Бойки в об’єктиві Вацлава Сіксти 100 років тому

Верховинці у кадрі

На початку 1920-х років землі Закарпаття, які в той час називали Підкарпатська Русь, відвідав чеський фотограф, доктор філософії Вацлав Сікста, а також його син Лев. Вацлав Сікста народився 1862 року в чеському селі Хотутіце. Був учителем у середній школі, публікував природничо-історичні та краєзнавчі праці, написав кілька книжок. Його світлини, зроблені під час подорожей Чехословаччиною, зберігаються у Чеському національному музеї. Також фотоальбом з надрукованими 72-ма світлинами авторства Сіксти, який ніде не видавали, зберігається у відділі рідкісних книг і рукописів бібліотеки Колумбійського університету в США. Кожне зображення в альбомі ідентифіковано й дбайливо підписано від руки. Дві фотографії дослідника, зроблені ним у селі Гукливий, були опубліковані в журналі The National Geographic Magazine, у 1921 році. Помер Вацлав Сікста 1935 року в чеському місті Добржиховіце.

Чеський фотограф відвідав різні міста і села Підкарпатської Русі. Фотографував місцеву дерев’яну архітектуру, зокрема церкви на Міжгірщині та Тячівщині, але найбільше фотографу впали в око й об’єктив фотоапарата бойки – жителі Воловеччини та Великоберезнянщини. Називати окрему частину українців бойками, як і назву території їх розселення Бойківщиною, стали лише наприкінці ХІХ століття. Це відбулося під впливом друкованого слова. Навіть на початку ХХ століття місцеві українці не вживали слово "бойки" як самоназву. Так їх називали дослідники-етнографи, українці інших етнографічних груп та сусідні народи. Самі ж бойки сприймали цю назву за образливу, настоювали на своєму русинстві (українстві): "Який я бойко? Я такий же русин (українець), як і ти!". На Закарпатті бойки часто називали себе верховинцями. Оскільки жили у верховинських районах, на верхів’ях гір. Поширеною є думка, що бойки є нащадками давнього слов’янського племені білих хорватів, що селилось в Українських Карпатах, і яких князь Володимир Великий приєднав до Київської держави.

Професор Будапештського університету, етнограф, філолог-славіст Олександр Бонкало відзначав, що за Карпати бойки прийшли з Галичини тихо і непомітно, у XVI-XVIII століттях, з районів Турки, Стрия, Дрогобича, Долини, Калуша та Самбора. Відомий етнограф та історик Михайло Тиводар у своїх дослідженнях про етнографічні районування українців Закарпаття згадував, що природно-географічні умови, структура земельних угідь і господарські традиції свідчать, що основним заняттям бойків було землеробство, або ж воно відігравало рівнозначну роль зі скотарством. Попри гірську неродючу місцевість, вони прагнули мати багато ораниць. Сіяли ячмінь, овес, жито.

Про давнє заняття бойків скотарством свідчать і назви деяких населених пунктів, як от Воловенині Міжгір’я, Воловець, Скотарське. Упродовж століть тут тримали волів, використовували їх для перевезення вантажів, ними ж і орали. Як в гуцулів та лемків, у закарпатських бойків був поширений відгінно-полонинський тип скотарства, з випасом великої рогатої худоби та овець як постійно, так і тимчасово на полонинах. Сьогодні отари овець у бойків можна побачити лише на Закарпатській Верховині, зокрема на Міжгірщині.

Архаїчні уявлення — привід для насмішок

Ще на початку ХХ століття багато місцевих особливостей вирізняли бойків-верховинців від інших закарпатців. Ці риси зберігались у зовнішньому вигляді, характері, традиційній архітектурі, одязі, сімейному і громадському побуті, духовній культурі.

Характеризуючи закарпатських бойків на сторінках досліджень, Олександр Бонкало убачав, що вони загалом на 5 см нижчі за гуцулів, русяві, широколобі, тонкогубі, а їх жінки кругловиді, милі й веселі. Розмовляють повільно, а мова їх монотонна. Дослідник також писав, що бойки трудолюбні, багато і охоче працюють, але надміру не натруджуються. При цьому відзначав, що вони демократичні, скромні, надійні, законослухняні, послужливі, добродушні, дружелюбні та говіркі. Бойки добрі сім’янини, люблять своїх батьків, поважають старших і заради близьких здатні на жертви та важку працю. Це проявилось у збереженні значних пережитків сімейної общини. Гніваючись, запальні жителі Бойківщини швидко бралися до бійок, а тому сусіди, зокрема долиняни, називали їх ще "побойками".

Архаїчні, консервативні уявлення бойків про життя в Карпатах часто були причиною насмішок над ними. З-поміж жителів Закарпаття вони найдовше жили у курних хатах (без димарів), змащували маслом довге волосся, яке розчісували на два боки (на проділ), і воно вільно спадало на плечі, влаштовували забавки біля покійника під час похорону. Звісно, з плином часу ці звичаї відійшли в минуле, але деякі ментальні особливості горян можна простежити і сьогодні. Верховинців також характеризували як упертих, ощадливих і прагматичних. Життя в горах привчило завжди думати наперед, про завтрашній день. Вони не любили критики і повчань. Не толерували щоб хтось ними поганяв і стояв вище. Мабуть тому і з’являлися серед них опришки-розбійники, такі як Ілько Липей та Юрій Кливець з ВолівщиниМіжгірщина.

На старих світлинах можна завважити, що століття тому одяг закарпатських бойків не був примітний надто багатим декором і скидався на взірець стриманості. Розвинене почуття практицизму у верховинців сприяло скромності у народній ноші, диктувало помірне застосування зовнішніх оздоблень в оформленні повсякденних речей. Вони прикрашали свій побут мінімально, а орнаменти на одежі не відзначалися розцяцькованістю та яскравою кольористикою, як, наприклад, у гуцулів. Різні дослідники-етнографи зауважують, що у бойківській ноші збереглося найбільше прикмет старовинного слов’янського одягу, не надто запозиченого від сусідів. Відтак бойків дослідники розглядали як плем'я із західними та північними культурними впливами.

Бойківська мода мода початку 1920-х

Чеський фотограф Вацлав Сікста, фотографуючи жителів Бойківщини у селах Воловеччини та Великоберезнянщини, акцентував увагу на їх типажах та одязі. Самобутній одяг бойків, створений жінками власноруч, мав багато спільного з одягом інших карпатських етнографічних груп. Спільність проявлялась у поширенні по всій території краю однакових матеріалів для виготовлення одежі: полотна, сукна, шкіри, фабричних тканин, а також способі носіння та елементах декору. Традиційний чоловічий одяг верховинців Закарпаття, у якому переважав білий, світло-сірий колір, не був такий колоритний як жіночий. Комплекс ноші складався із сорочки, гатей — літніх штанів, холошень — зимових штанів, широкого череса, верхнього одягу, наприклад гуні, головного убору — крисані та взуття. У ХІХ — на початку ХХ століть основою бойківського чоловічого одягу була довга, нижче пояса, сорочка. Одягали її поверх штанів і підперезували широким ременем. Повсякденні чоловічі сорочки виготовляли з домотканого конопляного або лляного полотна, а святкові — з тканин, конопляна основа яких перепліталася бавовняними нитками. Крій сорочок та орнамент вишивки у різних районах відрізнявся. Оздоблення також залежало від віку молодого хлопця чи старшого чоловіка.

Поясне чоловіче вбрання бойки виготовляли відповідно до функціонального призначення. До роботи одягали ґатіштани, під якими носили й дещо коротші ґачіспідні штани. Ґаті, які були шиті на щодень, були без декоративного оздоблення. До верхньої їх частини пришивали широкий полотняний пояс із мотузкою, а до низу штанин — полотняні шнурки, за допомогою яких гаті прив’язували до ноги. Верховинці носили широкі череси на три-п’ять пряжок, які за кроєм та оздобленням були такими ж, як у долинян та гуцулів. Взимку поверх гатей чоловіки одягали штани зі щільного домотканого сукна — холошні. На Воловеччині бойки, наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть, зимові штани дубили — фарбували у відварі дубової чи вільхової кори. Майже до кінця 1940-х років чоловіки одягали полотняні, хутряні та сукняні безрукавки, або ж лайбики. Їх святкові варіанти декорували вишивкою з орнаментом рослинних мотивів. Також на Воловеччині у 1920-х роках були поширені безрукавки — камазолі. Це відповідники долинянських бунд та гуцульських кептарів, але на фоні їх пишного оздоблення, бойківські камазолі виділялися простотою і стриманістю. Взимку одягали кожухи з рукавами із вичиненої овечої шкіри. До середини ХІХ століття єдиним чоловічим верхнім одягом верховинців були гуні, зроблені з довгої овечої шерсті та тканої конопляної основи. На початку 1920-х років у бойків набули поширення уйоші та сіраки — сукняні куртки, контури всіх деталей яких оздоблювали машинними швами та вузькими смужками з фабричної матерії синього чи блакитного кольорів.

Ще століття тому обов’язковим компонентом одягу чоловіків Бойківщини були головні убори. Популярність і певну традиційність у носінні крисань хлопцями й чоловіками можна простежити в усіх етнічних груп Закарпаття. На початку ХХ століття бойки носили фабричні капелюхи (крисані, клебані) чорного, темно-синього, темно-зеленого, сірого та коричневого кольорів. Взимку — шапки зі шкіри ягняти чи зайця, обшиті всередині тканиною. Взуттям для закарпатських бойків слугували ходаки — постоли, які виготовляли із волової, коров’ячої, кінської чи свинячої шкіри. Ступню ноги обвивали онучами — прямокутним шматком домотканого полотна або сукна і обмотували волоками — чорними шнурками. У заможніших побутували і бокончі та чоботи, які виготовляли шевці. Чоловічий одяг доповнювали різними декоративними предметами: тайстрами, шкіряними сумками через плече, ціфрованими палицями, піпамилюльками.

Упізнати бойківчанку серед закарпаток

Жінок із закарпатської Бойківщини у 1920-х роках також можна було упізнати серед інших етнографічних груп українок краю за допомогою одягу. Сорочка верховинок була довгою та часто мала однаковий крій з чоловічою. Також з лляного або конопляного полотна бойківчанки шили спідниці, які були збирані нижче стану, на талії. Передню частину спідниці прикривав фартух.

На початку ХХ століття на Закарпатській Верховині в оздоблені жіночих сорочок були поширені стрічкові й сітчасті композиції з густою вишивкою. Головним мотивом візерунків були архаїчні геометричні фігури, зубці, ромби, ламані лінії, хрестики. Багатство рослинного орнаменту, вишитого бісером або вовняними нитками, красувалося на бойківських безрукавках-камізельках. Особливість сорочок бойківчанок полягала у їх дрібному рясуванні, морщенні. Біля коміра, на рукавах і манжетах робили брижі. При цьому використовували специфічний стібок, щоб нанести орнаментальні мотиви не на гладку тканину, а на дрібні, густо зібрані складочки на зразок рубців, що надавало сорочці ще більшої рельєфності. Крім брижування, на жіночих сорочках вишивали уставки, комірці та манжети.

Кольорова гама бойківських вишивок значно стриманіша, порівняно з вишивками гуцулок чи долинянок Закарпаття. Що високогірніше село, то скромнішим було вишивання. Міжгірські бойкині на свято до церкви одягали безрукавки — камазолі, пошиті із велюрової тканини (оксамиту). Дівчата та молоді жінки носили безрукавки червоного, зеленого, білого, синього кольорів, старші — темних відтінків. Також жінки, як і чоловіки, одягали сукняні уйоші та сіраки. Популярними у верховинок були традиційні нашийні прикраси із кольорового бісеру — пацьорок, яке називали силянка, плетінка, драбинка. Орнаменти на них були геометричні: ромби, квадрати, півкола, або ж мали квіткові мотиви.

У деяких селах Великоберезнянщини бойкині заплітали волосся у дві довгі коси, вплітаючи у них вовняні заплітки червоного та зеленого кольорів. Заплітки закінчували китицею, яку закладали за пояс. Голову пов’язували хусткою. Хустки молоді жінки на Бойківщині носили яскравого кольору, старші та бабусі — темного. Також заміжні жінки носили обов'язковий головний убір — чепець.

Фотографії Вацлава Сіксти яскраво демонструють самобутність бойків Закарпаття. Також ці світлини підтверджують те, що усі етнографічні групи краю під полонинами були однаково цікаві для дослідників. Завдяки таким артефактам та документам доби, збереженим в іноземних архівах, описані етнографами життя та побут закарпатських бойків, а також їх зовнішній вигляд, стають наочними, точнішими, зрозумілішими. Через століття знання про наших предків і носіїв давніх українських традицій у Карпатах стають ближчими.