії, що був одночасно присмерком цісарської Галичини. Йому на долю випало стати її останнім співцем.