Бути Іваном Огієнком

Учень, журналіст, студент, науковець 

Шлях Огієнка, вихідця з селянської родини, де він був наймолодшим, а його батько швидко загинув, загалом не передбачав особливої освіти. Але 1896 року Іван як син солдата-кантоніста зміг безкоштовно вступити до військово-фельдшерської школи в Києві. Саме там відбувся його літераторський дебют: 1897-го в часописі "Сельский вестник" надрукували його публіцистичну статтю "Містечко Брусилів. Як живуть селяни". 

Попереду — аматорська журналістика, співпраця з газетами "Громадська думка" та "Рада". До речі, Огієнко пробував себе і як поет: його вірші та більші поеми переважно педальовано-патріотичні й релігійні. Найпопулярніший текст — "Не питай, чому в мене заплакані очі"1906 рік, хоча про його авторство мало хто знає.

Після закінчення школи була обов’язкова практика у військовому шпиталі1900–1903 роки, потім іспити екстерном на атестат зрілости (матура), врешті — закінчення військової служби і вступ до Університету святого Володимира на медичний факультет. Його швидко полонила гуманітаристика, і він перевівся на історико-філологічний. 

Огієнко опинився в потрібному місці в потрібний час: 1903-го до університету з Петербурга приїхав Володимир Перетц — блискучий науковець-філолог, спеціаліст із палеографії та давніх літератур, дослідник давнього українського письменства, який 1907-го заснував напівприватний "Семінарій руської філології". Через нього пройшли Борис Якубський, Микола Зеров, Павло Филипович, Дмитро Чижевський, Сергій і Василь Маслови — перший ряд української філології. Тут виник Іванів науковий анамнез, тут зародилась пристрасть до палеографії, дослідження давніх систем письма та книгознавства. Далі був диплом 1-го ступеня 1909 рік, кандидатська з на тему життя і творчости Йоаникія Ґалятовського і статус професорського стипендіата, хоча тільки через два роки після захисту: заважав "український сепаратизм". Тоді ж він почав листуватися з Франком, який поставився до нього прихильно, почавши друкувати в "Записках НТШ".

Року 1916 — уже як доцент — викладав предмет "Історію східнослов’янського наголосу". Вочевидь звідси тягнеться коріння легендарної історії, яку описав у спогадах Віктор Петров-Домонтович. Для вступної лекції в Університеті Огієнко вибрав тему «Чи правильно поставлений наголос у "Полтаві" Ол. Пушкіна: "Молчит музыка боевая?"». Він навів багато прикладів та імен, чим буквально ошелешив авдиторію. І коли "Іван Іванович Огієнко скінчив свою сорокахвилинну лекцію, ствердивши, що поставити наголос у слові музика на другому складі, а не на першому, то жаден огріх з боку поета, жадна його помилка, а, навпаки, стала традиція літературної мови, неодмінна належність мови барокового письменства, студенти в захопленні улаштували промовцеві гучну овацію". Це написано з іронією, проте вона тепла.

Тобто Огієнко подавав надії як серйозний університетський науковець яскравої генерації. Але далі — 1917 рік. Революція, що розширила горизонт, але й "диктувала формат". Хоча попередні журналістські й науково-популярні статті теж зробили своє.

Він став одним із перших, разом з філологом Іваном Шаровольським, хто почав викладати в університеті українською мовою. І самовільно читав курс "Історія української мови". А 1918 року висловився, попри шалений тиск з боку старої професури, за створення кафедри української мови, літератури й історії України. Також у ті перші роки Огієнко написав майже два десятки мовознавчих підручників.   

Та вдавалося не все. Гетьман Скоропадський не підтримав українізації Університету святого Володимира, натомість було висунуто альтернативну пропозицію: заснувати у столиці новий, український заклад, реорганізувавши під це Український народний університет. Так на короткий час постав Київський український державний університет, де Огієнко буде професором кафедри історії української культури.

А ось ректором він став пізніше, вже в Кам’янці-Подільському, де був заснований — підписом іще Скоропадського, хоча невдовзі після того в місті осів уряд УНР, — новий державний університет, що тепер має ім’я першого ректора. Там викладали Дмитро Дорошенко, Володимир Самійленко та інші, а вчилося приблизно півтори тисячі студентів.  

Популяризатор, ідеолог, державець

У 1917 році величезним накладом — 100 тисяч примірників, окремий друк був для української армії— вийшла брошура Івана Огієнка "Українська культура", яку критично сприйняли науковці. По суті — агітаційна промова, що сподобалась Петлюрі, але наразилась на скепсис колег за неповноту й упередженість. "Все зведено до якогось панегірика українській культурі без усяких наукових доказів", — писав філолог Володимир Науменко. Це було симптоматично. 

<p>Лист міністра ісповідань УНР Івана Огієнка, 11 січня 1921 року</p>

За дорученням першого міністра освіти УНР Івана Стешенка Огієнко склав короткі правила української мови для шкіл. А потім і сам був міністром освіти — у січні 1919 року. Тоді ж Директорія ухвалила Закон про державну українську мову в УНР, і Огієнко вкотре скликав комісію — врешті погодили правописний кодекс . На посаді він сприяв постанню майбутнього Національного музеютепер – Музей історії України. І фактично режисував — як головний уповноважений від Ради Міністрів — дійства, що супроводжували Акт злуки ЗУНР і УНР 22 січня на Софійському майдані.  

Далі уряд відступив до Вінниці. Тривала українізація освіти. І він обіймав посаду Головноуповноваженого уряду в Кам’янці, аж стало зрозуміло, що попереду еміграція. Саме Огієнко запропонував це рішення: мовляв, задля меншої паніки геть усі одразу поїхати не можуть. Таким чином українська державність протрималась до липня 1920 року. 

Через власну затятість у грудні 1919 року Огієнко відмовився підписати "Варшавську декларацію", за якою УНР зрікалась Західної України на користь Польщі. Це дистанціювало його від урядових кіл, а у вересні 1922 року він остаточно розірвав із ними стосунки.

Приватна особа

Івановою дружиною стала Домініка Данилівна Литвинчук (-ова), вчителька-просвітянка з Брусилова. Вона закінчила Київську акушерську школу, хоча мріяла про більше. Шлюб взяли в листопаді 1907 року, а1908-го народився первісток Євген, який помер у 1910 році. 

Другий син Анатоль, 1910 року народження, — інженер, після Другої світової опинився в Аргентині та працював на фірмі, що виробляла звукозаписувальну техніку. Натомість Юрій1911 рік та Олександра-Леся1921 рік поїхали з батьком до Канади. Юрій, інженер-газовик, деякий час був одружений з канадською акторкою. Леся після невдалого шлюбу працювала бібліотекаркою в російському православному монастирі у США, пізніше повернулася до Канади. Саме діти висловились проти перепоховання батькового праху в Україні: щоби "духовно не розлучатися" з ним.

Огієнко овдовів 1937-го: разом з Домінікою Данилівною вони прожили майже 30 років. В журналі "Наша культура" чоловік написав довгий некролог, який починався фотографією, де після імені дружини йшла прикметна характеристика: "Щиро й віддано допомагала мужові своєму творити Визвольну Казку". Вочевидь, це найзначніший текст про пані Домініку: «Ми здавна умовились, що всю "чорну" роботу для моєї наукової праці пророблятиме вона. А саме: вона списувала мені потрібний для праці матеріял, звичайно, за моїми вказівками, сортувала цей матеріял, часто переписувала готову працю. Я ціле життя збираю картотеку для мовознавчих праць, — і десятки тисяч карток до цієї картотеки й до моїх праць посписувала мені Д. Д. Ось тому вся та робота, яку я проробив за життя своє, це не тільки моя робота, але й робота Д. Д. Бо ж коректуру читала за мною всі 30 літ подружнього життя, багато займаючись цим іще й на смертному одрі».

Чимало в тому тексті є і про роль господині при чоловікові на високих посадах, наприклад, у період ректорства в Кам’янці: «Д. Д. створила щиру атмосферу державної самостійности в своїм домі, сполученої з атмосферою української сердечної гостинности. Не було українського міністра чи високого урядовця, який не побував би гостем у домі Д. Д. і якого б вона гостинно не приймала. Мінялися кабінети за кабінетами, а я все залишався на своїм високім пості, цебто Д. Д. все полишалася "панею міністровою" з її тяжкими й відповідальними обовʼязками. Любили бувати в неї в домі всі професори, міністри, високі урядовці міністерства, члени Директорії, кілька раз С. Петлюра».

Через три роки після смерти дружини Огієнко прийняв чернечий постриг з титулом архиєпископа Холмсько-Підляської єпархії. Обряд відбувся в Яблочинському Святого-Онуфріївському монастирі в Холмі, у соборі XIII століття. Проводив його митрополит Діонісій (Костянтин Валеденський), який взагалі-то був русофілом та опонентом Іларіона: це імʼя Огієнко взяв на честь митрополита часів Ярослава Мудрого, начебто першого слов’янина на цій посаді.  

Релігійний діяч

16 березня 1944 року Іларіон став уже митрополитом Холмським і Підляським.  

Непросто визначити, коли саме Огієнко вирішив пов’язати своє життя з Церквою. Але точно відомо, що на початку 1918-го він виступив на Всеукраїнському соборі із закликом створити автокефальну, сиріч самостійну українську Церкву. Від вересня 1919-го до вересня 1922 року, вже в екзилі, очолював Міністерство віросповідань, ставши останнім міністром цієї інституції. Саме за його каденції богослужіння нарешті відбувалися українською мовою, було започатковано мовні курси для священнослужителів., створено видавництво "Українська автокефальна церква". І вже у Львові 1922 року Огієнко видав український переклад літургії святого Івана Златоуста.

Іван Іванович мав добрі стосунки з багатьма греко-католиками, серед них і з митрополитом Андреєм Шептицьким, який, памʼятаючи про допомогу Огієнка галицьким священникам у Камʼянці-Подільському, допоміг йому з житлом та викладацькою роботою у Львівській учительській семінарії. Щоправда, той період тривав недовго1922–1926 — через ставлення польських і москвофільських кіл.

Потому знову Польща, Варшавський університет і Студіюм православного богословʼя при ньому, де Огієнко став першим українським професором. І знову інтриги недругів, передовсім в еміграційному середовищі, через які Огієнко, почесний голова Допомогового комітету українських студентів, 1932-го буде звільнений: у пізніше відкритих документах значиться — "за спротив полонізації православних студентів".

Вже під час війни його паства та й просто українське населення на Холмщині та Підляшші зазнавали сильного тиску і прямого знищення. Це ж відбувалось і з архітектурними памʼятками: рахунок ішов на кілька тисяч людей і кілька сотень будівель. Про це митрополит Іларіон відкрито заявляв. І в цьому його теж підтримав Андрей Шептицький.

Далі евакуація та Швейцарія, в’їхати туди митрополитові та його найближчому оточенню допомогла угода на переклад Біблії українською, укладена з Британським біблійним товариством іще 1936 року. Місцем проживання стала лозанська благодійницька установа "Бетань". 

А вже після того — у вересні 1947 року — прибув до Канади, куди митрополита запросили парафіяни Свято-Покровського собору в Вінніпезі. Він організував видання ще одного свого журналу — "Слово Істини", який виходив до 1951 року. Став деканом богословського факультету Колегії Святого Андрія та допомагав приєднати її до Манітобського університету.  

Від 1951 року, після низки конфліктів та внутрішніх зʼясунків, і до смерти 1972-го митрополит Іларіон був першоєрархом Української греко-православної церкви в Канаді — з титулом "митрополит Вінніпегу і всієї Канади".

А 28–30 квітня 1960 року з його ініціативи було укладено та проголошено акт єднання трьох церков: Греко-православної у Канаді, Автокефальної на чужині та Православної у США.

Саме ця іпостась Івана Огієнка, що з часом стала домінантною, принесла йому найбільше клопотів. І через радянсько-православні інтриги, і через переважний католицизм активної частини української діаспори. Плюс конфлікт із єпископом Мстиславом (Скрипником), який тоді прибув до Канади. 

Науковець. Пізніші роки 

Варшавський період виявився найбільш плідним для Огієнка-дослідника. Особливо в тому, що стосувалося публікацій та досліджень памʼяток давньої писемности: Пересопницька й Вербська Євангелії, Лисеївська Тріодь, двотомний опис Крехівського апостола. Він видав "Програму опису кириличних стародруків", працював над 12-томною "Історією церковнослов’янської мови".  

<p>Іван Огієнко "Нариси з історії української мови", 1927 рік</p>

Після звільнення з університету Огієнко заснував два журнали: "Рідна мова"1933 і "Наша культура"1937. Останній став певною епохою в історії української журнальної справи: бачимо там статті Студинського, Грушевського, Свєнціцького, Оглоблина, спогади Скоропадського. Місячник, далекий від радикального спрямування: для міжвоєнної доби вже це є значущим.

Після війни у видавництві "Наша культура"1947–1957 на кілька років був поновлений однойменний журнал і вийшли майже три десятки робіт митрополита: зокрема "Іконоборство", "Українська церква за часів Богдана Хмельницького", а ще й "Книга нашого буття на чужині". У Канаді у 1960-х роках побачили світ "Паїсій Величковський", "Наша літературна мова", а ще "Рятування України" та "Князь Володимир прийняв православіє". Церковних і публіцистичних контекстів ставало ще більше, натомість наукових меншало. Хоча паралельно багато років митрополит Іларіон працював над етимологічно-семантичним словником.

Не бажаючи безпосередньо займатися політикою в нових умовах, Огієнко–Іларіон не міг перестати бути "будителем". Це той тип дослідника, коли врешті переважило популяризаторство. Розлогість, але не концептуалізація. А коли вона є, то зазвичай пофарбована публіцистично. Його книжки важать деталями і штрихами, проте рідко коли проривним науковим підходом. І що далі, то більше в них зʼявлялося конфесійного спрямування. 

Іван Огієнко, попри те, що він жив у ХХ столітті, — це тип діяча радше зі століття ХІХ: освічений священник, що в нього завдання просвітницькі, а потому й релігійні переважали над власне науковими. По-своєму вони були близькими з Сергієм Єфремовим, головою партії соціалістів-федералістів, до якої також належав Огієнко. Сергій Олександрович, щоправда, був зі священицького роду й зійшов з цієї дороги, але у плані публіцистичної запальности, широти інтересів та масиву написаного їх доречно зіставляти. Науковці, які швидко почали поєднувати студії з "високою" пропагандою української справи. І зробили тут багато. Просто що у випадку з Огієнком громадське швидко й назавжди зрослося з релігійним. 

Перекладач Біблії

Є шість повних українських перекладів усього біблійного корпусу з мов оригіналу. Шостий представило Українське біблійне товариство 28 вересня 2023 року. Хронологічно першим був переклад Пантелеймона Куліша, Івана Нечуя-Левицького та Івана ПулюяЛондон, 1903 рік. Переклад Огієнка — другий, але робота й супутні процеси розтягнулися майже на пів століття. Взявся він за це 1920-го, почавши з богослужбових книг; 1922-го приступив до Нового Завіту, а першими 1937 року надрукувано чотири Євангелія (Львів). Окремо Огієнко думав над методологією перекладу, також видав велику роботу про тлумачів Кирила та Мефодія.

Усі книги Старого й Нового Завітів було закінчено влітку 1940-го, рукопис дослівного перекладу з усіма варіантами сягнув 14 тисяч сторінок. У різних країнах друкували окремі книги, але повний текст на півтори тисячі сторінок вийшов аж 1962 року в Лондоні. Огієнко дозволив собі певні "вольності", що прижилися: він додав підзаголовки — для кращої читацької навігації: "Створення світу", "Життя в Едемському саду", "Гріхопадіння людини". Плюс величезний примітковий апарат: точкові тлумачення, ширші коментарі, уточнення. 

Хто тільки йому в цьому не допомагав, серед інших і офіцери англійської армії, які 1949-го, на прохання Біблійного товариства, відшукали в Австрії та переправили до Канади численні рукописи й машинописи Огієнка–Іларіона. "Шукайте і знайдете".