Час проводити Русалок. Обряди Петрівського посту

Проводи Русалок і Лоскотарок 

Русалками називають душі померлих передчасно, не своєю смертю, а також "зведені", мертвонароджені або померлі неохрещеними діти. У перехідні моменти календаря від одного сезону до іншого межа між світами зникає і душі померлих зʼявляються серед живих. Вірять, що протягом Троїцьких святкувань такі душі у вигляді русалок перебувають поблизу своїх колишніх помешкань. По закінченню Зелених свят їх годиться урочисто випроводити у потойбіччя.

Прощання з русалками та проводи їх з рік, озер і нив до лісу або на кладовище збереглося майже до кінця XX століття на лівобережному Чернігівському Поліссі, а на правобережному Київському й Житомирському Поліссі — переважно на територіях, постраждалих від аварії на ЧАЕС. .

Переселенці з чорнобильського села Річиця, що нині проживають у селі Гавронщина Бучанського району на Київщині, проводжали русалок ввечері. З настанням сутінок жінки виходили на перехрестя вулиць і починали співати русальних пісень. Жінки сусідніх вулиць відповідали їм співом, утворювалося своєрідне перегукування кутків. Поступово з усіх вулиць стікалися люди й формувалися процесія, що з квітами та вінками рушала дорогою, співаючи:

Проведу русалку, проведу,
Да й осінкаю заломлю.
Провєду русалку, правєду,
А сама дадому пайду.
Провєду русалочку в чистий бор,
А сама вєрнуся в татков двор.

Міцно взявшись попід руки, учасники процесії ніби витісняли уявних русалок із життєвого простору людей. Для підсилення ефекту били дрючками, гілками об паркани, хвіртки й стовпи. Годилося сильно плескати в долоні та голосними вигуками "Ух-ух-ух!" підганяти русалок щонайшвидше покинути село.

На кладовищі кожен ішов до місця поховання своїх рідних, знімав вінок з голови й вішав на могильний хрест. Обійнявши хрест, деякі жінки починали голосити, звертаючись до померлих рідних: "Ой синочку мій, дитино моя, ой чого ти так рано в далеку дорогу відійшов! Ой нащо ж ти нас покинув, сирот!" Поступово, не змінюючи тональності голосінь, переповідали про всі новини та події, що відбулися протягом року в сімʼї: хто одружився й народився, хто виїхав на навчання, хто подався на заробітки тощо. Вважається, що в цей момент небіжчики на тому світі все чують й підтримують рідних на землі. На завершення обряду перекидалися через голову на могилах своїх рідних. Це символізує завершення обрядових дій та забезпечує магічний захист від демонічних сутностей.

Після ритуального перекидання приписувалося щонайшвидше й не озираючись полишити кладовище. На виході обливали учасників процесії водою, щоб протягом літа не було засухи та йшли рясні дощі.

На Чернігівщині у перший день петрівки вибирали за русалку дівчину, одягали її у довгу сорочку, з кропиви робили їй вінок й чіпляли довгу, до землі, косу.

— Ото всі позбираємося й ведемо її до поля, там до пшеничного або житнього, — розповідала Любов Коваленко із села Смяч на Чернігівщині, — й співаємо їй: "Проводили русалочок проводили, щоб вони до нас не ходили. Гу!" А хлопці нас підстерігають і давай шмагати кропивою по ногах. Вереск, крик, сміх! А ту русалку штовхали й кидали на поле. Кажуть, тоді воно буде гарно родити.

На Звенигородщині Черкаської області закінчення Зелених святок називалося Лоскотавчині проводи або Регітний день. Цього дня утримувалися від будь-якої роботи в полі, бо русалки-лоскотавки бігають по нивах, регочуть, плескають в долоні. Особливо вони полюють за молодими парубками й маленькими дітьми, можуть залоскотати їх до смерті. Як пожертву русалкам на межі залишали шматки хліба, "щоб жито родило". У Звенигородщині в доколгоспні часи жінки "купували бублички та роздавали бідним за "лоскотавок", а ще кидали їх на поле, в жито", — писав про пожертву лоскотавкам Агатангел Кримський.

Русали

На перший день петрівки на Поділлі, на півдні Вінницької області й північно-західних районах Одещини готують круглі й трикутні пироги з начинкою із посоленого сиру й дрібно посіченого кропу й цибулі. Їх називають "манзарі". З ними жінки йшли на кладовище й поминали мертвонароджених, нехрещених або померлих маленькими дітей.

— Стелили такі скатертини в довжину і сідали всі разом на зеленій травичці на кладовищі всі ті жінки, хто прийшов пом’янути своїх дітей померлих або ненароджених, — згадує Юлія Пасешнюк із села Троїцьке на Одещині.

Жінки робили спільний обід, частувалися. А діти, яких матері брали з собою на могилки, отримували підсолоджену воду на спомин про померлих братиків і сестричок.

У сусідньому із Троїцьким селі Петрівка поминають померлих дітей-русалів, пригощаючи всю малечу солодкою водою й цукерками.

У селі Ясеново Друге у перший день петрівки жінки збираються не на кладовищі, а біля криниці. Перед тим її обовʼязково чистять.

— Запрошують батюшку, щоб посвятив її, а рано уже стелять біля неї на траві пілки — саморобні ткані картаті доріжки й усіх запрошують: "Гайда, ідіть до нас на обід!" — розповідає місцева жителька Любов Бабіченко.

Обід готують пісний: фруктовий кисіль, капусняк, молоду картоплю з укропом, вареники з вишнями або картоплею, мащені олією. Обовʼязково всі випивають по кухолю свіжої криничної води. Колись воду наливали у спеціально до цього дня придбані "банєчки" — маленькі глиняні горщики. Сьогодні купують в магазині нові чашки, в них кладуть цукерки, солодощі, зверху прикрашають вишнями й дарують одна одній на знак приязні та дружніх стосунків.

Гоніння Шуляка і Брикси

Існує у селах південно-західної Одещини ще один звичай на перший день петрівки — "Гонити шуліку". Любов Лебедєва згадує, як на початку 1970-х років у селі Агафіївка її прабабуся брала її цього дня на цвинтар:

— Збиралися бабки на кладовищі, приносили їсти, приносили коливо, вгощали одні одних і давали як би панахидку в гарних глиняних горщиках. Я дуже помню, що у глиняні оці гарні горщики ставили коливо і виставляли за кладовищем під ворітьми, щоб шуліку пригостити. І нам малим дітлахам кричали: "Ідіть, гоніть шуліка!". Ми бігали й кричали, гонили-розгонили невидиму пташку.

Шуліка — птах, що нападає на курчат. У народній традиції він символізує смерть і потойбіччя. Символічне загодовування шуліки поминальним коливом відоме на Поділлі. На півдні Житомирського Полісся обряд називається "Гонити коршака". Обряд "Гонити Шуляка" й ритуальні ігри як його складова були зафіксовані наприкінці ХІХ століття Сергієм Венгрженовським на Брацлавщині. 

Збиралися жінки, з хусток робили ляльку коршака, інколи брали вбитого птаха й розігрували сценарій життя Шуляченка: народження, годування, весілля. Все чергувалося з танцями і піснями. На закінчення опудало шуляка розривали і кожна учасниця мала викупити свою хустку:

А ми того Шуляченка
Розірвемо натроє:
Тобі, кумцю, ніжки,
Тобі головонька,
Мені сердинка,
Гай, гай, гай!

Обряд зберігається й нині на Одещині й Миколаївщині у формі розваг з еротичним підтекстом.

У селі Загнітків Подільського району Одеської області жінки збиралися на полі, приносили випивку й закуску. Після частування починалися розваги.

— Одяг із дому береш, там той давній ше, халат білий — ніби врач, а та вбрана за циганку, — розповідає місцева жителька Людмила Мазур. — Наріжуть віночків, і там уже нєвєста у цьому віночку. І нанашки були, і свати, брали подушки, вріжуть шматочок одіяла. Удають дурного, там уже починається ухання, крикання, скакання. Мужики тікали машинами, бо, кажуть, жінки подуріли й намагаються штани скинуть.

Русали для жінок вважався найкращим і найвеселішим святом літа. Чоловіки дотримувалися іншої точки зору.

— Це тільки жінки "шуліка гонили" на кладовищі чи на полі, чоловіків туди не пускали, — згадує Іван Грималюк із села Бокове Подільського району на Одещині. — Могли й побити або й штані подерти, якщо ти туди до них потикнувся. То мужики жінок цього дня побоювалися й обходили стороною.

На Середньому Подніпровʼї та Полтавщині, де не влаштовували проводів русалок і не "гонили шуляка", жінки справляли Брикси. Тут вони збиралися у когось на гостину або йшли до шинку "замочувати дійниці й діжки сиру". Випивши, молодиці ще й мали хвацько потанцювати, "щоб корова гарно відбігала".

Агатангел Кримський вбачав у розвагах першого петрівчаного дня цілком прагматичний мотив: "Опровадивши Зелені святки та "прогнавши шуляка", люди наші прощаються з весною та з весняними легкими роботами. Бо після Зелених свят настають важкі літні роботи: сапають буряки, сапають та підгортають бараболю, полють пшеницю, грядки, сіно косять, а тоді — жнива, і то вже тягнеться до осені".

Викликання дощу

На десятий день після Трійці викидають клечання, яким на Зелені свята прикрашали в хаті й на дворі. Його суворо забороняється палити, "бо це буде посуха і врожаю не буде". Якщо хтось забувається його зняти, то сусіди навідуються до господарів і вимагають могорич. Прибрану з хати троїцьку зелень треба віднести на воду, щоб влітку йшли рясні дощі. Якщо у селі немає річки чи ставка, місцеві на перший день петрівки щедро обливають клечання водою.

Надійним засобом викликання дощу вважають обливання водою тих, хто зраджує своїх шлюбних чоловіка чи жінку.

— В народі говорили, що надо облити оту Марусю чи Ганьку, бо вона з хвостом. А чого вона з хвостом? Бо вона у гречку скакала, — розповідає Любов Бабіченко з села Ясеново Друге.

Дієвим способом також вважається обливання відьми, що ховає під спідницею хвіст і проявляє підвищений інтерес до представників протилежної статі. Припускають, що дощ вони спеціально крадуть, аби нашкодити тим односельцям. На Одещині треба вкрасти у вдови два гладущики, у яких зберігається молоко.

— Або вкрасти гладущики у тої сім’ї, яка дуже добре живе парою, — доповнює розповідь подруги Ольга Гогулинська. — Оце у мене часто крали, тому що ми дружно з чоловіком прожили 50 років. А потім ті гладущики обов’язково треба вкинути до криниці.

Колись такі дії були принесенням пожертви воді земній, щоб умилостовити тих, хто завідує водою небесною. Колодязі, польові криниці й озера вважалися входом до потойбіччя, а водою опікувалися померлі предки. Ольга Гогулинська й Любов Бабиченко розповідають, що в селі Ясеново Друге ще й зараз на перший день петрівки поливають водою могили самогубців й утоплеників. При цьому примовляють: "Іди, іди дощику, звару тобі борщику в полив’яним горщику! Тобі каша, мені борщ, щоб ішов рясненький дощ".