Чому Захід не виступив на захист українців, знаючи про голод 33-го?

16:27, 1 грудня 2020

cover.jpg

У 1933 році серед країн Заходу переважив принцип “політичного реалізму”. Впливові держави з тривогою спостерігали за становленням гітлерівського режиму у Німеччині і не хотіли заради України конфліктувати з Москвою. “У тогочасних умовах здійснити будь-які заходи допомоги голодуючим неможливо”, – написали у британському МЗС. Хоча це не применшує відважних спроб окремих друзів України повернути світ до свого сумління.

папуга.jpg

Ярослав Папуга

історик

“Моральне право не зважати на правила”

Влітку 1933-го українці з-поза меж Радянського Союзу розгорнули заходи з порятунку голодуючих співвітчизників. Вони розуміли, що самостійно не зможуть підтримати постраждалих. Українці розраховували на сприяння світового співтовариства. Тому звернулися за допомогою до Ліги Націй.

Ця організація декларувала збереження миру й безпеки у світі. До Ліги Націй, створеної після Першої світової війни, увійшли більшість тогочасних держав. Спершу їх було 44. Пізніше кількість змінювалася у межах 45-60 держав. Штаб-квартиру розмістили у Женеві.

Країни-учасниці зобов’язалися докладати “зусиль для забезпечення та збереження справедливих і гуманних умов як у власних країнах, так і в усіх державах, на які поширюються їхні торговельні й промислові відносини”.

У вересні 1933 року почалася робота 76-ї сесії Ліги Націй. На той момент українська трагедія вже отримала розголос у світі. Зокрема, завдяки інформаційній кампанії спеціальних комітетів порятунку голодуючих. Найбільш діяльними були організації українців у Празі, Парижі, Чернівцях та Львові.

До складу “Українського громадського комітету рятунку України”, який створили у Львові у липні 1933-го, увійшли, за різними підрахунками, від 35 до 44 товариств. Серед них “Просвіта”, Наукове товариство імені Тараса Шевченка, “Союз Українок”, кооперативи “Народна торгівля” та “Маслосоюз”.

Представники львівського комітету Мілена Рудницька і Зиновій Пеленський у 1933 році брали участь у всіх заходах на підтримку голодуючих. Впродовж року вони кілька разів відвідали Швейцарію, Австрію, Німеччину, Чехословаччину й постійно закликали допомогти постраждалим співвітчизникам.

5.jpg
Мілена Рудницька Фото: uk.wikipedia.org

Поширення інформації про голод в Україні дало можливість винести це питання на розгляд Ліги Націй. Однак тогочасна міжнародна ситуація була несприятливою. На початку 1933-го в Німеччині до влади прийшов Адольф Гітлер. Демократичні країни на противагу нацистському режиму пішли на зближення з комуністичним. Насамперед, це стосувалося Франції, керівництво якої почало краще ставитися до Кремля. У 1932 році Париж і Москва уклали договір про ненапад. Впливові держави не хотіли заради України конфліктувати з Москвою.

Головою Ради Ліги Націй у той період був прем’єр-міністр Норвегії Йоган Людвіґ Мовінкель. Мілена Рудницька вважала, що українцям із цим пощастило. Мовінкель не був представником впливової держави й менше зважав на політичну доцільність у прийнятті рішень. Також Норвегія надавала допомогу населенню СРСР під час голоду у 1921-1923 роках. Комітет порятунку потерпілих очолював норвежець Фрітьоф Нансен, ректор Університету Осло, біолог та мандрівник, який у 1922 році отримав Нобелівську премію миру “за багаторічні зусилля з надання допомоги беззахисним”. Крім того, сам Мовінкель виявився порядною людиною. Рудницька охарактеризувала його так: “Він належав до того типу людей, які з першого погляду пробуджують довір’я і з якими з першої зустрічі знаходите спільну мову. Доброта, благородність і громадська відвага малювалися на його обличчі. Кращого захисника інтересів ми не могли собі бажати”.

2.jpg
Голова Ради Ліги Націй Йоган Людвіґ Мовінкель Фото: uk.wikipedia.org

Мілена Рудницька зуміла швидко організувати зустріч із Мовінкелем. Цьому сприяв директор департаменту МЗС Норвегії Рольф Андворд. Він виконував функції постійного представника своєї країни при Лізі Націй. Рудницька познайомилася з ним ще на початку 30-их, коли домагалася винести на розгляд Ліги Націй питання про утиски українців у Польщі.

“Я зараз же зв’язалася з Андвордом. З’ясувала йому, в чому річ, просила впровадати мене до його шефа. Вже наступного дня прем’єр-міністр Мовінкель прийняв мене”, – згадувала Рудницька про зустріч 23 вересня 1933-го.

Вона вручила голові Ради Ліги Націй велику кількість звернень з проханням про порятунок постраждалих українських селян. У повідомленні від львівського комітету йшлося: “Факт голоду, не зважаючи на всі намагання більшовицького уряду закрити перед світом правду, та не зважаючи на його заперечення голодової катастрофи, не підлягає ніяким сумнівам. Цей факт стверджений тисячами листів, які одержуємо від наших братів з того боку совітського кордону, та протокольними зізнаннями сотень утікачів-українців, яким удалося покинути совітську територію. Він підтверджений також свідченнями безсторонніх людей, передовсім чужих журналістів , яким, не зважаючи на заборону більшовицького уряду, вдалося добратись на навіщену голодовою катастрофою українську територію”.

Автори листа запропонували конкретні заходи на підтримку постраждалих: “Українці західних земель, що живуть поза межами Совітської Республіки, а також канадійці і американці українського походження готові поділитися із загибаючими від голоду братами своїми скромними запасами збіжжя і іншими засобами поживи, якщо Союз Народів уможливить нам перетранспортувати їх на Радянську Україну та роздачу тих засобів під міжнародним контролем”.

За спогадами Рудницької, Мовінкель пообіцяв зробити усе, що буде в його спроможності. Однак секретаріат Ліги Націй під формальним приводом виступив проти винесення на розгляд питання про голод в Україні.

Мовінкель організував ще одну зустріч із Рудницькою. “Допоможіть мені. Подбайте, щоб до мене, як до президента Ради, звернулася зі зверненням у справі Голоду якась поважна міжнародна організація. Це мені дасть моральне право не зважати на правила, не зважати на спротив генерального секретаря”, – попросив голова Ради Ліги Націй. 

У вересні 1933 року у Швейцарії відбувалися збори авторитетних жіночих організацій. Мілена Рудницька використала свій статус голови “Союзу українок” і звернулася за допомогою до президентки британської Ліберальної федерації жінок Корбет Ешбі. Вона дозволила українці виступити перед представницями жіночого руху. В результаті заклик “Союзу українок” підтримали і підготували звернення. У листі жіночі організації просили “пана Мовінкеля звернути увагу Раді Ліги Націй на розпачливе становище діткненого голодом населення совєтської України”. Ешбі самостійно передала звернення до Ліги Націй.

6.jpg
Світлина українських делегатів на Віденській конференції у грудні 1933 року з питань голоду. Сидить зліва Мілена Рудницька. Світлина з Центрального державного історичного архіву України у Львові

Засідання за зачиненими дверима

Завдяки Мовінкелю 29 вересня 1933-го керівництво найвпливовішої  міжнародної  структури міжвоєнного часу розглянуло продовольчу ситуацію в Радянській Україні. Ці збори в літературі назвали приватними, закритими, довірочними, конфіденційними. Засідання справді відбулося за зачиненими дверима без преси в резиденції Ліги Націй у Женеві. У розгляді питання взяли участь усі 14 членів Ради Ліги Націй.

Рудницька пізніше так описала настрої українців, які не потрапили на засідання: “Під дверима гурток українських представників і їх чужоземних приятелів чекали в напруженні, щоб довідатися що-небудь про хід і вислід секретних нарад. Довкола нас збиралося щораз більше журналістів. Секретне засідання? Значить, обговорюють якусь “делікатну”, неприємну для великодержав справу? Невже на порядку нарад справа Голоду на Україні?”.

Норвезький прем’єр-міністр чотири рази виступив перед присутніми. Він переконував підтримати постраждалих. Учасники наради не заперечували те, що Україна має продовольчі проблеми. Проте вони вказали на формальні труднощі виступу Ліги Націй у справі голоду, оскільки СРСР не належав до цієї організації. Окрім того, Москва не зверталася з проханням надати допомогу. 

Мовінкеля підтримали представники Ірландії, Іспанії та Німеччини. Таким чином лише посланці чотирьох держав вважали за необхідне надати допомогу голодуючим українцям.

Учасники засідання обмежилися зверненням до Міжнародного Червоного Хреста, щоб той посприяв постраждалим. Окремі присутні вважали, що українці самі повинні апелювати з проханням про допомогу. Тільки через наполегливість Мовінкеля Рада підготувала відповідне звернення.

Керівництво Міжнародного Червоного Хреста провело термінове засідання й розглянуло продовольчу катастрофу в Україні. Втім реальна допомога до голодуючих так і не надійшла через позицію сталінського керівництва. Воно заперечило наявність харчових труднощів. До того ж, Кремль звинуватив Міжнародний комітет Червоного Хреста в наклепах на комуністичний режим.

Обговорення керівним органом Ліги Націй ситуації в УСРР не дало практичного результату. Конкретних заходів вжито не було. Розгляд питання мало радше політичне значення. Країни Заходу були проінформовані про продовольчу катастрофу в Україні, проте вони не були налаштовані конфліктувати через це з Москвою.

Політична доцільність великих держав

Чому більшість членів Ліги Націй виступили проти ухвалення рішення на підтримку голодуючих українців?

Їхню позицію можна розглянути на прикладі Великобританії. У Лізі Націй її представляв знаний історик, дослідник міжнародних відносин Едвард Карр. Наступного дня після засідання Ради, на якому обговорювали питання голоду в Україні, він переслав до керівника Північного департаменту МЗС Великобританії Лоренса Колльєра лист Мовінкеля. Такі ж звернення норвезький прем’єр-міністр надіслав до всіх представництв у Лізі Націй.

Мовінкель у листі повідомив, що отримав від різних організацій прохання про порятунок постраждалих українців. Ці заклики та особисті розмови переконали його, що в Радянській Україні голод є. Він вказав також на спротив генерального секретаря Ліги Націй Жозефа Авеноля у розгляді питання. Норвезький політик писав, що не захотів проводити тривалі суперечки й тому організував приватну нараду. Він пропонував керівному органу Ліги Націй підготувати зважене звернення до Москви з проханням проінформувати про ситуацію в Україні й надати допомогу потерпілим.

Карр переслав лист Мовінкеля з усіма додатковими проханнями вже після засідання Ради. В коментарі до відправлених документів Карр назвав збори членів Ради “звичайними консультаціями”. І таким чином применшив їх вагомість. Працівник МЗС Великобританії у примітці до отриманих з Женеви документів зазначив: “у тогочасних умовах здійснити будь-які заходи допомоги голодуючим неможливо”.

На позицію Лондону під час розгляду української трагедії вплинули тогочасні події в Лізі Націй. Керівництво Великобританії на цьому форумі різко виступило проти гітлерівського режиму в Німеччині. Берлін невдовзі вийшов зі складу Ліги. Частина британського керівництва вважала, що акцію порятунку українців організували нацисти. При цьому Лондон був добре поінформований про наявність масштабного голоду в Україні.

Вступ СРСР до Ліги Націй

Звернення щодо ситуації із харчами в Радянській Україні знову почали надходити до Ліги Націй у 1934 році. Тоді постало питання про вступ до цієї організації СРСР. У той час збіглися інтереси Москви й основних країн Ліги Націй. Демократичні держави з тривогою спостерігали за діями Німеччини. Нацистський режим викликав у них страх. На противагу вони йшли на покращення стосунків з Москвою. Кремль, зі свого боку, переживав внутрішні проблеми. Колективізація і Голодомор ослабили країну. СРСР хотів виглядати миротворцем і прагнув налагодити добрі відносини із Заходом.

Українці й інші учасники акції порятунку попросили керівництво країн Заходу зважати на внутрішню ситуацію в комуністичній державі. Вони пропонували прийняти Радянський Союз до Ліги Націй за умови забезпечення Москвою власних громадян продуктами.

59b6937115e9f9774538ffa4.jpg
Рада Ліги Націй у Женеві Фото: history.com

Вступ СРСР до Ліги Націй підтримала Великобританія та Франція.  Навіть такий відомий противник комуністичного режиму як Вінстон Черчилль у 1934 році говорив про готовність до співпраці з Радянським Союзом. Для нього головним ворогом стала гітлерівська Німеччина.

Негативно до вступу СРСР у Лігу Націй ставилися представники Аргентини, Бельгії, Португалії. Ситуацію в Україні розглянули владні органи Канади. Прем’єр-міністр країни Річард Беннетт висловив різкі звинувачення на адресу Москви, хоча тон виступу канадського представника у Лізі Націй був м’якшим. Найбільш послідовно антирадянської позиції дотримувалася Швейцарія.

Всупереч позиції окремих країн Франція домоглася підтримки більшості членів Ліги Націй. 15 вересня 1934 року 30 держав звернулися до Москви із запрошенням про вступ до організації. Через три дні цю пропозицію розглянули на асамблеї.

Під час голосування лише три держави – Нідерланди, Португалія і Швейцарія – виступили проти прийняття СРСР до Ліги Націй. Ще сім країн – Аргентина, Бельгія, Куба, Люксембург, Панама, Перу та Венесуела – утрималися. 38 держав погодилися. Серед них була й Канада. Її лідери вирішили, що входження Москви до найвпливовішого міжнародного товариства політично доцільне. Радянський Союз включили до складу Ради як постійного члена організації.

Переважив принцип “політичного реалізму”. Прикметно, що саме тогочасний представник Великобританії у Лізі Націй Едвард Карр ввів цей термін у науковий обіг. Після завершення дипломатичної служби він очолив першу у світі кафедру міжнародних відносин у Вельсі. У 1939 році історик написав книгу “Двадцятирічна криза”. Карр доводив, що в міжнародних відносинах наймогутніші держави змушують прийняти їхні інтереси. Вони можуть проголошувати моральні принципи, але найчастіше дотримуються їх тільки для своєї вигоди.

Безпринципність країн Заходу у 1933 році у статті “Безхребетна Европа” влучно розкрив керівник празького комітету порятунку голодуючих, український політолог і соціолог Ольгерд Бочковський.

“Европейське сумління масово й стихійно ані разу не запротестувало проти дикунства та бузувірства большевицької політики. Европейська наука, література, мистецтво не спромоглися на солідарний протибольшевицький виступ, що морально осуджував би злочинства совєтської Москви. Проти московського большевизму виступила тільки европейська правиця, протест якої саме з політичних причин не міг мати значного масового авторитету і в кожному разі не був голосом усієї Европи. Назагал, отже, позиція Нової Европи до большевизму була “моя хата скраю”, що на політично-дипломатичному жаргоні облудно називалося засадою нейтральності. Окремі мужні виступи декого з чільних европейців із моральним засудом большевицьких душогубств – це виїмки, що тільки стверджують попередню тезу. Одним словом, супроти большевизму сучасна Европа не спромоглася піднестися до моральних висот всеевропейського солідаризму. Щобільше! Вона не змогла просто по-людськи відчути кривавий жах совєтської дійсности та по-старому запротестувати проти большевицького терору стихійним “Не можна мовчати!!!”.

Схожі матеріали

1573600262-756-1.jpg

Отвертий лист Ольгерда Бочковського до пана Едуарда Ерріо

600+.jpg

Як говорити про трагедію Голодомору, щоб бути почутими : кейс онлайн-ресторану пам’яті “Непораховані з 1932-го”

600+1.jpg

Кількісні докази геноциду українців

6001.jpg

Москва вдалась до Голодомору, усвідомивши, що інші стратегії знищення українців не діють

Camera 2-1200х600-05.jpg

Українські підлітки зняли короткометражки про своїх бабусь та дідусів. Показуємо сім найцікавіших

86_main.jpeg

Світовий конгрес українців створює глобальну Мережу нащадків жертв Голодомору

pamjatnik-petrovs-komu.jpg

В Україні знесли останній пам’ятник співорганізатору Голодомору Петровському

Пам'ятник журтвам Голодомору

Техас визнав Голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу

33_site.jpg

Екскурсії 33 мовами: Музей Голодомору встановив рекорд України