Справжнє галицьке село з’явилось у Львові влітку 1894 року у східній частині Стрийського парку. Там було сім хат, садиба шляхтича, млин-вітряк і навіть церква. "Війтом" цього села був етнограф Володимир Шухевич. Воно постало як етнографічний відділ Крайової виставки. Упродовж чотирьох місяців там побувало понад мільйон осіб, зокрема й цісар Франц Йосиф I. А закінчилося все скандалом і судовим процесом.
Денис Мандзюк
журналіст, випусковий редактор журналу "Локальна історія"
І небо сільське, і повітря легше
«"Що се?" — питаєш здивований, читателю. Тебе мило вразило, що після тих пістрявих будинків ти побачив наше рідне село? Гаразд! Се ж справді наше село. Та кидай циґаро, коли хочеш переступити пороги сього відділу — в селі війти забороняють курити. Війтом у тім селі — професор Шухевич. Тут все, що видиш — все його робота. Отсе то ті стріхи, ті криниці та плоти, загороди та стіжки, котрі так манять до себе. Тут і вітряк за хатами, тут все своє, знакоме — здається, і небо сільське, і воздух легший, не міський», — так кореспондент газети "Дѣло" описував етнографічний відділ Крайової виставки у Львові 1894 року.
Виставка мала продемонструвати економічний і культурний поступ Галичини. На головній алеї Стрийського парку спорудили понад сотню павільйонів, що показували різні промисли: рільництво, лісництво, нафтовидобування. Тут також постали водонапірна вежа, подібна до середньовічного замку, світловий фонтан і стадіон.
Оскільки більшість політиків, чиновників і підприємців були поляками, тож подію приурочили до 100-річчя повстання під проводом Тадеуша Костюшка. Русини так іменували себе тутешні українці спершу хотіли принципово проігнорувати дійство. Врешті вирішили спорудили окремий павільйон, де виставили інформацію про свої товариства та продукцію своїх підприємств.
Однією з родзинок виставки мав стати етнографічний відділ. Його розпорядниками призначили двох етнографів — поляка Владислава Прибиславського і русина Володимира Шухевича. Русин написав у путівнику, виданому до цієї оказії: "Галичина — край не тільки мішаний з погляду на народність, але також дуже різнородний з погляду на структуру оро- і гідрографічну, на відносини кліматичні тощо. Все се впливає на спосіб життя, одежу, головні заняття, мешкання і звичаї народа. Комітет мусів вибрати з-між многочисленних відмін в наших крайових типах етнографічних тільки деякі, більш характерні, й представити їх якомога повніше і вірніше, а з інших відмін вихапувати й показувати в міру можності часті, котрі би доповнювали попередній образ".
Без планів і риштувань
Етнографічний відділ Крайової виставки розмістили у східній частині парку. Сюди можна було дістатися двома шляхами: через браму від вулиці Стрийської або ж канатною дорогою, прокладеною над яром, що відокремлював її від головної алеї. Сім селянських обійсть представляли різні місцевості Галичини. Позводили їх тамтешні майстри — за власними технологіями та з матеріалів, які використовували у відповідних околицях. Хати і стодоли обставили характерними посудом та знаряддями. Тут же замешкали селяни в домотканих строях, які виконували свою повсякденну роботу.
До прикладу, на поліському обійсті представили кахлеву піч, прилад для кручення шкір і "ободову парню", у якій виготовляли металеві обручі. У гуцульській хаті брати Василь і Микола Шкрібляки з Яворова Косівського повіту різьбили з дерева тарілки, свічники та скрині. "Дѣло" писало, що майстри перейняли хист від свого батька: "Цікаво, що покійний Юра не вчився різьбарства у нікого. Він довершував свої вироби незвичайно примітивними приладами, котрі сам собі робив. Ножик і долітце — оце був його варстат. Його сини ведуть різьбарську штуку таким самим ладом, та вже уживають купчих приладів. Жаль, що вони оба, як і їх отець, неписьменні".
Головний павільйон звели на подобі шляхетської садиби. У чотирьох її кімнатах демонстрували побут галицького простолюду. Олександр Чоловський надав свою колекцію археологічних знахідок: крем’яні долота, бронзові кубки та інше. Іван Франко поділився книжками про етнографію України з власної бібліотеки. Три десятки манекенів були одягнені в костюми з різних околиць: "Строї так вірні, що, стоячи між манекенами, здається, ніби знаходишся між своїми знайомими Миколами й Грицьками, Марисями й Ґандзями". Тут же були моделі хат, короваї та 1,7 тисячі писанок. А ще — фотографії, які зробив Володимир Шухевич під час експедицій краєм: селянські типи, ярмарки, польові роботи, весільні та похоронні обряди.
У центрі відділу стояла дерев’яна триверха церква. Спорудив її доморослий тесля Лесько Кобчук з того ж таки Яворова з шістьома помічниками. Працювали без планів і риштувань. Усередині виставили церковний реманент, надісланий із різних парафій краю: ікони, плащаниці, євангелія тощо. Експозиція доволі скромна — більшість священників проігнорувала заклик долучитися до дійства. Після виставки церкву розібрали й перевезли в село Красів Львівського повіту, де парохував Євген Шухевич — брат Володимира.
Над яром височів старий вітряк, привезений із Жовківського повіту. На перехрестях стежок розставили придорожні хрести. Під найбільшим Захарко Головатий з-під Перемишлян грав на лірі та співав думи й коломийки. На хресті було вирізьблено: "Крестъ сей сооружилъ Іосифъ Марковъ во отпущеніе грѣховъ". Напис сподобався не всім. Але про це — дещо згодом.
Герць для цісаря
Крайова виставка розпочала роботу 5 червня 1894 року. Вже першого дня тут побував високий гість — ерцгерцог Карл Людвіґ. Серед іншого він оглянув і етнографічний відділ. Ерцгерцога зацікавила піч у гуцульській хаті, виготовлена з кахель, прикрашених сільськими сценами: як лихвар позичає гроші на вексель, як гуцул б’є свою дружину тощо.
Наступна поважна персона на виставці — ерцгерцог Людвіґ Віктор, відомий загалу як колекціонер і благодійник. До Стрийського парку він потрапив через запасний вхід, тож одразу опинився в селі Володимира Шухевича. Гуляв там 45 хвилин.
— Я відвідав вже 13 виставок, але жодна не справила на мене таке враження, як львівська, — зізнався ерцгерцог професору. — Ваша виставка просто чарівна!
Найочікуваніший гість навідався до Львова у вересні. Цісар Франц Йосиф I провів у місті п’ять днів, три з яких вивчав павільйони в Стрийському парку. Під час мандрівки етнографічним відділом цісарю спершу показали церкву. Там він звернув увагу на сторожа Вошнюка, вбраного в колоритний гуцульський стрій. Потім оглянув гуцульське обійстя, де застав при роботі одного з братів Шкрібляків і помилувався кінним гарцюванням вершника-горянина. Нарешті дійшов до шляхетської садиби. Дорогою послухав лірника Головатого й попросив свого ад’ютанта лишити тому кілька монет. Міністр-президент Альфред Віндіш-Ґрец заглянув до наддністрянської хати і сказав тамтешнім селянам кілька слів чеською.
Виставка тривала чотири місяці — до 10 жовтня 1894 року. Попри постійні дощі, її відвідало понад мільйон осіб. Авжеж, більшість із них побувала й в етнографічному відділі. Але успіх затьмарив скандал.
Руський клоун
Повернімося до хреста, під яким сидів лірник Головатий. Напис стверджував, що його спорудив "Іосифъ Марковъ" для відпущення своїх гріхів. Чоловік з таким іменем справді існував — Осип Марков, журналіст-москвофіл, видавець газети "Галичанинъ". Цей щоденний часопис друкували церковнослов’янсько-українсько-польським суржиком і він відстоював єдність русинів і росіян — на противагу народовцям, які висловлювались за окремішність нашого народу.
7 червня в тій газеті з’явилася замітка "Руський клоун на костюшківській виставці". Анонімний дописувач обурювався з напису на хресті. Винним називав розпорядника етнографічного відділу: «По-перше, цим написом спрофанував він зображення святого хреста через свої особисті примхи, чого не зробив би навіть іновірець, як-от жид, якби в нього було хоча б крихітне уявлення про етику. По-друге, пан Шухевич тим недоречним і вкрай глупим жартом образив виставку, на користь якої вивернув уже стільки "козлів". Нарешті показав він світу, що не здатен ні на що більше, окрім як на клоуноподібні "переверти", що ображають релігійні почуття кожного християнина. Вітаємо ж вас, пане Шухевич, з тим новітнім і таким "вдалим" подвигом, котрий, поза сумнівом, примусить кожного мислездатного чоловіка запитати себе в душі: "Хто того пана хрестив?"».
Через шість днів було опубліковано новий текст "Ще про руського клоуна на польській виставці". У ньому Володимирові Шухевичу пропонували влаштуватися на роботу до мандрівного цирку Цезаря Сідоллі, який щороку навідувався до Львова. Причина: «Хресне знамено зазвичай встановлюють при дорозі, щоб нагадати перехожому, який женеться за світськими справами, душевну сторону його життя. "Добродій" Шухевич же вживає "хрест", щоб через його посередництво вилити свою особисту образу, примушуючи кожного собі подібного клоуна замість перехреститися сміятися».
Відповідь Шухевича не забарилася — етнограф подав позов до суду за образу чести. Процес відбувся у жовтні, в останні дні роботи виставки.
20 злотих за неуважність
На лаві підсудних опинився відповідальний редактор "Галичанина" Володимир Луцик. Текст заміток довелося перекласти на польську мову — всі присяжні засідателі були поляками. Так само нерідною польською мусили виступати позивач і обвинувачений.
— "Галичанинъ" виступив вороже проти участи русинів у виставці, а при тім кидався на мене, — свідчив Володимир Шухевич. — Я об’єктивно відповідав у "Дѣлі" на напасті "Галичанина". Але коли той поважився кинути слова, що лише через мою родину поступає зі мною оглядно, я заявив, що з тими напастями полемізувати вважаю нижче моєї гідности. В тім часі надійшов від різьбаря хрест без напису, задля етнографічної вірности потрібен був конче напис. Під враженням я помістив ім’я "Іосифъ Марковъ". При цьому я не мав жодного наміру ображати тими словами пана Осипа Андрійовича Маркова, хоч заразом хотів таким чином замаркувати грішність напастей "Галичанина".
— "Галичанинъ" виступав проти тієї частини русинів, котрі сепаратично задумали влаштувати на виставці свої павільйони, — стверджував Володимир Луцик. — Представником тих русинів був пан Шухевич, тож "Галичанинъ" виступив і проти нього. Пан Шухевич своїм жартом виставив пана Маркова на посміховисько. Інкримінованих статей я не писав і не читав їх перед відданням до друку.
— Чи роблено що-небудь, аби усунути той напис з хреста? — питав його адвокат.
— Ми вислали до дирекції виставки число "Галичанина", в якому виступили проти того напису.
Присяжні не підтримали обвинувачення в образі чести. Натомість Луцикові закинули те, що публікація в часописі з’явилася без його погодження. Відповідальному (а радше безвідповідальному) редакторові довелося виплатити за свою неуважність 20 злотих ринських штрафумісячний абонемент на проїзд в електричному трамваї тоді коштував 3 злоті ринські й відшкодувати судові витрати. "Галичанина" і "Дѣло" зобов’язали опублікувати вирок суду на своїх шпальтах.