Героям слава! Чин похорону українських військовослужбовців

Зміна структури похорону

Деякі елементи сучасного похорону загиблих військових сягають ще докозацьких часів. У ньому органічно поєднано традиції запорозьких та реєстрових козаків, січових стрільців, воїнів армій УНР та УПА, ритуальні практики Майдану та Антитерористичної операції.

У 2021 році Інститут національної пам’яті розробив новий церемоніал військового похорону, який затвердила Верховна Рада України. Наприклад, тепер є традиція обгортати домовину Державним Прапором України. Після закінчення церемонії прощання прапор вручають матері, дружині або дітям загиблих.

Основна ознака військового похорону — повна або часткова втрата важливих компонентів обряду, які проводять у звичайних домашніх умовах. Це підготовка до смерти, приготування одягу та домовини, прощання з рідними, ритуали захисної магії, обмивання та наряджання тіла, сидіння біля покійних. Нерідко ці елементи трансформовані у форми, властиві саме фронтовим умовам.

Проте стійкими до змін залишились такі традиційні елементи, як сповіщення про смерть церковними дзвонами, оплакування покійника, церковне відспівування, процесія до місця поховання, поминальний обід, роздавання милостині, панахиди на 9-й і 40-й день, на річницю смерти, відвідини могили та голосіння там не лише в поминальні дні, а й в інші пам’ятні дати, зокрема на уродини полеглого захисника чи захисниці.

У похороні та поминальних подіях традиційно бере участь вся спільнота, від старих людей до дітей. Збережені традиції ставити на вікні або на столі перед портретом загиблого запалену свічку та склянку з водою, накриту скибкою хліба, запалювати свічки на могилі загиблого, споживати — коливоУ багатьох регіонах України ритуальна страва з пшениці або рису на початку трапези тощо.

Прощання

Прощання у традиційній культурі — це взаємне прощення гріхів, яке практикують у багатьох обрядах переходу: під час весілля, перед далекою дорогою, війною, а також перед смертю.

Прощання з покійником відбувається на різних етапах похорону: перед самою смертю, під час відвідин та сидіння біля мерця, на порозі хати, у храмі, перед опусканням до ями. Загиблі військовослужбовці позбавлені цієї низки прощань. Одначе цей сакральний акт замінило прощання з побратимами у військовій частині. Саме вони перші вшановують загиблого чи загиблу.

У кожному формуванні є свої усталені практики. Про форму прощання на передовій, яка виникла в добровольчому батальйоні "ОУН", у своєму щоденнику 23 листопада 2014 року Зафіксував його боєць, поет-воїн Борис Гуменюк: "Війна народжує нові традиції. У нас в Пісках, коли гине побратим, усі дислоковані там бойові підрозділи дають одночасний залп по позиціях ворога". У 2016 році цей щоденник було видано з назвою "Блокпост".

Прощання військовослужбовців з рідними інколи відбувається через засоби зв’язку. Таким прощанням рідні часто вважають останню розмову телефоном або останнє повідомлення. До прикладу, Марія Антіпова з Івано-Франківщини, мати загиблого у травні 2022 року Дениса Антіпова, військовослужбовця 95-ї ОДШБр, востаннє спілкувалася зі своїм сином за день до його загибелі. "Мамо, у мене все добре. Я тебе дуже люблю, ми переможемо", — написав він їй у тому останньому повідомленні.

Збережена традиція від імені загиблих просити пробачення в усіх присутніх. Переважно це робить військовий капелан, іноді — мати воїна після оплакування. Так вчинила, наприклад, мати бучанця Юрія Стяглюка, який загинув на День Незалежности України 2022 року. Вона звернулася до громади так: "Може, він комусь щось зробив, то я прошу у вас прощення". І, поклонившись на три боки, запитала тричі: "Прощаєте?" "Бог простить!" — тричі відповіли люди.

Останнє прощання відбувається на цвинтарі, коли всі присутні кидають в яму по три жмені землі. Але й тут з’явилися деякі новації: наприклад, військові та цивільні при цьому стають на одне коліно.

Сповіщення про смерть

У традиційній культурі про смерть повідомляли церковним дзвоном, а в Карпатах — спеціальним звуком трембіти. Сьогодні церковним дзвоном зустрічають і проводжають траурний кортеж загиблих воїнів по всій Україні на шляху до місця поховання.

Законом встановлено чітку процедуру, якої має дотримуватися командир. У день загибелі військового чи військової він особисто телефоном і телеграмою повідомляє військового комісара про годину і причину загибелі воїна. А військовий комісар має негайно проінформувати представників місцевої влади та особисто (якщо можливо, то у присутності лікаря) родичів загиблих. З багатьох джерел відомо про те, що сповіщення родичів про загибель їхніх рідних — одне з найважчих моральних випробувань для командирів.

Сидіння біля покійника

Одним із важливих етапів традиційного похорону було сидіння біля покійника, читання Псалтиря, вечеря та спогади про нього в перший день після смерти. Коли в хаті був покійник чи покійниця, то не лягали спати.

Цей етап ритуалу деякою мірою замінили траурні мітинги, під час яких побратими, родичі, друзі згадують загиблого воїна, розповідають про його бойовий подвиг, про обставини загибелі, про останні хвилини життя. Ці промови співвідносяться із промовами під час поминальної трапези.

Похорон-весілля

Ця традиція активізувалася в час війни, оскільки значно зросла кількість загиблих молодих дівчат і хлопців. Для цього ритуалу характерними були випікання короваю, вбирання гільця, використання елементів шлюбного одягу та весільних атрибутів: вінка, обручки, фати то для дівчини.

Таким став похорон 24-річної Юлії Шевченко, військовослужбовиці 47-ї ОМБр "Маґура". Прощалися із нею у Володимирському соборі Києва в серпні 2023 року. Її наречений, також військовий, Тарас Сухенюк під час відспівування надів обручку на палець дівчини. "Ми планували побратись. Юлія мріяла організувати найшикарніше весілля, хотіла покликати на нього всіх своїх знайомих, друзів і родичів. Вона хотіла повінчатись зі мною у Володимирському кафедральному соборі", — згодом повідомив у медіа наречений.

Зустріч на батьківщині

Зустрічаючи кортеж із загиблим воїном, люди стоять навколішки обабіч доріг із розгорнутими прапорами, живими квітами та запаленими свічками, лампадами. Також стають на коліна під час прощання на площі, у соборі та перед опусканням у яму. Той, хто прощається, стає на одне коліно і прикладає голову до труни або торкається її рукою.

Традиція ставати на одне коліно перед загиблим воїном існувала здавна. Це акт віддання особливої шани та чести військовослужбовцям, які поклали своє життя за Батьківщину. Масово в побут українців цей звичай увійшов у лютому 2014 року під час відспівування героїв Небесної Сотні на майдані Незалежности.

Львів’янин Любомир Медик, співробітник Музею історії релігії, дуже добре передав цей емоційний стан у своєму дописі у фейсбуці: «"Везуть!" Слово, що передається з уст в уста на нашому і сусідньому ринку. "Ідем до дороги!" Кілька слів. Але від них стає боляче і навертаються сльози. Всередині все просто зжимається в мерзлу грудку. Ідеш до дороги. Чуєш сирену. Стаєш на коліна. Там вже є "моє" місце, де я зустрічаю тих, кого везуть туди, в гори... Працівники ринку стоять на колінах по обидва боки дороги. Кортеж проїжджає, хтось плаче. Ідем знову до роботи. І так кожного разу. Вже з десяток разів...».

Дорогу, якою їде траурний кортеж, встеляють живими квітами. Їх або розкладають заздалегідь по одній квітці чи по цілому букету на середині дороги, або безпосередньо, стоячи навколішки, кидають під колеса кортежу, який везе загиблого воїна чи воїнку.

Власне це також давня українська традиція. Про вистеляння живим віттям дороги, по якій несли домовину Тараса Шевченка до Чернечої гори в Каневі, дізнаємося зі спогадів очевидців перепоховання поета у травні 1861 року. Дорога, якою рухалася траурна процесія, була схожа на зелений килим.

Одночасний похорон

Колективне відспівування за участи трьох, п’ятьох, сімох, дванадцятьох священників та єпископів, одночасний похорон двох або кількох загиблих воїнів також стало характерною особливістю воєнного часу. З цього приводу поет Борис Гуменюк 29 листопада 2014 року записав у своєму воєнному щоденнику "Блокпост" таке: "Життя потрібно прожити так, щоб коли ти помреш, молитви над тобою читали три десятки священників і митрополит, в останню путь несли тебе на руках побратими, а попрощатися з тобою прийшла половина міста".

Долученість усієї спільноти

Після Революції Гідности виникла й закріпилася традиція відспівувати героїв на головних площах міст, зокрема на майдані Незалежности в Києві. У цих випадках перед відспівуванням або після нього проводять жалобний мітинг, щоб виявити особливу шану та підтримку. Практикується і відспівування в катедральних соборах різних конфесій. Крім відспівування, відбувається масова процесія, у якій беруть участь тисячі людей, що зустрічають і проводжають героїв до місця прощання і поховання. Такий резонансний похорон передбачає долученість всієї спільноти і є важливим для родини. Всіх загиблих захисників і захисниць вважають героями.

У наш час в медіа та соціальних мережах поширюють фото та відео похорону загиблих. Під такими публікаціями люди висловлюють свої співчуття рідним, пошану військовим, віру в перемогу.

Оплакування

На кінець XX століття вже можна було говорити про згасання голосильної традиції. Однак, починаючи з 2014 року, вона відродилася у всій своїй різноманітності.

Як свідчать фото та відеоматеріали, голосять мати, дружини, сестри, діти, часто голосить уся сім’я протягом усього похорону. У голосіннях використовують традиційні та новоутворені словесні формули. Нерідко трапляється так, що людина, яка не є носієм усної традиції, все ж інтуїтивно вдається до раніше відомих форм оплакування: "мій синочку", "мій соколику", "як я тебе тут залишу", "забери мене з собою", "я не хочу без тебе жити", "я хочу до тебе", "пробач, що тебе не вберегла".

Голосіння розпочинається від моменту повідомлення про загибель і продовжується під час похорону і поминальних днів. У ньому розкривають історію життя та подвиг загиблого чи загиблої. Хоча зміст цих голосінь буває не зовсім традиційним, однак структура тексту, інтонація та мелодика плачу, поза голосильниці і вся природа її обрядодійства та поведінки глибоко закорінені в локальну традицію конкретного регіону.

Новою формою голосильної традиції, яка зароджується на наших очах, можна вважати створення та публікування в соцмережах віршів матерів, дружин, коханих, звернені до загиблих героїв. За поетикою це писані римовані голосіння.

Музичний супровід

На похороні військовослужбовців грає військовий духовий оркестр, сурмач, сигналіст-барабанник. Під час зустрічі траурного кортежу, церемонії прощання, руху похоронної процесії та на кладовищі виконують різні жалібні мелодії: класичні траурні марші, "Мелодію" Мирослава Скорика, "Плине кача", шевченківські пісні та авторські твори сучасних композиторів. Це зближує похорон військовослужбовців із сучасним міським похороном.

Під час похорону загиблих захисників усе частіше використовують народні музичні інструменти: бандуру, скрипку, ліру, трембіту, сопілку, флейту, лютню.

Крім традиційних псалмів у виконанні церковних хорів, на похоронах військових нерідко також звучать козацькі, чумацькі, стрілецькі, повстанські й інші жалібні й патріотичні пісні та гімни. Це, зокрема, "Ой на горі вогонь горить", "Коли ви вмирали, вам дзвони не грали" та інші. Тарас Компаніченко, музикант і військовослужбовець 241-ї ОбрТрО, дуже часто співає на похоронах загиблих під супровід бандури. Цей спів виконує психотерапевтичну та об’єднальну функцію.

Виконання народних пісень під час похорону відоме з козацьких часів. Так відбувалось на похороні Тараса Шевченка, Василя Стуса та інших представників української інтелігенції. Тож ми спостерігаємо не лише реконструкцію, а й власне актуалізацію козацької пісенної традиції в сучасному побуті під час похорону цивільних та військових.

Трапеза

У сільській традиції поминальний обід готували в домі покійника чи покійниці, там же його і споживали. Подібної традиції наприкінці XX століття дотримувались і в містах: гостей садовили за стіл у квартирі померлих. Однак останніми десятиліттями все частіше замовляють у кафе та ресторанах.

Обід у ресторані відбувається за усталеною схемою: молитва перед їдою та після, послідовність страв, дотримання поведінкових норм, обдарування учасників трапези. Перед портретом загиблого на окремому столику запалюють свічку і ставлять склянку з водою, накриту скибкою хліба.

Ще одним важливим елементом традиційного похорону було виконання церковними півчими під час обіду релігійних пісень та псалмів. У сучасному міському побуті, і на похоронах загиблих воїнів, жалобні та поминальні пісні і псалми функціонально замінили ритуальні промови, де, як і під час церемонії прощання, згадують загиблого й розповідають про зворушливі випадки з його життя.