Genius loci львівських кам’яниць

Крокуючи за архітекторами

Архітектура пов’язує нас з минулим. Коли дивишся на давні кам’яниці, то вмикаються найтонші струни. До Львова приїжджали архітектори, художники, будівничі з різних країн і залишались тут жити. Мабуть, через те, що місто приваблювало й не відпускало.  Спочатку мої авторські екскурсії відвідувало багато гідів, тепер на недільні прогулянки приходять переважно львів’яни й туристи. Маршрути складаю інтуїтивно і ще жодного разу не проводила двох однакових екскурсій. Цікаво, коли історії людей, зокрема архітекторів, вплітаються в архітектуру міста. Адресні книги містять номер будинку та інколи телефон, але не номер помешкання. Якщо вдається потрапити до квартир, у яких жили відомі архітектори – тоді ця постать мов оживає. Досліджуючи один із будинків на вулиці Тарнавського, знайшли помешкання архітектора Петра Тарнавецького. Ще за радянського періоду квартира була розділена на декілька, утім збереглось її сецесійне вирішення: меблі й кахлі з соняхами, кришталева люстра із зеленим листям. Про Тарнавецького розповідали, що на його балконі співала відома артистка, а на цій вулиці більше немає будівель із лоджією.

Цікавим є Ян Генрик Розен, автор розписів у Вірменському соборі Львова. Згодом в Америці він покрив малюнками більше тридцяти церков, однак, на мою думку, жодна з них не до порівняння з львівською. Можливо, причина в тому, що люди у Штатах не хотіли йому позувати, а Розен любив писати з натури. На розписах у соборі можна роздивитись, як виглядали відомі львів’яни. Спочатку Ян Генрик Розен жив на вулиці Вірменській, біля церкви, швидше за все, лише ночував, оскільки увесь час малював. Коли став професором Політехніки, переїхав на вулицю Котляревського. Його майстерня була розташована на цій же вулиці – у віллі художника Зигмунта Розвадовського. Мабуть, він часто ходив у гості до батьків та сестри, які жили поряд на вулиці Олекси Новаківського. Так можемо йти за кожним і простежити його життя у Львові.

Те ж стосується Фердинанда Касслера, який був одним із провідних спеціалістів архітектурної фірми Міхала Уляма, а згодом відкрив власне проектне бюро. Він створював будівлі у стилі модерну та функціоналізму, зокрема Будинок Шпрехера на пл. Міцкевича, 8, який львів’яни назвали першим хмарочосом. Касслер був знаним та заможним, і коли євреїв 1943-го забирали до концтаборів, просто не вірив, що з ним щось може статися. Втім загинув під час німецької окупації Львова. Подібна доля спіткала інших видатних архітекторів-євреїв – Юзефа Авіна та Леопольда Райсса, які загинули у Янівському концентраційному таборі.

Італійський Львів

Мене турбує зміщення акцентів – багато говоримо про львівську сецесію, історизм та функціоналізм, однак у Львові є ще готика, ренесанс та бароко. Часто туристи з інших міст та країн навіть не усвідомлюють, наскільки Львів давній. Місто люблять називати маленьким Парижем, однак тут є багато Італії. Містяни запрошували зодчих, щоб відбудувати Львів після Великої пожежі 1527 року. Італійці проектували так, як звикли – будинки з подвір’ями, балконами та фонтанами. Утім у холодному місті такі проекти втрачали свій сенс.

Львів, який будували до XVII століття, просто губиться серед інших епох. Ми поступово втрачаємо наш ренесанс. Я досліджувала кам’яницю на пл. Ринок, 28, у якій збереглась давня система опалення – гіпокауст. Попри відсутність каналізації та водопостачання, у будинку були теплі підлоги. Однак сьогодні автентика втрачається, замість білокам’яних обрамлень, латинських написів та мальовничих двориків – труби та бетон.

Ренесанс доволі скромний, а таку красу треба вміти побачити. Щоб зацікавити людей, варто шукати персоналії. Наприклад, Павло Римлянин, навколо постаті якого створили цілу концепцію: приїхав з Рима та розвиває тут італійський стиль з аттиками. Однак Павло Римлянин передусім був будівничим, який організував у Львові каменотесне виробництво, що виготовляло стильові, але однакові деталі будівель, обрамлення для вікон і дверей. Маємо дещо інший погляд на постать цього видатного італійця.

Церкву Святого Михаїла, колишній костел чернечого ордену Кармелітів Босих, пов’язують з іменем італійського живописця Джузеппе Карла Педретті. Історія про те, що до Львова прибув знаний живописець із Болоньї та розписував храм разом зі своїм учнем Бенедиктом Мазуркевичем, одразу зацікавлює. Документальних підтверджень немає – це лише припущення. Я була у храмах Болоньї, де працював Педретті: ілюзійні обрамлення на стелі, на яких сидять намальовані ангелики, та колористика дуже нагадують розписи у Львові. Скопіювати розписи також було доволі складно – живописець із помічниками мали спеціальні шаблони та заготовки.

Ще один знаковий для Львова персонаж – Себастьян Екштайн, який разом із батьком Франциском приїхав із Моравії розписувати костел Єзуїтів. Франциск працював у костелі, однак Себастьянові було цікаво реалізувати себе і в інших будівлях. Протягом 1740–1742-х він розписував костел і монастир Францисканців на вулиці Короленка, костел Святого Казимира на вул. Максима Кривоноса. Та, можливо, костел Святого Мартина на Жовківській. Себастьян Екштайн був дуже енергійним і талановитим майстром, який створив барокові розписи із красивими персонажами та сильними ракурсами. Лише після смерті батька він повернувся до храму Єзуїтів завершити розписи.

Українська сецесія

Львівська Політехніка та Художньо-Промислова школа формували середовище архітекторів, які творили львівську сецесію. Архітектори часто продовжували навчання у Мюнхені, Берліні або Відні, а свої ідеї втілювали у Львові. Серед них був Іван Левинський. Це знакова постать не лише для Львова, але й для українського суспільства. Левинський ідентифікував себе українцем і створював львівську сецесію в її українському варіанті. Завдяки цьому не можемо казати, що Львів будували лише австрійці та поляки.

Іван Левинський започаткував власну керамічну фабрику, але на цьому виробництві практично не заробляв. Жартував, що іншим вільно заглядати до чарки, мати коханку, а його єдина пристрасть – це майоліка (поливана кераміка). Утім більшість архітекторів замовляла вітражі, кахлі чи мозаїку з Європи, оскільки там їхнє виробництво було давно й добре налагоджене. В Австро-Угорській імперії діяв закон, що стосувався плагіату – якщо виробу понад п’ятнадцять років, то його можна використовувати без зазначення авторства, чим і користувались львівські промисловці. Наприклад, підприємці фірм Bracia Mund та Henryk Eber їздили потягом до Відня на базар, де купували оригінальні вироби. Потім вказували, що вони виготовлені на найкращих фабриках Відня чи на інших регіонах Австро-Угорської імперії. Так робили майже усі – закордонні товари везли до Львова вагонами. Вітражі замовляли у закладі Карла Гейлінга у Відні та на фірмі “Tiroler glasmalerei und Mosaic Ansalt» в Інсбруку. Ескізи для вітражів – картони – робили львівські архітектори. Наприклад, Юліан Захаревич – засновник і організатор Львівської архітектурної школи, сам майстрував ескізи розписів, плиток та вітражів. Мозаїку для Вірменського собору за картонами Юзефа Мегоффера зробила фірма Джіанезе у Венеції. Мегоффер їздив на острів Мурано, що відомий виробництвом художнього скла, спостерігав за процесом та нумерував деталі мозаїки “Свята Трійця”, яку потім як пазл виклали у склепінні собору.

Але були й тутешні майстри. Одним із найуспішніших у цій справі був Леон Аппель, у майстерні якого виготовляли справжні вітражі. Тепер їх можна побачити в будинку адвоката Адольфа Сеґаля на вул. Чайковського, 6, у домі Леона Штаубера на вул. Богомольця, 6 та у збірці Львівської галереї мистецтв. Із місцевим матеріалом пробував працювати львівський скульптор Леонард Марконі. Декори та скульптури якого досі гарно збереглися і мають цікаву пористу структуру та виразне забарвлення. Для виготовлення робіт Марконі використовував суміш цементу та гідравлічного вапна (продукт випалу мергелистих вапняків). Навіть вивчав пісковики та вапняки Галичини. Однак ініціатива видобутку алебастру в Берездівцях (тепер Миколаївського р-ну Львівської обл.) була невдалою і скульптор мав борги.

Цей новий стиль потребував чималих коштів і не був економним. Замість того, щоб розгортати спіраль сходів чи робити сходовий майданчик складної конфігурації, умовно на тому ж місці можна було би зробити ще одне помешкання. Однак людям було важливо створити красиве середовище, кімнату з високими стелями чи подвір’я з каштанами та фонтанами. Творці львівської сецесії вірили, що мистецтво змінить світ. У цей період архітектори проектували будівлі заради краси та протиставляли ручну працю серійному машинному виробництву. У тогочасних будинках відчувається поезія життя, вони зворушують та змушують задуматись.