"Чужа держава" чи частина історії? 5 міфів про українців у Речі Посполитій

Річ Посполита — це Польське Королівств та Велике Князівство Литовське. У цих коротких назвах немає нічого, звалося б українського. Якби ще існувало Велике Князівство Руське, як планувалося після Гадяцької угоди 1658 року, і можливо, якби воно протривало б кілька поколінь — то зараз ми б сприймали Річ Посполиту як нашу державу.

Річ Посполита — це композитна держава, цілком у дусі ранньомодерних державних утворень Європи. Ми тут не є унікальними. Наприклад, на Британських островах існує і й сьогодні співдружність, і її історії вже довша ніж час існування Речі Посполитою — це Королівство Англії, Шотландії та Північної Ірландії ми називаємо Великою Британією. 

Претендентів на її спадщину чимало: крім поляків і литовців, що цілком зрозуміло, — українці, білоруси, євреї, німці. Попри домінацію шляхти у політичному житті цієї держави, вона, і держава і шляхта також, не були однорідною та однаковою у релігійних, політичних, культурних переконаннях, натомість регіональні поділи суттєво впливали на життя Речі Посполитої.

Українцям треба постійно нагадувати: ця держава — також наша. Якщо ми викинемо її з нашої історії XVI–XVIII століть, тоді ми не зможемо пояснити логіку подій, що вписані у канон нашої власної історії. 

Звідки в нас традиція виборів і любов до демократичних свобод? Київське, Волинське й Брацлавське воєводства увійшли до Речі Посполитої не як підкорені провінції, а на власних умовах. Як описує польський дослідник Генрік Литвин у своїй книзі "Книга Злука поштивих народів. Польського, литовського, руського. Волинь і Київщина в Люблінській унії", що побачила світ у 2019 роціукраїнський переклад у 2021 році, волинська шляхта сама вирішила, що їй краще існувати у складі нової держави, але на своїх правах. До неї приєдналося Київське воєводство, де воєводою був князь Василь Костянтин Острозький. Вони разом зберегли своє право та руську мову в діловодстві. Щоправда, вже у 30-х роках XVII століття руська мова з діловодства почала поступово зникати. Але ці три воєводства цілком нормально, враховуючи усі обставини часу, функціонували у складі Речі Посполитої майже до зникнення цієї держави з політичної мапа Європи.

А як пояснити козацький реєстр, що дозволяв виплачувати спочатку нечисленним козакам платню з державної скарбниці від останньої третини XVI століття? Принаймні для козацтва, це стало своєрідним моментом відліку пам’яті про надані королем Стефаном Баторієм прав та привілеїв. Без цього не можливо зрозуміти історії козацтва.

Важливо, що унія 1569 року, вперше об’єднала від середини XIV століття більшість українського простору, який тоді існував у межах ВКЛ і Польського Королівства, опинилися в одній державі. Уже через покоління почало формуватися те, що стало підвалиною для ідеї тієї держави й нації, яка існує на цій території тепер. Без Люблінської унії та життя у Речі Посполитій частина того, що ми називаємо українською нацією, зазнала б остаточної колонізації. Без цих подій ми б навряд чи розмовляли українською мовою і навряд чи жили в такій державі.

В українському просторі найповніше магдебурзьке право працювало у Львові — це місто було взірцем того, як міське самоврядування може повноцінно функціонувати в законодавчих межах. Натомість у сотнях малих містечок, які також мали магдебурзьке право, ззовні це могло бути й непомітно.

Магдебурзький привілей означав самоврядування міста, виборність міських урядників, органів управління, власний суд і право вести економічну діяльність. Це була універсальна форма самоврядування для всієї Європи — з німецьким родоводом, як магдебурзьке право. Цінність цієї традиції ми лише зараз починаємо усвідомлювати — коли президент юридично не має жодного стосунку до обраного очільника міста. Натомість тогочасні міста не були моноетнічними. У Кам’янці-Подільському, наприклад, поряд із магдебурзьким правомз 1432 року з кінця XV століття діяли війтівські суди руського та вірменського права, де кожна з національних громад мала власне право і чинила справедливість спираючись на нього.

Поза певною ідилією, на ранньому етапі отримання містами магдебурзьких привілеїв, певна кількість міст містили положення, які виключали русинів з тих, хто підпадав під нові правові норми. Також єврейське населення, у багатьох великих містах, якщо і не підпадало під цілковиту заборону проживання у них, то жила у чітко визначених кварталах. У згадуваному вже Кам’янці-Подільському євреям заборонялося жити до кінця Речі Посполитої. А от русини, попри можливість жити у ньому, у XVII столітті рішенням сейму були об’єднані у спільну громаду з католиками. Поза тим, спільне існування русинів та поляків у одному великому ремісничому об’єднанні ранньомодерного Львова — шевському цеху, є добрим свідченням не тільки спокійного, а й цілком продуктивного співіснування.

Часто складається уявлення про єдність і цілісність Речі Посполитої. Насправді цього в ній не існувало. Були король зі своєю позицією чи не з усті питань життя держави, його двір, так звані міністри — канцлери, гетьмани, а також різні політичні угруповання, регіональні поділи, сейм — і кожен мав власні інтереси. Огорнути все це єдиним задумом було просто неможливо.

Руська мова не заборонялася законодавчо, але поступово зникла з діловодства сама. З 30-х років XVII століття нею писали лише заголовки у актових книгах, і зрештою зникло й це. Нам здається, що був тиск пов’язаний із "полонізацією" та "покатоличенням". Але якби це справді була ефективна державна машина придушення, то чому процес ішов так повільно й так неповно?

Русинів у Речі Посполитій не ув’язнювали за мову — це не в дусі ранньомодерної держави. Богдан Хмельницький навчався в єзуїтському колегіумі — і не став ні католиком, ні поляком. Натомість Криштоф Косинський, якого вважають ватажком козацького повстання кінця XVI століття, був етнічним поляком. Самуїл Зборовський, один із козацьких ватажків, також не походив із українського етнічного простору — хоча місто Зборів на Тернопільщині, засноване його родиною. Петро Могила, походив із теренів сучасної Румунії, став православним митрополитом, який найбільше доклався до того, щоб ідея майбутньої України не згасла — зберіг і реформував православну частину Київської митрополії та вклав чимало зусиль у формування якісного освітнього осередку. 

Натомість Берестейська унія 1596 року багато що змінила. Без неї козацтво, мабуть, не стало б таким, яким ми його знаємо. З 20-х років XVII століття козаки перетворилися на знаряддя православного духівництва: церква, прагнучи власної окремішності, проголосила їх своїми захисниками — і козацтво це прийняло, бо нарешті отримало ідеологічну мету свого існування. Якщо повернутися до самої церковної унії, то що поганого в єдності усіх християн? Якщо нічого — то чому унія породила стільки конфліктів? Але коли ми маємо стільки конфліктів і проблем із унією — це означає, що вона була сконструйована не зовсім розумно.  Однак, якщо дивитися на її довгострокові результати, то саме у XVIII столітті унійна церква спромоглася реформуватися, інституалізуватися й охопити більшість православного простору на Правобережжі. Парадоксально, але унія, попри всі конфлікти, стала каталізатором формування окремої церковної й культурної традиції, яка вижила і зберегла те, що сучасні дослідники унійної церкви називають Київським християнством.

Перші козацькі повстання відбувалися не через прагнення незалежності, а через нерозуміння свого місця в державі й намагання знайти своє місце у ній. Існує міф, що козаки влітку були на Січі, а взимку — на хуторі. Це красива ілюзія.

Повстання після 1621 року — це передусім реакція на те, що козакам не виплатили платню після Хотинської війни і не визнали їхнього статусу у державі. Далі церква перетворила козаків на політичну силу, що одночасно захищала і православ’я і транслювала політичні гасла. У XVII столітті Річ Посполита виявилася негнучкою: вона не спромоглася знайти козакам місця у своїй системі. Зробити всіх козаків шляхтою у реаліях того часу ніхто б не погодився, а переформатовувати державний устрій, і шукати місце для козацтва як окремого стану годі й говорити — до цього не були готові ні король, ні сейм, ні політичний народ — шляхта.

Повстання 1648 року — результат накопичених і невирішуваних проблем, ускладнених перспективою великої війни з Кримом і Османською імперією. У ньому виплеснулася злість на державу, яка з покоління в покоління не чула значну частину свого народу й не виконувала функції посередника. Річ Посполита була слабкою державою без якісної бюрократії, системи збору податків і регулярної армії, яка б могла захищати найбільшу за площею державу тогочасної Європи. Вона мала б покладатися на козацький елемент як силу, що охороняє кордони та є надійним джерелом військових у разі потреби, але не зробила цього вчасно. Після повстання Хмельницького почалася доба Руїни.

Проте частина козацької старшини навіть після повстання намагалася поєднати себе з Річчю Посполитою. Ідея Івана Виговського про триєдину Річ Посполиту не була вже й такою безглуздою. Якби вона реалізувалася — можливо, ми мали б зовсім іншу історію й разом ефективно протистояли б московській експансії.

Руська шляхта була повноправним учасником сеймів і сеймиків: вона голосувала, обирала послів, брала участь у сеймах — тих осередках політичного життя, де й формувалася реальна політика держави. У містах традиція самоврядності, що мала довгу історію від другої половини XIV століття, виборність міських урядників — усе це не було декорацією, а живою практикою, яка формувала звичку до участі в управлінні як державою так і містами.

Споглядаючи на нас сьогодні, видається, що цей досвід не зник безслідно. Вся наша сучасна політика — часом це бурхлива імітація Речі Посполитої другої половини XVIII століття, де змагається кілька течій: західна і східна. Сподіваюся, що остання течія, вже припинила своєї існування. Де одні пропонують реформи та розвиток держави, а інша, корумпуючи еліти, вважає, що державі не потрібні зміни. Мабуть звідси і велика любов сучасних українців до виборів, і віра у те, що вони можуть підштовхнути державу змін.