Битва за Одесу: гайдамаки проти більшовиків

Українізація по-одеськи

<p>Одеський гайдамака</p>

2 березня 1917 року імператор Микола II зрікся престолу. Лютнева революція та падіння Російської імперії означало велику проблему для збройних сил, що розташовувались в Одесі — а в місті перебували 100 тисяч вояків імператорської армії. Невизначеність доповнив брак регулярного забезпечення і зрозумілого командування. Після створення Української Центральної Ради та проголошення її I Універсалу частина колишнього імператорського війська почала вимагати українізації. 1,2 тисячі бійців, які хотіли служити саме у війську Центральної Ради, 23 липня влаштували мітинг під будівлею Одеського військового округу. Водночас українські партії вимагали не відправляти солдатів на фронт Першої світової, доки не будуть створені окремі українські частини.

Рух в цьому напрямку справді був. До нових частин увійшли бійці Південно-Західного і Румунського фронтів, які перебували в Одесі на лікуванні. Формуванням першого гайдамацького куреня керував сотник Василь Сахно-Устинович. До першого куреня увійшли шість піших, одна кулеметна, одна кінна сотні та батарея з двох гармат. Другий курінь, очолений отаманом Іваном Орловим-Орленком, складався з двох піших, однієї кулеметної та однієї кінної сотень. Третій курінь організував підполковник Микола Продьмо у складі трьох кінних і однієї кінно-кулеметної сотні.

Ці частини об’єднали у Гайдамацьку дивізію, яку очолив колишній командир 48-го запасного полку в Одесі, полковник Марко Мазуренко. Начальником штабу став одесит підполковник Всеволод Змієнко, що раніше виконував обов’язки очільника штабу 83-ї піхотної дивізії. На листопад 1917 року під їхнім командуванням перебувало 10 тисяч щабель і багнетів. Штаб дивізії розміщувався в будівлі, де сьогодні розташоване управління Південного оперативного командування Збройних сил України. Тренувалися гайдамаки на Другій станції Великого Фонтану — зараз там Академія сухопутних військ.

Протягом літа та осені 1917-го року формуванню Гайдамацької дивізії сприяли військовий лікар і майбутній опонент на виборах гетьмана 1918 року Іван Луценко, меценат Євген Чикаленко, вчений і юрист Сергій Шелухін. Спершу головною задачею гайдамаків було патрулювання вулиць. Скоро функціонал дивізії розширився, а на обрії постав перший бій — у Петрограді відбулася більшовицька революція.

Стрілянина на Пушкінській

Повалення Тимчасового уряду та прихід до влади більшовиків призвели до III Універсалу, у тексті якого проголошувалася Українська народна республіка. Більшовицькі агітатори розповсюджували міфи про побудову комунізму, перехід влади у руки робітників та роздачу землі селянам. Попри те, що представники Центральної Ради також спиралися на соціалістичні гасла, радикальніші погляди послідовників Леніна поступово притягували до лав "червоних" все більше українців. Одеса не була винятком. Тут активізувалися підрозділи Червоної гвардії. Аби спинити їхній розвиток, військовий комісар Одеси від Центральної Ради Віктор Поплавко віддав наказ про цілодобове патрулювання міста.

Перші сутички між гайдамаками та червоногвардійцями відбулися вже у грудні 1917 року. Приводом стало підняття українського прапора над штабом Одеського військового округа, на яке відреагував командир червоногвардійців Мойсей Кангун. Ліберальна газета "Одесский листок" писала: "Вулицею Пушкінською йшло 250 гайдамаків у повному порядку і з заходами охорони. Попереду йшов дозор. Коли останній порівнявся з однією з поперечних вулиць, з-за рогу з'явився автомобіль, у якому перебували Кангун і кілька червоногвардійців, які відкрили стрілянину по двору, поранивши двох. Але підоспілими сотнями автомобіль було розстріляно. У середовищі українців цей випадок вважають найтрагічнішим у всьому, що сталося". Смерть Кангуна спричинила подальше загострення. Більшовики спробували вбити діяча Івана Луценка та українського комісара Віктора Поплавка. Конфлікт вдалося владнати поступками з боку гайдамаків.

Околиці проти центру

24–25 грудня 1917 року в Харкові більшовики провели І Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Центральну Раду визнали незаконною і почали наступ на українські міста. У відповідь на це 22 січня 1918 року в Києві виголосили IV Універсал, за яким УНР ставала незалежною державою. Та вже 8 лютого "червоні" захопили столицю УНР.

Більшовицька агітація в Одесі мала успіх. На стороні Центральної Ради місто були готові захищати не більше 2 тисяч гайдамаків. Частину донедавна десятитисячної дивізії перекинули під Херсон і Миколаїв, решта розбіглися чи перейшли на бік противників. В підтримку армії УНР виступили гімназисти та студенти "Одеської січі". Одним з очільників молоді був Юрій Липа — майбутній письменник і політолог. Сили "червоних" становили: тисяча червоногвардійців, тисяча матросів Чорноморського флоту, тисяча бійців інших лівих формувань та ще тисяча солдатів інших полків і колишньої 6-ї армії. З моря їх підтримували броненосці "Синоп" і "Ростислав" та крейсер "Алмаз".

Більшовики опиралися на бідні робочі райони. Їм висловили підтримку мешканці Пересипу, Слобідки та Молдаванки. Армія УНР трималася на жителях центру, інтелігенції та активістах. Окремою проблемою стало те, що на боці "червоних" виступили працівники порту. Через це українському крейсеру "Пам’ять Меркурія" та есмінцю "Заведний" довелося здатися.

27 січня 1918 року УНР оголосила ультиматум, в якому вимагала від більшовиків звільнити штаб округу, вокзал та інші об’єкти. "Червоні" відповіли відмовою. Наступного дня почалися бої по всьому місту. Вирішальні сутички точилися на центральних вулицях та привокзальній площі. Гайдамакам вдалося відбити вокзал, який вони зробили своїм тимчасовим опорним пунктом. Проте невдовзі до міста прибув більшовицький бронепотяг. Це дало можливість "червоним" оточити українських вояків на вокзалі. Військові та цивільні втрати змусили одну частину гайдамаків здатися. Інші бійці залишили місто. За 80 кілометрів від Одеси їх зустріли червоногвардійці та роззброїли.

Одеська Народна Республіка

31 січня місто остаточно перейшло під контроль "червоних". Вони проголосили створення Одеської Народної Республіки. Розпочалися чистки серед населення. Командувач Михайло Муравйов влаштував собі штаб на крейсері "Алмаз", що стояв на рейді перед Одесою. Корабель перетворився на катівню на воді, куди потрапляли підозрювані у співпраці з УНР. Від впровадження повноцінного терору місто врятувала лише активність польської та єврейської громад. Доктор історичних наук Тарас Гончарук розповідає про той час: «Портове місто Одеса запалало ненавистю до моряків. Люди не могли пробачити, що ті виконували жорстокі накази більшовиків на кораблях "Алмаз" і "Синоп". На час встановлення червоної влади ці броненосці перетворилися на місця знищення людей. Більшовики катували тих, кого підозрювали у співпраці з УНР, а тіла знищували в топках».

<p>Похорон загиблих в результаті обстрілу більшовиків і вуличних боїв в Одесі наприкінці січня 1918 року</p>

Під час боїв загинуло 180 осіб, до 350 отримали поранення. Близько 70 загиблих — мирні мешканці, які стали жертвами хаотичних сутичок. Планувалося, що загиблих з різних сторін похоронять окремо. Більшовики хотіли написати на гайдамацькому меморіалі "Жертвам омани, створеної контрреволюціонерами". Та врешті всіх поховали в одній братській могилі на Куликовому полі. "Одеса ще не бачила такого похорону. Здавалося, що відбувається перенесення цілого кладовища", — писали газети. На місці поховання встановили меморіал. Пізніше його перенесуть ближче до дороги, а на цьому місці зведуть Будинок профспілок.

Доля одеських гайдамаків склалася по-різному. Частина перейшла на бік Червоної армії, деякі доєдналися до загонів Денікіна. Інші продовжили служити Україні. Командир дивізії Марко Мазуренко очолив 3-й Сірожупанський полк армії Української Держави. За Директорії служив на керівних посадах в різних бригадах. 1923 року виїхав до радянської України. Подальша його доля невідома.

Армія УНР повернулася до Одеси невдовзі після сепаратного мирного договору 3 березня 1918 року. Очільник штабу Всеволод Змієнко став комендантом міста. Він служив у різних формуваннях Української Держави та УНР, брав участь в обороні польського міста Замостя, яка призвела до поразки більшовицької армії Будьонного. Одесит отримав звання генерала-хорунжого та відповідав за розвідку і контррозвідку уряду УНР в екзилі.

Січневі бої були не останніми потрясіннями для Одеси. Місту довелося пережити Гетьманщину, Директорію, висадку військ Антанти, прихід денікінців і врешті "реставрацію" влади більшовиків, яких вже ніщо не могло спинити від впровадження червоного терору.

Українське місто

Доктор історичних наук Тарас Гончарук вважає, що з усього першого етапу радянсько-української справжні бої точилися лише під Крутами, за Київ і за Одесу. Битва за Одесу мала для більшовиків стратегічне значення, яке можна порівнювати з захопленням Києва. Вони прагнули відрізати УНР від моря, захопити місцевий порт та продовжити наступ вглиб країни ще й з південного напрямку. Проте бій з гайдамаками став потрясінням для "червоних". "Одеса тоді показала себе як українське місто, — зазначає історик. — Більшовики зрозуміли, що тут їм ніхто не радий, що тут їм будуть давати по зубах. Це поселило в їхньому командирі Муравйові ненависть до міста. Цей військовий злочинець хотів так само зруйнувати Одеський оперний театр, як зробив це з будинком Грушевського у Києві. Під час відступу більшовицьких сил з міста він навіть віддав такий наказ, проте його не виконали".

Після перенесення першого меморіалу загиблим у боях за Одесу радянська влада встановила новий. Його виконав український скульптор Петро Кравченко. На пам’ятнику викарбуваний двозначний напис "Борцям, які загинули за владу рад в Одесі". Також на скульптурі є дати "1918" та "1920". Історики та представники регіональної філії Українського інституту національної пам’яті сходяться в думці, що меморіал потрібно переробити. "Треба прибрати з нього радянські сенси та вшанувати тих, хто тоді загинув за українську Одесу, — говорить голова одеської філії УІНП Сергій Гуцалюк. — Але питання вшанування тодішніх українських героїв саботується. Одесу не перший місяць підбурюють незрозумілі перейменування на тлі декомунізації та деколонізації. Вже 15 років порушуємо питання про присвоєння імені вулиці на честь Одеських гайдамаків, Одеської гайдамацької дивізії чи Всеволода Змієнка. Міська рада намагається стерти пам’ять про історичні події, коли називає вулиці не на честь людей, а Шпалерними чи Килимовими".

Депутат Одеської міської ради та член історико-топонімічної комісії Петро Обухов вважає, що процес перейменування в місті йшов повільніше, ніж загалом по Україні, але прискорився 2023 року. Наразі комісія розглядає вшанування пам’яті про гайдамаків шляхом присвоєння одній з вулиць імені Всеволода Змієнка: "Вже не потрібно нікому пояснювати навіщо це робити. Всі розуміють, що назв вулиць, пов’язаних з Росією, в Одесі майже не залишиться". Він також підтримує змінення меморіалу загиблим та прибрання з нього комуністичних символів.

Сьогодні з кола учасників боїв за Одесу дотично вшановано лише Юрія Липу. Одна з вулиць міста має ім’я Івана та Юрія Лип. Проте згадують їх лише як письменників і громадських діячів, ігноруючи події січня 1918-го.