"Брали за руки і кидали під танки". Спогади учасниці Кенгірського повстання

"Я сама себе буду захищати"

Народилася Марія Пиріг (в дівоцтві Оленюк) у 1927 році в селі Корнич на Коломийщині. У 1942-му приєдналася до національного підпілля. Дівчина виконувала різні завдання, заготовляла харчі для повстанців, переносила таємні записки, згодом стала станичною. 

<p>Марія Пиріг (Оленюк). Коломия, 1944 рік</p>

Іноді для відвернення уваги застосовувала всі можливі методи, хитрощі та акторський хист. Одного разу під час перевезення провізії для повстанців посеред річки Прут підпільниця з двома помічницями натрапила на конвой радянських військ з арештантами. Вдаючи з себе неосвічених сільських жінок і намагаючись викликати сміх у радянців, Марія змогла без зайвих питань переїхати річку в брід і уникнути арешту. Вона знаходила вирішення з будь-якої ситуації, їй доводилося переводити повстанців через ліси та поля, вдавалося передавати харчі, так щоб ніхто не запідозрив, та виявляти зрадників серед своїх. 

"Як я була господарчою, то на моє місце була вже друга станична. Ми робили сходини робили. Вона познайомилася з дівчиною, що все хотіла знати, а вона їй розказувала. Я їй кажу: — Ти нащо її знайшла, вона так хоче багато знати, та вона всіх нас продасть. — Та де, вона така добра. А я відповіла: — Ти не розумієшся на добрих людях". 

Як виявилося згодом, саме та дівчина і видала Марію, через три дні підпільницю заарештували. Утримували її в коломийській тюрмі, на допитах нещадно били, але Марія ні в чому не зізнавалася. 

"Слідчий мені сказав: Я тебе згною у тюрмі, подохнеш як собака", — пригадує Марія Пиріг. Після цього дівчину забрав конвоїр та штовхнув в іншу кімнату. Вона лежала на холодній підлозі і від болю не могла звестися на ноги. Наступного вечора її знову покликали на допит, цього разу не били. Виявилося, що слідчий знав батька, і йому вдалося викупити дочку. "Тільки нікому не говори, бо як говоритимеш, то знищу тебе і твою сім’ю", — пригрозив слідчий. 

Зрештою Марію випустили з коломийської в’язниці. Але вже через рік знову арештували, цього разу забрали до Станіславоватепер Івано-Франківськ.

«Коли нас везли з тюрми була повна машина чоловіків, лиш я одна. Мене першу викликали. Я думала на суд, а то тато адвоката найняв, ще й москаля. Я заходжу, але не вітаюся. А він каже: — Девушка, не волнуйтєсь, я ваш "защитник". Я відповідаю: — Не треба мені "защитників", я сама себе буду захищати». 

Марія тільки взяла в адвоката папір та олівець, сховала під сорочку та вийшла з конвоїром. З паперу дівчина зробила трикутник і написала батькам листа про те, що її вже чотири рази возили на суд і хто саме з села свідчив проти неї. Вона викинула листа на дорогу, його підняла незнайома жінка та відправила батькам. Щоб допомогти дочці, мама Марії просила зрадницю не свідчити проти її доньки. Проте дівчина з’явилася на п’ятий суд і видала підпільницю, після чого Марію Пиріг засудили до 10 років виправних таборів. 

"Мамо не плачте, я скоро вернусь"

Марію відправили до Львова, далі пересильний пункт.

«Потім сформували етап, багато тюремщиків. Боже, вітер свистав, то вже була осінь. І ще моя мама з татом приїхали. Я почула мама кричить: "Маріє, моя Маріє, коли я тебе ще буду видіти?!". Я роздивилася, а конвой мене ззаду вдарив прикладом, аби я не поверталась. Обступили мене з автоматами. А я кажу: "Мамо не плачте, я скоро вернусь, я втечу!"».

Марію з іншими в’язнями посадили в товарні вагони. Їхали 50 днів, годували баландою та невеликою кількістю хліба, довезли до Омська. Тут завели в лазню і видали одяг, що залишився від японських арештантів, після чого відправили далі в дорогу. 

Наступною зупинкою був Хабаровський край, під конвоєм всіх завели в барак. В таборі крім політичних в’язнів були так звані "битовики", які кривдили нових в’язнів, забирали у них речі та продукти. Часто їх використовувала і табірна адміністрація для тиску на незгодних арештантів. Нові "сусіди", стали ще одним випробуванням для новоприбулих політв’язнів. Але й тут Марія не корилася системі:

«Вони взяли наші сумки, забирали собі взуття, кращі светри, "бо ми приїхали на "русскую землю". А я кажу: "Берімо коци і кидаймо на них, берімо поліна і  биймо їх! І вони будуть боятись нас". Як ми їх там відлупцювали, то вони вже боялися нас». 

"І Бог за нас"

У Хабаровському краї Марія Пиріг працювала на лісоповалі. Після смерті Сталіна у 1953 році її етапували до Караганди, де жінка розвантажувала вагони. Там вона відбула кілька місяців,  після цього її привезли до Степового табору в Кенгірі, Казахська РСР. Тут на дівчину чекали нові випробування, вона потрапляє в осередок Кенгірського повстання. 

"Вони до того взялися, що почали стріляти в колони. Коли хлопці йшли з роботи якийсь дурак, байстрюк, 17 хлопців поранив, а двох убив. Їм давали за то відпустку, якщо вони тюремщика вб’ють". 

Перші прояви опору тут почалися наприкінці 1953 — на початку 1954 років. "Степлаг" був концентраційним табором, де здебільшого були молоді націоналісти, балтійські партизани та колишні солдати й офіцери Червоної армії. Через постійні знущання протестувальники перестали ходити на роботу та оголосили загальний страйк, вони вимагали зустрічі з керівництвом ЦК КПРС. 

За всі 40 днів повстання не було жодного випадку грабунку, насильства, злодійства, міжконфесійних чи міжнаціональних конфліктів. Повсталі випускали стіннівки, плакати, писали листівки і  відозви до солдатів та офіцерів дивізії, яка оточила "вільну територію". Свої звернення до мешканців селища Кенгір вони розсипали серед житлових будинків за допомогою повітряних зміїв, десятки яких залишилися в зоні від попередніх японських в’язнів. 24 червня до Кенгіра прибула військова техніка з екіпажами. 

<p>Марія та Михайло Пиріг. Республіка Казахстан, 1950-ті роки</p>

"Тут раптом серед ночі летять літаки над нашими лагерями, а ззаду йдуть танки. Їде і дивізія армії з автоматами… Вони у бараки запустили гази, люди не могли витримати і тікали на вулицю. А офіцери брали за руки і кидали під танки. За танками тягнулися шлейфи і голів, і нутрощів… Нарешті все втихло, танки десь виїхали…", - пригадує Марія Пиріг.

Кенгірське повстання жорстоко придусили 25 червня 1954 року за допомогою армії. Проти них зброя, яку підготували повсталі, виявилася безсилою. Близько 700 загиблих і скалічених, — такою була розплата за свободу. Пізніше всі учасники Кенгірського повстання, які залишилися живими, були змушені дати підписку про нерозголошення інформації.

"Нас поставили до паркана головою, ми подумали, що нас будуть розстрілювати. Боже, як почали люди прощатись, як всі голосили, як то плакали… В Казахстані ніколи дощ не падав, там була страшна спека… А тут така хмара найшла, блискає, гримить, що світ валиться. А ми кажемо: "І Бог за нас". Так страшно, одні плачуть, другі прощаються… Дощ ллє як з відра… Хмара пройшла, показалося сонце, таке велике, таке тепле, таке солодке…". Цей спогад закарбувався в пам’яті Марії Пиріг після кривавого розгону Кенгірського повстання.

У Кенгірі Марія зустріла свого чоловіка, політв’язня Михайла Пирога, родом із Львівщини. У 1956-му Марію Пиріг звільнили з табору. Повернувшись в Україну, жінка зі сім’єю оселилася у рідному селі на Івано-Франківщині.