"Горіла сосна, палала": як святкували весілля у 1990-х

Весілля для молодої, весілля для молодого

Ольга Кобильник народилась у Буданові. В обласному центрі навчалась у Педагогічному інституті. З майбутнім чоловіком, музикантом Богданом Твердохлібом, познайомилась на танцях у сільському клубі в листопаді 1995 року. Зустрічались до серпня наступного року, а тоді вирішили побратись:

— На сватання Богдан прийшов із ріднею, просив благословення в моїх батьків. За столом обговорили весілля. Вирішили справляти 28 вересня в мене вдома у шалаші, а наступного тижня — в їдальні Буданівського профтехучилища для Богдана.

Усе приготували за місяць. На бенкеті в нареченої зголосились грати музики з Богданового гурту. До нареченого найняли їхніх колег. Шлюб замовили в парохії Покрови Пресвятої Богородиці.

Шалаш орендували у знайомих. Почали розкладати на городі за два тижні до події. Зводили каркас, обтягували тентом, всередині оббивали коцами. Поверх вішали килими та капипокривала. Усе прикрашали "дощиком"сріблистими новорічними стрічками. Їх замовили в Теребовлі на фабриці ялинкових прикрас, де працював Ольжин вуйко. Столи й лави збивали з дощок, а вкривали простирадлами та клейонкою. Долівку встеляли сіном. У дворі звели буду для музик, поряд вимостили місце для танців.

За кухарку взяли місцеву жінку. Здебільшого такі господині мали і весь набір посуду на 200 осіб, і меню. Із замовниками узгоджували лише окремі деталі.

— Пригадую, перший стіл було модно закінчувати чорносливом із вершками. Тож замовили цей делікатес. А далі почалося найцікавіше — треба було дістати продукти. Свиней та птицю мали, а овочі, молочні продукти збирали по селі. За майонез домовлялись у Струсові на заводі, а в Білобожниці — за солодкі напої. Самогонку брали в місцевих. Свекруха робила лікер. Батькові якось вдалось роздобути шампанське, — розповідає Ольга.

Пляцки та печиво пекли вдома. За два тижні до весілля сходилися родичі та сусіди. Зносили маргарин, масло, борошно, яйця, кльошікришталеві таці на ніжках. Допомагати з солодощами до святкування було традицією у селі.

— Спершу робили печиво — горішки зі згущеним молоком, рулетики з варенням. Тоді випікали коржі на пляцки. А за кілька днів до святкування те все перемащували кремами, в які додавали трохи горілки, щоби не зіпсувались.

Жінка пригадує, що весілля не було дорогою забавою. Частину робили за могорич чи по бартеру. Господині платили — вона працювала тиждень.

У Буданові традиційно наречена купує нареченому костюм та сорочку, а він їй — сукню та вельон. Ольга домовилась з Богданом, що він їй купить вельон, а вона йому — сорочку.

— Я хотіла, щоб сукня мені подобалась. У такій справі зі своєю мамою порозумітися легше. Плаття знайшла в Тернополі. На базарі неподалік автобусної був цілий "весільний ряд", тож мала з чого вибрати.

За день до шлюбу Оля з дружками плели вінок із мирту під вельон, робили букетикибутоньєрки для гостей та нареченого. Відтак у вишиванках і з хлібом ішли запрошувати молодого на весілля. Після запросин разом повертались встановлювати браму. Збивали її з дощок, оздоблювали ялиновим гіллям, "дощиком", стрічками та плакатами.

У день весілля додому до нареченої прийшла перукарка, мамина коліжанка. Робила зачіски Ользі, мамі, дружкам. Батько привіз музикантів, і ті розкладали апаратуру.

— Щойно ми зібралися, музики грали побожну пісню, а тоді марша молодій, батькам, господі, дружкам та піддружбам — ці хлопці-помічники несли молодому сорочку.

Наречений одягав сорочку і з дружбами та ріднею йшов торгуватись за браму, викупляти молоду. Це діло доручили неодруженому двоюрідному братові дівчини. Торгували за горілку. Тільки-но домовленостей досягли, на подвір’я виходила молода і кланялась молодому та його супроводу.

Тоді мати нареченої заводила молодих до хати, де вони ставали до поклону — батькам, бабцям та дідусям, хрещеним. Ті їх благословляли хлібом. І так шикувалась весільна процесія до шлюбу:

— На дорогу мами кропили нас свяченою водою, посипали пшеницею, цукром та копійками — на щасливе та багате життя. Тарілки з того кидали на землю, вони мали розбитись на друзочки.

На чолі процесії йшли старости з короваями, після них — музики. До шлюбу молодого вели дружки, а молоду — дружби. Після вінчання наречені йшли вже парою. Вдома їх вітали батьки. Тоді сідали до столу. На весіллі в Ольги було майже 180 гостей, ще 150 — у Богдана. 

Гості жартували, кричали "Гірко!" молодим, дружбам і дружкам, старостам, співали народних пісень. А коли музики починали грати, усі йшли до танцю. Натанцювавшись, сідали до другого столу — під час нього було "даровання":

— Чула, що молодятам давали порожні конверти. У нас такого не було. Десь більше, десь менше дарували, гривнями і "тисячами"купоно-карбованцями у розрахунку 100 тисяч карбованців за 1 гривню. У вересні 1996-го якраз відбувалась грошова реформа, — ділиться Ольга. — На "даровання" старші жінки співали пісень із закликом: "Йде дарувати рідная мати, йде дарувати рідний тато". Мені подарували три настінні годинники — два у вигляді сердець і один у формі корабля, досі працює. А ще чотири коци, модне атласне покривало з подушками, три сервізи, баняки, набір кришталю, піднос та хлібничку. Богданові колеги подарували відеозйомку на друге гуляння.

Весілля Твердохлібів тривало до 10-ї ранку. На другий день справляли пересувини, або поправини. Тут уже забавляли і кухарку, і її помічниць, і тих, хто допомагав справити весілля.

Наступного тижня святкували в молодого. Богданові батьки жили в селі на "державній хаті", двору не мали на шалаш. Працювали в ПТУ, то домовилися з керівництвом про приміщення. Справляти весілля в їдальні було дещо легше, адже там — посуд, плити та холодильники, хоч більшість заготовок робили вдома.

— Друге весілля святкували теж два дні. До слова, гостей узгоджували. Якщо з боку молодого було 30 людей, стільки ж ішло й на друге весілля від молодої. Звісно, церкви вдруге не було, але вельон перегулювали. Коли свекруха закрутила мені хустину, то подарувала прикрасу — ланцюжок. Я їй віддарувала матеріал на сукню, чоловіковим родичам — светри та сорочки, бабцям — хустки.

Твердохліби жили в Ольжиних батьків, а через 6 років перебрались до Теребовлі. Виховали двох дочок, мають онуку. Цьогоріч 28 вересня святкуватимуть 30-річчя подружнього життя.

Варилиха, кухарка, головна господиня

Так називали жінок, які готували на весілля.  Роль була почесною, на рівні зі старостами, дружками та дружбами.

Ярослава Герасим народилась 1954 року в Теребовлі. Закінчила Тернопільський кооперативний технікум за фахом кухарки. Працювала у ресторані "Високий замок" у рідному місті — помічницею, кухаркою на роздачі, а від 1986-го — шеф-кухаркою. Вперше на весілля за господиню її покликали 1974 року в село Зеленче до ревізора райспоживспілки.

— Відмовитись не мала права — вказівка начальства. Я дуже плакала й боялась. Готувати на 200 чоловік, та ще й у селі, без електричних плит. А як, не дай Боже, щось не вдасться? Пам’ятаю, загадали зробити "заливне"холодна страва з варених шматочків риби або м’яса та овочів у прозорому бульйоні з додаванням желатину. А замість звичного желатину дали ратиці. Мучилась із ними — страшне. Та гості були задоволені. Тоді мені й почали надходити замовлення, — пригадує Ярослава.

Найвищий сезон був восени, після збирання врожаю. Тоді не було й вихідних, коли б жінка не готувала на весіллі. Іноді доводилось обирати між замовленнями. Ніколи не відмовляла знайомим та начальству. А найбільше любила готувати там, де були п’єци.

Меню у господині було своє. Іноді його коригували через дефіцити, фінансові обставини, побажання клієнтів:

— Хтось хотів борщ із пампушками на гаряче, а хтось — росіл з домашнім тістомкурячий бульйон з локшиною. Загалом мало бути не менше 15–20 страв на два-три столи. Найчастіше замовляли крученики по-теребовлянськи, заливний язик, фаршировану чи смажену рибу, салати з майонезом. Тоді ж почалась мода на каву до солодкого на останній стіл. На кожному весіллі робила налисники з вишнями, маком та сиром.

Продукти діставали господарі. По дефіцитні звертались до спекулянтів:

— Вони з-за кордону привозили, зокрема спеції. Чорний перець я носила у кишені фартушка, щоби не пропав часом, — сміється господиня.

Ярослава не мала свого набору посуду. Тож його збирали в сусідів і родичів. Кожну тарілку, склянку, миску підписували. У Теребовлі був недорогий прокат — 10 копійок за тарілку. Та якщо її не повертали, платити втричі більше.

За короваї чи солодощі жінка не відповідала. Інша господиня або родичі випікали печиво, пироги й торти. На одне весілля могли готувати до 10 видів пляцків.

— До роботи я бралась за три дні до святкування. Спершу розбирала м’ясо. На 200 людей йшло 150–180 кілограмів свинини, 50 кілограмів яловичини, 15–20 курей, 8–10 гусок. З цього ладила шинку, ковбасу, "зайці"паштет пекла, варила холодець на 100 тарілок. Робила це в один захід, цілу ніч не спала. Ці страви вимагають часу, щоби настоятися, застигнути, замаринуватись чи завудитись.

За помічниць Ярослава мала жінок із родин наречених або ближчих сусідок. Готувала їм "напівфабрикат", а вони викінчували страву:

— Давала начинку та листки капусти, а вони вже крутили голубці. На 800 штук могло піти до 5 годин часу. Готові страви та заготовки зберігали в погребах, коморах або найхолодніших кімнатах. Тоді по селах холодильників було небагато. Раз, пригадую, було зимно, то холодець залила в тарілки прямо в шалаші. А потім усю ніч вартувала, щоб коти не поїли.

У день весілля господиня працювала з 8-ї ранку. Мастила канапки, заправляла салати, робила презентацію страв — прикрашала квітами з моркви, огірків, листками зелені, викладала м’ясне. Наприкінці 1990-х на багатих весіллях почали подавати канапки з ікрою — Ярослава накладала її на троянду з масла. Поки декорувала наїдки, помічниці накривали стіл. Тільки-но молодята приходили з церкви, бралась до гарячих страв:

— Голубці чи тушена капуста, гуси й качки найсмачніші виходили з п’єца — баняк на 50 літрів заліплювала тістом замість кришки і так пекла. На газі чи електриці такого не зробиш.

Коли починалися танці, увесь посуд збирали, мили й накривали заново. Зі страв другого столу можна було скуштувати птицю, крученики з картоплею тощо. За третій стіл сідали після опівночі. У цей час обов’язково треба було подати кров’янку, а тоді солодощі й каву.

— На кухні було пекло — п’єц гарячий увесь час, у нього постійно підкидали дрова. Готувати в їдальні не легше. Відпочити вдавалось хіба що аж за третім столом, коли "молоду розбирали", або на другий день.

Оплата залежала від кількості гостей — за 200 людей Ярослава брала 200 гривень, за 120 — 100. То була місячна зарплата жінки. Коли торгувались, йшла на поступки.

— Але мені завжди давали ще з собою алкоголю, солодкого, м’яса. Бо замовники були задоволені.

Востаннє на весіллях у шалашах Ярослава готувала у 2000-х. Нині жінка на пенсії, тримає господарство. Куховарить на замовлення, хоч і не аж так, як колись.

Від маршу до "перегулювання вельона"

Іван Петровський народився 1977 року в селі Остальці, виріс у Микулинцях. Там у музичній школі вчився грати на баяні. Інструмент не подобався, кинув його і пішов до місцевого гурту "Еверест" вчитись на барабанах. По тому зацікавився саксофоном. Той був надзвичайно дорогий, коштував 70 доларів. Гроші на нього дала баба. Жінка готова була продати корову, аби онук став музикантом. Навчаючись у Теребовлянському училищі культури, Іван опанував бас-гітару.

Грати на весіллях почав підлітком. У Микулинцях кілька колективів кликали хлопця на підмогу.

— То були хороші музики, лиш барабанщик — ламаґанедотепа, бо любив випити. Вдень я грав на саксофоні, а ввечері просився за барабани. А той лиш радий, починав пити. За перше весілля мені дали 5 рублів. Купив вуйкам папіроси "Ватра" без фільтра, а собі — "Космос", — зізнається.

За друге весілля хлопцеві заплатили 10 рублів, а потім покликали на третє. Згодом від роботи не було відбою — музикантів бракувало, на вихідні припадало по кілька весіль. Розклад у сезон був пекельним, згадує чоловік.

Музиканти на місце святкування добирались колгоспним автобусом, у гіршому разі — вантажівкою з відкидним кузовом.

— Добре, коли нас асфальтом везли. А як їхали через поле, я вилазив із вантажівки, як дідько вимащений. Тато зомлів би, якби мене таким бачив. Завжди казав: "Сину, маєш іти на роботу, як дзиґарок". І з хати не випускав, поки мешти не блистіли. Десь о 10 ранку ми розкладали апаратуру в зібраній для нас "буді". Там же і стіл нам накривали. Тоді мали випити по шклянці з господарем і давали марша ґаздам і гостям, які починали сходитися. Співали: "Летіла ворона, та й сіла на ґралі, вкололася в дупу — полетіла далі". Коли молоду вбирали — "Ой дивно ж нам, дивно, що мами не видно, що не йде до хати косу розчесати". Щойно починалось "кланяння" та благословення хлібом, заводили: "Вже бим була їхала, вже бим була йшла. Та своєму татові не вклонилася".

Музиканти були частиною шлюбної процесії, а як повертались додому, то стрічали гостей маршем. Після першого столу — танці, а тоді вели молодих на весілля до молодого, якщо святкували окремо, але в один день. Після другого столу — даровання. Тут співали "вівати" і знов кликали до танцю. Наприкінці — "перегулювання вельона". Воно могло тривати кілька годин.

Окрім гостей, під весілля приходили "козаки" чи "запорожці" — ті, кого не запросили на свято. Їх потрібно було обов’язково пригостити.

— Коли вони всі сповзались, як вужі, то грали "Горіла сосна, палала" ледь не до 9 ранку. Мати Господня, люди вже на роботах, а ми лиш вельон перегулюємо! А потім господар ще просить заграти для варилихи або для "запорожців". Раніше люди були дуже танцювальні. Польку вміли всі — від малого до  старого, вальса — дуже широко! "Медляки" ввійшли в моду аж після 2000-х. Грали і російських пісень — люди замовляли. Але й повстанських "Там під Львівським замком", "Рости, рости, черемшино". Конкурси почали проводити десь у середині 1990-х. Як-от "Танець із пляшкою": поки грала музика, передавали порожню, а як спинялась — мусив випити той, у кого залишалась. Вже потім пішли сороміцькі конкурси.

На весіллі музики грали по 10—15 годин. Найважче було на двох поспіль — у суботу в молодої, а в неділю в молодого. Бувало, відігравши одне весілля, вирушали за 20—50 кілометрів на друге. "Яке спати! Могли усі вихідні грати без спочинку", — ділиться музикант.

Раз Іванові "встрілила" струна на бас-гітарі. Відіграв на трьох незгірше. Траплялося, ламались барабанні палички, а запасних не було.

— Якось подушечка від клапана саксофона відлетіла, то я приклеїв жвачку і так грав. Або пружинка трісла — просив у солістки ґумку для волосся. Найгірше, коли горіла апаратура, підсилювачі. Нині поїхав у магазин та й купив, а тоді — дефіцитний товар!

Коли пропадала електрика, з колгоспу привозили генератор. У 1993 році на весіллі в Настасові вночі буревій зніс шалаш, зірвав електричні лінії.

— На другий день ми грали наживо, а весілля перенесли на інше подвір’я. А в Струсові перед першим танцем молодята зникли. Господар попросив мікрофона: "Дорогенькі гості, вітайте — я вже дідусь", — то молода поїхала в пологовий. Раз я впав у вигрібну яму на весіллі, тому такий багатий, — сміється музика.

Чимало замовлень чоловік відіграв у селах Романівка та Могильниця. Пригадує, що там "запорожці" шантажем вимагали горілку в господарів:

— Як нє — кидали ланцюг на електричні дроти, та й по світлу. Було, билися могильницькі з романівськими. Та музик ніхто не чіпав! А які не вміли грати "Курбаші", тих навіть не кликали. Це хоровод, як "7.40", але без хустинки. Співали івритом, а слова мені написав кирилицею один романівський чоловік. За весілля могли грати його 10 разів. У тих селах двір та долівку в шалаші встеляли осокою зі ставу — як воно пахло! А які там домашні пляцки та м’ясне, кишка і холодець — як скло залятий! А яка в них була бурачанка! Моцна, як бензина. З цукрового буряка гнали. Відригувалась аж до наступного тижня. Ще там нам "підошву" від короваю давали.

Часто доводилось грати в мороз. Бувало, при мінус 28 °C і в хуртовину. Тоді "буду" оббивали клейонкою, а всередині ставили "топку" — саморобний обігрівач. Після одного такого весілля Іван захворів на запалення легень. Увесь гонорар витратив на лікування.

— А раз ногу вломив. Поклали під неї крісло, і грав з гіпсом на бас-гітарі. Люди в Острівці казали, що такого ще не бачили, — згадує чоловік. — Найбільше не любив грати на Гусятинщині. Там музики несли від молодої до молодого шлюбну сорочку через усе село, а села довжелезні! Отак ідеш зранку, граєш для тої сорочки 15 кілометрів. А потім молодого ведемо в ній назад. Вбираємо молоду і ведемо до шлюбу ще з 10 кілометрів. Весілля не почалось, а ми вже замахані. У Лошневі щойно молоді прийшли зі шлюбу, тато нареченої пішов до музик випити і подавився кісткою від риби. А було, що на весіллі бабця померла. Положили її в хаті, та й далі гуляли — нічого не зробиш.

Платили музикантам по-різному — горілкою, борошном. Раз на чотирьох дали два мішки цукру. Ще раз — дві тонни пшениці. Гроші вкладали в інструменти.

— Спершу брали 20 доларів на людину за дві доби. А нова гітара коштувала 500. Взяли до себе клавішника без клавіш — вони 450 доларів коштували. Ми йому скинулись, а він за два роки віддав. Під кінець 1990-х люди почали робити весілля по клубах, фабриках та школах. Тоді характер та настрій святкування змінилися. Тільки-но війна закінчиться, сусідка обіцяє запросити грати на своє весілля — каже, справлятиме у шалаші.

Іван Петровський не полишає музики. Увесь вільний час присвячує волонтерству для ЗСУ.