Чому російсько-українська війна не почалася 1991 року?

І

Логіка історії невблаганна – розпад імперії чи навіть просто великої держави зазвичай викликає або різанину в центрі, або низку війн по краям (а іноді – два в одному). Винятки якщо й бувають, то настільки зрідка, що нічим нам не допоможуть. Коротше кажучи, криваві передсмертні судоми імперської туші – це правило.

До речі, саме в цій логіці зрозуміло небажання США беззастережно підтримати незалежність України у 1991 році (промова Буша-старшого “Котлета по-київськи”) та прагнути якнайскорішого розвалу Росії сьогодні. У Вашингтоні небезпідставно побоюються численних громадянських конфліктів із масовим насиллям, загальним голодом, масштабними міграціями та, найголовніше – неконтрольованим поширенням зброї. Тамтешні еліти не надто прагнуть повторення 1917 року.

Гаразд, скажете ви, але ж 1991-го все вийшло інакше – СРСР розвалився не те, щоб дуже мирно, але і не так, як Російська імперія. Можливо, це порівняння буде релевантнішим? Що ж, до 2014-го, а іноді й до 2022-го багато хто так думав. Навколо “осені народів” 1989–1991 років навіть склалося кілька наукових шкіл, адепти яких твердили, що доба кривавих колапсів минула, що в сучасному світі масові злочини неможливі. Так, Югославія не дуже добре вписувалася у цю теорію, але Балкани є Балкани, ну, ви розумієте. Раз у 90-х російсько-української війни, яку зокрема передрікав Самуель Гантінґтон Американський політолог, директор Інституту стратегічних досліджень у Гарвардському університеті. Автор теорії Гантінгтона про зіткнення цивілізацій в сучасну епоху. Вивчав перехід держав від авторитаризму до демократії., не сталося, значить, у Євразії є шанс на мирний розвиток.

Так думали, звісно, не всі. 1992-го Ричард Пайпс Американський історик і політолог, автор декількох праць з історії СРСР та Росії. Під час Холодної війни очолював "команду Б" при президенті США — групу експертів, що разом з ЦРУ аналізувала політичні та військові цілі в СРСР. провістив прихід диктатора, якого радо зустріне і підтримає чекістський апарат і номенклатура. У 1995 році з’явилася книга Алєксандра Яніна “Веймарская Россия”, головна ідея якої відображена у заголовку. А 2001-го Олександр Мотиль видав свою роботу “Imperial Ends” (у нас – 2009 року як “Підсумки імперій”), в якій доводив небезпеку повзучої реімперіалізації Росії. Я тоді не повірив у серйозність цього висновку, і принагідно знімаю капелюха перед проникливістю автора.

Ну а зараз вже точно не залишилося нікого, хто б не зрозумів істинну природу російського нападу на Україну (упороті ліваки та агенти на зарплаті не рахуються) – бажання зміцнілої метрополії повернути собі колишню територію. Розпад СРСР перестав бути обнадійливим винятком та зайняв своє місце поряд з крахами інших імперій. Так, у нього є свої особливості – останні та найпотужніші корчі сталися аж на третє десятиліття після смерті організму, але і тут ситуація не унікальна. Франція забажала повернути собі В’єтнам після шестирічної перерви на японське панування, і з 1946-го до 1954-го загубила пів мільйона своїх та чужих життів у цій невдалій спробі.  

Отже, в підсумку, дивним є не факт російської імперіалістичної війни за колишню провінцію/колонію та української війни за незалежність від знахабнілого колишнього центру, а те, що це сталося так пізно.

Чи ні, не пізно?

ІІ

Я стверджую, що оскільки Росія не перестала бути по суті імперією у 1991 році, то корені її імперіалістичного реваншу проти України слід шукати у той самий період. І якщо уважно придивитися, то можна побачити кілька прикладів агресії Москви проти Києва уже тоді.

Хоча за Договором РСФРР та УРСР 1990 року обидві республіки взаємно визнавали існуючі кордони, варто було Україні проголосити свою незалежність, як московські політики почали погрожувати силовим переглядом. Чи не вперше про це заговорив ще 28 серпня 1991 року віце-президент Росії Алєксандр Руцкой. Після того вербальні зазіхання на Крим, Донбас і т.зв. “Новоросію” стали загальним місцем в російському владному дискурсі.

21 травня 1992 року Верховна Рада Російської Федерації ухвалила постанову про скасування акту передачі Криму Україні у 1954-му та зажадала “врегулювання питання про Крим шляхом міждержавних переговорів Росії та України за участі Криму і на основі волевиявлення його народу”. Знайомі слова, чи не так? Організаторам спроби анексії півострова у 2014-му було у кого повчитися.

9 липня 1993 року російський парламент ухвалив постанову “Про статус міста Севастополя”, якою визнав його частиною Росії. 23 серпня депутати Севастопольської міськради проголосували за рішення про російський статус міста. А 5 грудня 1996-го Рада Федерації бідкалася, що Україна “усупереч об’єктивній реальності не бажає обговорювати на переговорах питання про російський статус міста Севастополя”. Отак-от!

Тодішній президент Боріс Єльцин, щоправда, був у жорстких контрах зі своїм парламентом (аж до розстрілу Білого дому танками у жовтні 1993 року), тому блокував втілення цих ініціатив в життя. Однак і він поводився як ще той імперіаліст, і найяскравіше це продемонстрував у питанні Чорноморського флоту.

6 грудня 1991 року Верховна Рада ухвалила закон про збройні сили, який закріплював підпорядкування Києву військ, що розташовані в Україні, і затвердила текст військової присяги. У різних з'єднаннях відсоток охочих перейти на службу новій державі коливався від 40 до 95%. Загальна присяга мала пройти до 20 січня 1992 року.

Однак в укладених 8 грудня 1991 року Біловезьких угодах йшлося про захист “стратегічного простору” під “загальним командуванням”, а 30 грудня у Мінську українська делегація підписала договір про Стратегічні сили, згідно з яким Чорноморський флот вирішуватиме завдання на користь СНД. А 4 січня 1992 року командувач флоту Ігор Касатонов заявив, що флот не прийматиме присяги, поки лідери України та Росії не вирішать його долю.

У ЗМІ півострова вирувала антиукраїнська істерія, постійно відбувалися мітинги із гаслами “Севастополь – гордість Росії” та “Севастополь – флот – Росія”, до Сімферополя та Севастополя почали прибувати московські гості із закликами не підкорятися Києву. 

Єльцин у заяві 11 січня висловився рішуче: “Чорноморський флот був, є і буде російським”. 5 квітня президент Леонід Кравчук підписав указ “Про перехід Чорноморського флоту в адміністративне підпорядкування міністерству оборони України”, а 7 квітня Єльцин видав указ “Про перехід під юрисдикцію Російської Федерації Чорноморського флоту”.

Але словами справа не обмежилася. У січні-липні 1992-го в Криму тривала “війна присяг”: українці урочисто переходили на службу Україні, вірні Кремлю підрозділи захоплювали кораблі та казарми, офіцерів силою викидали на вулицю, матросів гноїли на гауптвахтах та висилали куди подалі. 

<p>Сторожовий корабель Чорноморського флоту "Разительный" переслідує СКР-112 із піднятим українським прапором, 21 липня 1992 року</p>

Пік протистояння припав на 21 липня – тоді екіпаж сторожовика СКР-112 підняв український прапор і рушив з Севастополя до Одеси. Коли ж вмовляння російського керівництва виявилися марними, в бік корабля пролунали постріли, а згодом його намагалися протаранити, але безуспішно. Саме цього дня російсько-українська війна стала реальністю.

3 серпня 1992 року два президенти підписали “Угоду про принципи формування Військово-Морських Сил України та Військово-морського флоту Росії на базі Чорноморського флоту колишнього СРСР”. Кораблі мали бути розподілені, але протягом наступних трьох років флот перебував під спільним командуванням, а штат і кадри складалися з українських і російських призовників 50% на 50%.

На практиці “об'єднане командування” Чорноморського флоту дотримувалося інструкцій тільки з Москви, а українських патріотів за першої-ліпшої нагоди звільняли зі служби. Рукопашні сутички між моряками двох флотів в Севастополі стали буденним явищем, як і провокації з димовими шашками в українських штабах, на деяких дорогах стали з’являтися фугаси. Задля стабілізації ситуацій Київ у 1994 році ввів на півострів 60 тисяч нацгвардійців та прикордонників. 10 квітня в Одесі український спецназ затримав кількох російських військовослужбовців, а 22 травня 28 БТР під синьо-жовтими прапорами проїхали центром Сімферополя.

Сочинська “Угода між Україною та Російською Федерацією щодо Чорноморського флоту” 9 червня 1995 року наочно показала справжній баланс сил в регіоні: Київ отримував лише 18,3% кораблів та майна, решту забирала Москва.

Паралельно своя драма розгорталася і у стосунках Києва із Сімферополем. 26 лютого 1992 року Верховна Рада Криму перейменувала Кримську АРСР на Республіку Крим. 5 травня був ухвалений акт про проголошення державної самостійності Республіки Крим, а за день – конституція, яка підтвердила перейменування Кримської АРСР і визначила Республіку Крим як демократичну державу у складі України, а місто Севастополь – як місто з особливим статусом. 4 лютого 1994-го першим і останнім президентом Криму був обраний лідер блоку “Россия” Юрій Мєшков, який одразу запровадив на півострові московський час і збирався ввести рубльову зону. Лише через 13 місяців, 17 березня 1995 року Верховна Рада України скасувала кримську конституцію та ліквідувала посаду президента.

31 травня 1997-го був підписаний, нарешті, Великий договір про дружбу і співробітництво, який завершив першу російсько-українську холодну війну.

ІІІ

Першу? Саме так. Бо минуло якихось шість років, і Москва знову вирішила випробувати Київ на міцність. У вересні-жовтні 2003 року росіяни почали будувати дамбу з Тамані до українського острову Тузла, однак цього разу дії особисто Леоніда Кучми показали рішучу готовність України боронити свою територію силою. Тому все тривало недовго, і зібравши внутрішньополітичні бонуси, Владімір Путін відступив. 24 грудня був підписаний “Договір про співробітництво у використанні Азовського моря та Керченської протоки”. Друга російсько-українська холодна війна закінчилася.

IV

Тож не питайте, чому наша війна не почалася у 1991 році, бо вона тоді таки почалася. Краще запитайте, чому вона не переросла у те, що ми бачимо сьогодні. Відповідь, як на мене, зрозуміла – Росія була занадто слабкою, щоб від брязкання зброєю перейти до її застосування. Кремль уже втрутився у конфлікти в Придністров’ї, Абхазії та Південній Осетії, Нагірному Карабаху, а також був змушений відволікатися на громадянську війну в Таджикистані. В жовтні 1993-го в самій Росії спалахнула коротка і обмежена лише Москвою, але повноцінна громадянська війна. І не встиг Кремль відійти від неї, як за рік почалася Перша чеченська, вщент ним програна. Коротше кажучи, Україна тоді була Росії не по зубах. Та й у 2003-му руки Путіна ще не настільки виросли, щоб захапати Крим.

Натомість у середині нульових Москва зробила правильну ставку на розкладення України зсередини. В хід пішли і проросійські рухи, і підкуплені чиновники, і кроти у спецслужбах, а за часів президентства Віктора Януковича – російські агенти і громадяни на чолі силових структур. Саме тому в 2014-му Росія досягла тих успіхів, яких не змогла у 1994-му. Однак навіть за найсприятливіших для Кремля умов лінії фронту російсько-української війни що вісім років тому, що зараз і близько не нагадують 1920 рік.

Бо Путін, судячи з усього, так і не зрозумів головного: теперішня Україна – це справжня батьківщина українців, і вони її захищають.