"Чи веселити, пане-ґаздо?": як колядували на Закарпатті

"Чи веселити, пане-ґаздо, на цей Святий вечір?"

Тільки-но відсвяткували Миколая, як уже Святвечір та Різдво на підході. Всім хотілося гідно зустріти різдвяні святки: господарі кололи дрова й готували їжу для худоби на три дні, господині прибирали в хатах, прали, варили, пекли щонайменше 9-12 страв на Святу вечерю. У гірських селах тут-там із хат долинали звуки пісень і вигуки: "Христос рождається, славіте!" — це дітвора розучувала та повторювала колядки. Удень діти допомагали батькам, а вечорами на так званих "пробах" вчили тексти колядувальних вистав. Старші хлопці гуртувались у групи "віфлеємщиків-бетлегемів". Майстрували "вертепи", "церковці", "звізди" та виготовляли традиційні костюми, необхідні для рядженого колядування.

У Святвечір, як починало сутеніти, родини накривали столи, виконували цілий ряд обрядових дійств: і щоб ґаздівство трималось "вороху"купа, і щоб хліб "красно вродився", і щоб кури неслися, і щоб "нечиста сила", всякі відьми-босоркані не підступалися до хати. Потім, із першою зорею, молилися й сідали за стіл. Сиділи поважно, куштували кожну страву. Повечерявши, діти й старша молодь збиралися колядувати, а господарі залишалися вдома, чекаючи колядників до себе.

Після святкової вечері під вікнами чулося: 
— Чи веселити, пане-ґаздо, на цей Святий вечір? 
У відповідь казали: 
— Весели, весели! 
І дитячими голосами дзвінко зринала колядка:

Дивная новина:
Нині Діва сина
Породила в Віфлеємі
Марія єдина.

Починали колядувати діти та підлітки, потім дорослі хлопці та одружені чоловіки. Дівчатам і жінкам ходити колядувати не рекомендувалося. Вважали, що їм слід залишатися вдома, переймати досвід матерів щодо звичаєвої гостинності та привчатися зустрічати хлопців-колядників. Починали найменші, хто поодинці, хто й гуртом, з торбинами, з якогось одного кінця села. Одні щедрували, інші вже відходили, поспішаючи, щоб встигнути обійти усі двори до служби в церкві. Здебільшого репертуар найменших колядників становили одна-дві колядки, які виконували під вікнами. Відтак більша групка дітей ішла селом зі "звіздами". Для їх виготовлення брали облук звичайного сита й приробляли зовні ріжки, всередину вміщали хрестовину. "Звізду" прикріплювали на верхньому кінці палиці під ріст хлопчаків і крутили. Декорували "звізди" аплікаціями з кольорового паперу. Папір, який прилаштовували замість сітки сита, змащували олією, аби добре просвічувався зсередини, де горіла свічка. Звіздарі заходили до хати, колядуючи:

В Вифлеємі новина:
Діва сина родила!
Породила в благодаті 
Непорочна Діва-Мати Марія!

Звіздарі виконували одну-дві колядки церковно-релігійного змісту, але практикували й світські. Наприкінці бажали: "Вінчуємо, пане-ґаздо, сесі святки у гаразді, здоров’ї попровадити, на нарік ще ліпших ся дочекати й прожити на многая і благая літа!". Господарі дякували й дарували гостинці: калач або гроші. Приймав подарунки хлопчак, якого називали "церківником", на шиї він носив мішечок для грошей — "буксу". Після цього усі відкланювались і з піснею "Ідемо в Вифлеєм, лишайтеся з покоєм" йшли до іншої хати.

Велике Рождество у мініатюрній "церковці"

За колядниками-звіздарями йшли старші з "вертепом" — мініатюрною церковцею, змайстрованою на зразок храму свого села. Етнограф Юрій Чорі пише: "Вертепи "церковці", як їх називали у нас, теж обклеювались кольоровим папером. Між передньою і задньою вежами (турнями) "церковці" провисали срібні ланцюжки з блискучими кулястими прикрасами. Всередині вертепу встановлювали диск з фігурками біблійних персонажів різдвяного Віфлеєму. Його крутили завдяки стержню, що одним кінцем виступав назовні над "коньком" дашка. Всередині горіли одна-дві свічки". З такою "церковцею" ходило вже більше хлопчаків — по 4–8 чоловік. Порівняно зі звіздарями їх репертуар був багатшим. "Рождество твоє, Христе-Боже наш, Воссія миру світ розума...", — починали вступну колядку ще в сінях. Зайшовши до світлиці, клали "церковцю" на стіл, на лавицю чи на стілець і колядували вже іншу:

Нова радість стала,
Яка не бувала:
Над Вертепом звізда ясна
Світу засіяла.

Виготовляли як прості, одноповерхові, так і складні, двоповерхові скриньки-вертепи. На верхньому поверсі розігрували церковно-різдвяну драму, на нижньому — веселі побутові сцени. Колядники з "церковцею" також виконували величально-похвальні колядки для господарів — залежно від їхньої щирості та гостинності. А де в хаті була дівчина на виданні, колядували окремо для неї. Інколи присвячували колядку навіть малій дитині, що лежала у колисці. Так колядки мандрували селом, від хати до хати, не минаючи жодного обійстя.

Дослідник Михайло Тиводар зауважує: "У XIX — на початку XX століття хлопцям і легіням за колядки давали горіхи й пшеничні, житні чи кукурудзяні коржики ("перипічки"), а одружених чоловіків запрошували до хати й гостили. На Великоберезнянщині, коли в хату заходили колядувати хлопці, дівчина піднімалась на горище і кидала лише дорослим легіням горіхи, щоб у м’ясниці вийти заміж. Вже з кінця ХІХ століття в Ужгороді та його околицях почали ходити колядувати з шопками у вигляді церкви — "бетлегемами". Після Першої світової війни колядування з "бетлегемами" і звіздами набуло значного поширення. Саме з цього часу колядникам все частіше давали гроші. Одружені ж чоловіки почали колядувати від церкви. Їх запрошували до хати, гостили, давали збіжжя та гроші, якими розпоряджалася церковна громада".

Бетлегеми, або карпатський театр

На Закарпатті "вифлеєм" як вертепне дійство часто називають бетлегемом. Насправді це одне й теж саме слово. Бетлегем — назва міста Вифлеєма угорською мовою. Юрій Чорі пише: "Були ще й "віфлеємщики-бетлегеми". На відміну від вертепу — "церковці" все те, що там імітувалося ляльками-фігурками, тут виконувалось самими колядниками. Це вже було так зване ряджене колядування. Здійснювали його дорослі парубки, носячи традиційний Вертеп більшої форми. Одягались вони під біблійних "ангелів" і "пастирів", а окремі з них — під сільських Діда, Бабу, Цигана, навіть Чорта. Не просто колядували (співали), а виконували справжнє різдвяно-театральне дійство за цілісним композиційно завершеним сценарієм. І якщо "ангели" й "пастирі" дотримувались теми різдвяної проскомедії, то Баба, Дід, Циган, Чорт розважали господарів своїми інтермедіями. Вони інсценували родинну сварку, підіймали на глум різні вади: ревнощі, пияцтво, затурканість, зажерливість та неробство багатіїв тощо".

Дослідники зауважують, що на Закарпаття вертеп, найімовірніше, поширився з Чехії чи Словаччини, оскільки у XVI столітті там спостерігали сліди вертепної гри, яка потрапила у ці країни з Риму. Деякі колядувальні тексти мали виразно помітний словацький стилістичний вплив.

Церква намагалася дбати про релігійну чистоту колядок і різдвяних театральних дійств. Тому у 1920—1930-х роках поширювали церковні різдвяні сценарії та світські п’єси, відомі під назвами "Вифлеємські ігри", або ж "Рождественні ігри для колядників". Однак люди, славлячи Різдво, вносили в ці тексти свої корективи. З цього приводу фольклорист Євген Недзельський писав: "От реки уж и до Ясиня с вертепами произошли любопытные перемены в том смысле, что не вертеп повлиял на бытовое театральное действо, но последнее вытеснило из вертепа его первичный смысл, сохранив только название "вифлеемщиков", как защитную марку для представлений".

Після 1945 року, з "визволенням" Закарпаття радянською владою, різдвяно-колядувальні звичаї зазнали переслідувань. Попри це більшість населення святкували коляду. Пронесений крізь тисячоліття звичай зберігся й по сьогодні. У селах і містах лунають веселі колядки, і на доброзичливе віншування колядників: "Дай, Боже, щасливий Святий Вечір!", привітно й гостинно відповідають: "Дай, Боже, і вам!".