Де чарка, там і сварка, або Як українські селяни алкоголь споживали

Після однієї не обідають

Як українські селяни ставились до алкоголю, недвозначно розповідають народні приказки: "П’яний – дурний, проп’є і кожух", "Горілки випив на копійку, а дурі виявив на рубль", "За чарку, то і за сварку" та багато інших.

Водночас алкоголь був у їхньому житті фактично повсюдно. Без частування оковитою не відбувалась жодна важлива сімейна подія. "П'ють горілку на родинах хрестинах. – Ред. – "щоб діти росли". На весіллях п'ють сильно, з різними приказками і примовками – "щоб молоді любились". П’ють на похоронах і на поминках – "помершим на царство, а живим щоб здоров’я, та з неба дощ, та хліб, та цвіт, та всячину», – писав фольклорист, етнограф Микола Сумцов (1854–1922) у праці "Малорусские пьяницкие песни".

Без алкоголю не укладали жодної важливої угоди. Спільне споживання їжі й міцних напоїв символічно легалізовувало певну процедуру чи домовленість, скріплювало її. Діалектолог, етнограф Василь Кравченко (1862–1946) оповідає про волинські звичаї: "У нашій місцевості тільки уживають могоричі, яка би не була згода: продажа, купівля, мінка, найманя наймитів, пастухів. Як тільки хазяїн наймає пастуха або продає скотину чи купує, чи що загубив, а другий знайшов, то це треба, щоби був могорич обов’язково".

Розпивання хмільних трунків було обов’язковим під час свят. Різноманіття напоїв вражало. Історик Микола Маркевич (1804–1860) перелічує їхні українські назви: перчиківка, калганівка, кардамонівка, кусака, слив’янка, малинівка, горобинівка та тернівка.

"Що ж то за Масляна без питва?! – записав свого часу від селянина на Чернігівщині Олекса Воропай (1913–1989). – Всі люди п’ють, і ми, було, вдома п’ємо. Ще як був живий мій батько, царство йому небесне, було, прийдемо з церкви, посідаємо обідати, а він і каже: "Давай, сину, чарки та вип’ємо, щоб усе було гоже, а що не гоже – не дай, Боже!". Поналиває, бувало, і ми вип’ємо по першій. Пили всі: і мати моя, і сестра, і брат, і гості, коли траплялися. А як закусимо по першій, то тато покладуть ложку на стіл і кажуть: "Ну, сину, піднось ще по склянці, бо після однієї не обідають – гріх!». Я піднесу, а тоді ще й по третій, четвертій... А коли вже вип’ємо по останній, до вареників, то тато заспівають".

Ритуал і панацея

Годилося не просто пити, а виголошувати, чому й за що чи кого ти це робиш. "За отця – до денця, за неньку – повненьку", "Ой до денця, до денця, – най ся родить пшениця!" – такі традиційні для Чернігівщини "тости" занотував Борис Грінченко (1863–1910).

Ритуально вживали алкоголь і під час збирання лікарських трав. Фольклорист Михайло Гайдай (1878–1965) оповідає про звичай, поширений на Київщині на свято Симеона Золота 10 травня: "Баби йдуть у ліс, шукають зілля. Після того баби й молодиці пиячать. Наготують ото ще зранку вдома млинців, сала, вареників, принесуть це до лісу, сідають у бору та й п’ють по чарці. Молоді йдуть за старими та вчаться. Коли нап’ємося, тоді йдемо додому, качаємося, перекидаємося, тарілки поб’єм, щоб порожніми додому не нести!".

Горілка фігурує і в піснях, які співали, збираючи лікарські трави:

Копай, мати, зілля, а з-під зілля коріння,
Полощи на річці та мочи й у горілці, –
Мочи у горілці та клади на тарілці,
Та клади на тарілці, та давай своїй дівці.

Оковиту вживали як ліки. На її основі готували настоянки з різноманітних трав, дерев, грибів – переважно мухоморів. На Поліссі у спирті вимочували ще й вужів. Настоянку з них рекомендували пити по чайній ложці на день хворим на рак.

Не дивно, що існували не лише моралізаторські приказки, процитовані на початку тексту, але й такі: "Як горілку не пить, так і в світі не жить", "Хто не п’є – той дурний, слабий або велика падлюка". Легітимне вживання під час багатьох життєвих оказій цілком могло ввійти у повсякденну звичку та викликати у декого врешті-решт алкоголізм.

Жінки-п’яниці

Найчастіше пиячили чоловіки. Вони були мобільніші, залучені до вирішення ширшого кола справ. Обов’язки жінок обмежувалися домом, присадибною ділянкою та доглядом за дітьми. До того ж, всі тогочасні професії – будівельник, тесляр, кушнір, бортник, гончар – були суто чоловічими. Винятком була хіба що повивальна справа. Розраховувались із майстрами натуральними продуктами та обов’язково – горілкою.

Словом, чоловіки мали значно більше нагод "випити". "Число пісень про пияцтво жінок незначне у порівнянні з числом пісень про чоловіків-п’яниць", – зазначає Микола Сумцов.

Він також вважає, що жіночий алкоголізм якщо і траплявся, то зазвичай був нерозривно пов’язаний із чоловічим: "Спочатку дружина п’яниці заглядає до шинку за потреби, щоб витягнути звідти чоловіка. Мало-помалу вона звикає до шинку, зустрічає там знайомих, входить до складу кабацьких завсідників, переносить в кабак всі свої помисли і бажання, підшукує собі підхожих приятельок і розділяє з ними чарку".

<p>Ян Машковський "У корчмі на Поділлі", 1851 р.</p>

Звісно, господиня могла призвичаїтись до алкоголю і без "допомоги" чоловіка. Особливо це стосувалося жінок, які також були мобільними і вдома не сиділи. Скажімо, куховарки, яких активно залучали до всіх сільських весіль.

Якщо бити – то тільки вдома

Пияк пропиває гроші, худобу, одяг, навіть їжу – "горщик масла и ворочок сиру". Краде з дому й несе в шинок все, що можна обміняти на горілку. Такі чоловіки втрачали повагу й авторитет у громаді: "п’яний, як квач", "п’яний, як ніч", "оре носом", "чорно п’є", "аж чуприна крутить" – ось лише декілька народних означень щодо п’яниці та його стану.

Чоловічий алкоголізм часто ставав підґрунтям для фізичного насильства над жінкою та дітьми. "Лиха житка тей жоньці, бо треба доглядіть і домовку, і чоловіка, щоб він чого не пропив, ще й треба боятись його, щоб і не набив, бо він нічого не роби, толко п’є, як прийде до дому, жонку б’є", – пише Кравченко.

Порушника ув’язнювали, накладали штраф, його позбавляли права участі в сільських зборах – подекуди це право передавали дружині. Проте таке втручання було радше винятком. Його застосовували, коли ситуація справді ставала критичною і загрожувала життю жінки.

"Волосне начальство і само небезгрішне щодо непомірного вживання горілки, – пояснює Сумцов. – Часто судові вироки визначаються могоричем. Не кожна жінка, навіть при вкрай поганому укладі сімейного життя, при пияцтві і побоях з боку чоловіка, наважиться виносити своє сімейне горе на площу".

Таку ситуацію ілюструє уривок з пісні, записаної в околицях Коломиї:

Не бий мене на улици,
Не роби ми встиду в лици!

Заведи мя та й до хати,
Будуть лишень стіни знати.

Заведи мя в комороньку,
Утни мені головоньку!

Нехай мої стіни знають,
Най ся люди не ззирають!

Розлучити може тільки смерть

Втім розлучень в українських селах майже не було. Не стільки через любов, скільки через неможливість їх реалізувати. Шлюб сприймали як довічну угоду, охочих його розірвати різко засуджували. Винятки робили, скажімо, якщо хтось із пари хотів піти у монастир. Алкоголізм когось із подружжя не вважали достатнім аргументом.

Жінки ставали заручницями релігійних норм, державних законів, традицій, спрямованих на збереження родини. Опинившись віч-на-віч із загрозою домашнього насильства від чоловіка-алкоголіка, мусили терпіти його все життя. Визволитися з-під такого тягаря дозволяла хіба що смерть.

Про це красномовно свідчить жіноче голосіння з села Шебекино Курської губернії Білгородського повіту, яке видав Іларіон Свєнціцький (1876–1956): "Та ни жила ж я – а мучилась, світа божого ни бачила. Тіко й знала, шо сльозами обливалась, та по закутках од чоловіка-ката ховалась. Та ни бачила ж я од тебе ні любові, ні ласки. Та ни могла я і одниї ночиньки поспать біз опаски. Та ти ж мене ніколи щиро ни любив і ні разу ни приголубив. Тіко й знав, шо по шинках волочився, та щодня мене бив: та нима і клаптика тіла, де твій кулак ни ходив, та шо ти тіко зі мною не робив! Та ни раз я на морозі ночувала, та ни раз я по снігу босяком о півночі до сусідів утікала. Та ти ж за мною ни раз і з ножем ганявся, та ни раз і за кісоньки мої брався! Та лучче б я на світ ни родилась, шоб тебе ни бачить і ни знати і так тяжко не страдати. Та чого ти од мене раньше не прибрався та на шо тои мене до старості довів! Та кому я тепер нужна, та на шо я кому здалася. Та пропала моя молодость ні за понюх табаку, та ни дай Бог нікому жисть таку!".