Дух свободи проти імперії насильства

Творення руського/українського народу

Пам’ятаючи ті трагічні події, Михайло Грушевський у березні 1918 року написав працю "На порозі нової України". Він вказав на "велику історичну, культурну, психологічну, всяку, яку хочете, межу, яка від віків розділила Україну від Московщини, український нарід від московського". "Реальні факти на кождім кроці говорили про глибоку антитезу сих двох близьких по крові, а відмінних духом народів", — стверджував Грушевський.

Задумаймось, де і за яких обставин сформувалася та українська культура, що забезпечила антитезу "відмінних духом народів" — російського та українського?

На думку знавця ранньомодерної Європи Пітера Берка, європейські нації своїм постанням зобов’язані не лише появі націоналізму на зламі XVIІІ i XIX століть, а й значно ранішим процесам. XV і XVI століття були часом творення ранньомодерних націй тодішньої Європи. Саме між 1569 роком і серединою XVII століття зафіксовані виразні ознаки концепції руського/українського народу в Речі Посполитій.

Спиралася вона на уявлення про свою Руську землю, своє питоме право та договір, який поєднав руський народ із польським і литовським "як рівний з рівними". Саме тоді руські книжники пригадали своє давньоруське минуле, а геральдисти вивели родоводи руських володарів-князів і шляхетських "домів" зі своєї давньої держави. Польські інтелектуали визнають за сусідами їхнє давнє походження, назвавши шість українських воєводств, інколи й Люблінську землю, "панствами руськими", де "панство" означало державу. Саме в той час формувалася унікальна для тодішньої Європи політична культура, співтворцями якої були й українці. На кількох її елементах зупинюся докладніше: верховенство права, виборність короля, відповідальність громадян за державу, свобода слова, недоторканність особистості й майна. 

"Королі народжуються не в пелюшках"

Річ Посполиту характеризували як змішану монархію: поєднання спільноти вільних людей на чолі з обраним королем, якого інколи означували як головного адміністратора. Себто король навіть жартома не міг сказати: "Держава — це я".

Найбільшим своїм здобутком громадяни Речі Посполитої вважали право обирати собі короля. "Нам королі народжуються не в пелюшках, а у вільних серцях і наших голосах. Тих володарями собі обираємо, кого хочемо, а не тих, кого мусимо", — виголосив 1632 року Якуб Собєський, батько майбутнього короля Яна ІІІ. На сторожі королівського слова, даного перед Богом, стояло право шляхти на детронізацію володаря, який би надумав порушити договір. Лев Сапіга в передмові до ІІІ Литовського статуту писав: "Наша вольність полягає в тому, що маємо короля, який панує згідно з нашими правами, а не за своєю волею".

Саме право було сувереном, а король — лише його охоронцем і частково інтерпретатором. Мотив небезпеки, яку таїть абсолютне панування, особливо гостро звучав під час безкоролів’їв та політичних конфліктів. Права, які шляхта ухвалювала в такі кризові часи, мали запобігти монаршій сваволі. Як наголошував автор середини XVI століття Анджей Волян, володар наказує не так, як хоче, а як йому велить право.

Військо Запорозьке, що почало вибудовувати державу саме за зразком Речі Посполитої та руками її вихованців, відштовхувалося від тих самих політичних традицій. Недаремно договір війська з обраним гетьманом Пилипом Орликом назвуть "Конституцією", як називали сеймові постанови в Речі Посполитій. 

Той договір містив кілька пунктів, що обмежували владу гетьмана. Процитую один із них: "Якщо у діях Ясновельможного гетьмана буде помічено щось несумісне з правами та вольностями, шкідливе та некорисне для Вітчизни, тоді Генеральна Старшина, полковники і генеральні радники будуть уповноважені вільними голосами чи приватно або, якщо виникне така необхідність, й публічно на раді висловити Його Вельможності докір щодо порушення прав та вольностей без осудження та найменшої образи високої регіментарської честі. На ті докори Ясновельможний гетьман не має ображатися та мститися, а навпаки, намагатися виправити недоладності".

"Люди, поєднані задля спільних добра і користі"

"Та республіка — ми, ми самі", — саме так Річ Посполиту як спільноту громадян 1573 року окреслив шляхтич. Річчю Посполитою називала себе не лише шляхта окремих воєводств чи провінцій, а й міські громади. Адже воєводства та землі передусім розуміли як корпорації вільних людей, наділених своїм правом. Вони могли на сеймиках прийняти для себе окремі правові норми. Єдина умова — пропозиції мали бути затверджені на сеймі як "конституції", тобто ухвали. Водночас три українські воєводства — Київське, Волинське та Брацлавське — 1569 року отримали гарантії: ніхто, окрім них самих, не може змінити їхнього права: ані король, ані сейм.

Один із тогочасних авторів писав: "Річ Посполита — не що інше, як люди, зібрані та поєднані одним правом задля спільних добра і користі". Таке розуміння держави зумовлювало й відповідальність кожного за всю спільноту: "Пам’ятай на Вітчизну свою, бо тобою вона стоїть". До прикладу, луцький шляхтич Іван Красенський 1600 року перед лицем смерти просив опікунів витратити його маєтність на навчання синів, "аби потім гідними слугами Вітчизні могли зостати".

Чи не найважливішими своїми "правами і вольностями" шляхта вважала недоторканність особистості та майна. У Польському королівстві король Владислав Ягайло 1430 року зобов’язався нікого не ув’язнювати без ухвали суду. А 1447 року його син Казимир, на той час володар Великого князівства Литовського, видав для землевласників привілей на кшталт знаменитої англійської "Великої хартії вольностей". Він гарантував їм особисту нeдoтoркaннiсть, невідчуження спaдкoвих маєтків у їхніх власників, можливість передавати родинну нерухомість і синам, і донькам. Було дозволено вiльно виїжджати з крaїни на навчання чи служити іншим володарям, окрім тих держав, з якими Велике князівство Литовське перебувало у стані війни.

Варто зауважити, що шляхта в Речі Посполитій була зобов’язана платити сталий податок на нерухомість та на заклик короля боронити Вітчизну. Проте на додаткові податки монарх мав отримати згоду шляхти, а на військові операції за межами Речі Посполитої — шукати охочих за певну платню.

Цінувала шляхта і право висловлювати свою думку, зокрема й щодо особи короля, хоч образи королівського маєстату не схвалювали. Відповідно до ІІІ Литовського статуту 1588 року, за образу короля словом, якщо вона буде доведена в суді, шляхтича мали карати 6-тижневим ув’язненням. А проте у праві Польського королівства заочну обмову вважали недостойною для шляхтича й до уваги зазвичай не брали. До того ж словесне зганьблення було тісно пов’язане з правом кожного висловлювати свою думку. Тож шляхта гостро висловлювалась проти його обмеження: громадянин мав демонструвати повагу до короля вчинками, а не словами чи думкою. 

На сеймі 1590—1591 років великий канцлер Ян Замойський публічно звинуватив короля Сигізмунда ІІІ у недотриманні слова: той не надав, як обіцяв, місця підканцлера приятелеві Замойського. "Як можна після цього вірити королю?", — заявляв канцлер. Сигізмунд на те відповів, що має право призначати урядників у його владі, якою він ділитися не збирається. Тоді Замойський нагадав, що в Речі Посполитій обирають королів, а не тиранів. Сигізмунд образився, хоч частина присутніх потрактувала канцлерові слова як його святе право висловлювати власну думку. Після довгих вмовлянь Замойський погодився попросити вибачення, однак із преамбулою, що робить це під тиском. А король відповів, що на прохання сенаторів вибачає, однак за умови, що подібне не повториться.

Насильство як "цивілізаційний поступ" Російської імперії 

Що ж тим часом діялося у Московії? Московський володар був самодержцем, що не підпорядковувався жодним законам, тираном, як характеризували його в Речі Посполитій. У його власності перебували держава та піддані: від убогого селянина до представника еліти. Усіх жителів Московської держави, а пізніше Російської імперії, вважали "холопами государевими". Своєю присягою царю кожен із них зобов’язувався бути "вірним, добрим і слухняним рабом і підданим".

На початок XVIII століття з юридичної мови взагалі зникло поняття "вільна людина", а його місце зайняв "втікач". Найважчий злочин — державну зраду — трактували як злочин проти володаря, його символічної влади й володінь. До таких дій належав і виїзд за кордон без спеціального дозволу. Суд у питаннях зради належав цареві, а кара цілком залежала від його волі. Під підозру, що прирівнювали до доведеного злочину, могли потрапити родичі, близькі, колеги по службі чи знайомі обвинувачених. У маніфесті про опалу канцлера Олексія Бєстужева 1758 року повідомляли, що імператриця підзвітна лише Богові, а факт покарання засвідчує вину засудженого.

Образу государя словом сприймали як важку уразу для його чести, що могли покарати і смертю. Під непристойними словами розуміли персональні образи царя, членів його родини, придворних і всього, пов’язаного з центральною владою та державними інституціями. Власне це стосувалося будь-яких слів, у яких був бодай натяк на несхвалення намірів і дій царя. Під заборону потрапляли розмови про монарха, його життя, згадки минулих царів чи міркування про їхнє володарювання. Список таких потенційних образ довгий та ситуативний, він містив, зокрема, невідповідне поводження з царським зображенням, а чи відмову пити за здоров’я государя на приватних бенкетах.

Росія XVIII століття із всеохопною атмосферою пошуків зрадників нагадувала пекло. Донос став звичною справою, що поширилася на все суспільство: діти доносили на батьків, дружини — на чоловіків, чоловіки — на дружин, селяни — на панів, сусіди — на сусідів, друзі — на друзів. Донощики були скрізь, а оголошення злочинцями тих, хто не хотів доносити, творила страшну атмосферу загального страху. Не донести — означало потрапити в зону ризику.

Серед обвинувачів вистачало й тих, хто сприймав свої дії як служіння цареві та порятунок Вітчизни від ворогів. Урешті, траплялися випадки самообмов, спровоковані атмосферою страху й залякування. Один із таких "донощиків" твердив, що у стані сп’яніння подумки лаяв імператрицю Єлизавету Петрівну. Карою за це для нього послужило биття батогом і каторга. Згідно з указом Синоду від 1722 року, священники мали повідомляти владі інформацію, отриману на сповіді. 

Арештовували без попередження, щоб потенційний злочинець не зміг втекти. Водночас під арешт потрапляв і виказувач. Перевіркою правдивости доносу для обох сторін були тортури, однак першим до рук ката потрапляв доносник. Найпоширеніші способи вибити зізнання: диба й батіг, вогонь, "іспанський чобіт", тортури водою, биття по п’ятах або забивання під нігті гострих предметів. У політичних справах винятків не було — тортурували і простолюд, і дворян. Зайве говорити, що за таких умов не йшлося про належне судочинство. Тож недаремно в російській історіографії XIX століття суди Речі Посполитої описували як анархічні й недієздатні.

Культуру українців, яку сформували республіканські цінності Речі Посполитої, не вдалося зламати ані Російській імперії, ані її спадкоємцеві Радянському Союзі. Ця культура дивом порятувала своїх носіїв, що вижили після Голодомору, ГУЛАГу й інших ідеологічних зусиль тоталітарної держави, кинутих на творення "радянського народу". Росіяни до свого історичного досвіду несвободи додали досвід імперського поневолення інших. Насильство — табори, депортації, голод, фізичне винищення — вони представили як цивілізаційний поступ.

Розлам культур, про який писав Михайло Грушевський 1918 року, за часів незалежности України перетворився на прірву. Нині імперія насильства та несвободи намагається остаточно розв’язати українське питання — знищуючи українську націю. Важливим інструментом опору є творення власного символічного простору, до якого належить і нова українська історія, вільна від імперського диктату.