"У тюрмі знайшла другу маму". Біографічний портрет Лідії Тиховліз

Мама Галина

Ще в старших класах до гімназії, у якій вчилася Ліда, приходили молоді хлопці й дівчата та агітували вступати в різні молодіжні спілки. Всі розуміли, що ті спілки активно співпрацюють з УПА. Жінка пригадує, що для неї це був нелегкий вибір:

— Мені було шкода маму, бо тато помер і я була в неї одна. Але потім думаю — та як, всі йдуть, то хіба я якась не така? І так стала зв’язковою. Возила кореспонденцію, записки, різні речі. Все треба було робити так, аби мама не знала. Деколи казала їй, що буду робити уроки з подругою і залишуся в неї на ніч, а сама несла медикаменти хлопцям.

У підпіллі Ліда зустріла своє перше кохання. Його звали Славко, а псевдо мав "Крук". Був із Холмщини, з відомої галицької родини, племінник єпископа УГКЦ Григорія Хомишина, якого згодом Папа Римський зачислив до лику святих. Хлопцевих батька, матір та сестру з братом замордували польські бандити. Ще одного брата вбили в російському війську. У тоталітарних лабетах любов Ліди та Славка могла бути лише трагічною:

— Одного разу на зустрічі він сказав мені, що лишає Політехніку, де вчився, і мусить йти в глибоке підпілля. Тому маємо прощатися. Це було наше останнє побачення, після цього ми ніколи більше не бачилися. Я мала золотий ланцюжок з хрестиком, то віддала йому, щоб оберігав його. Та через багато років почула, що Славко загинув десь у лісах Івано-Франківщини. Підірвав себе гранатою, аби не здатися москалям.

На український Рух опору дівчині вдалося попрацювати трохи більше року. Каже, що видав хтось зі своїх.

26 лютого 1946 року, о 21:30, до Лідиної квартири зайшло двоє працівників НКВС. Без зайвих пояснень сказали дівчині збиратися. На материні протести збрехали, що дочка скоро повернеться. Єдине, що та встигла – дати Ліді синього коцика. Дівчину привезли в будівлю Львівського обласного управління НКВС і до сьомої ранку допитували. Хотіли дізнатися про причетність до УПА, але вона нікого не видала, нічого не розповіла. Відтак повезли її до слідчої в’язниці. Жінка пригадує той ранок так:

— У камері десь два на п’ять метрів вже було восьмеро людей. Я не мала де сісти, то присіла на край туалету, що стояв біля дверей. Але до мене підійшла одна жінка, взяла за руку і посадила біля себе. Це була пані Галя, полька. Її зловили при спробі нелегального перетину кордону. Вона була зв’язковою Армії Крайової. Була старша за мене, то кликала мене цуречкою (донечкою), а я її — мамою. Так у тій тюрмі я знайшла другу маму.

Радянська система широко практикувала особливо зловіще насилля над рідними арештованих. Коли людину забирали з дому, сім’ї нічого не сповіщали про її долю. У цьому невідані люди жити десятиліттями й часто помирали, так і не дізнавшись, що сталося з їхніми найріднішими. Ліда домовилася з пані Галиною, що якщо когось відпустять, то та піде до рідних зі звісткою. Через кілька місяців польку відпустили. Вона взяла в дівчини клаптик блузки, аби мати підтвердження для Лідиної мами. Згодом українська повстанка отримала передачу.

— Була передача і той клаптик тканини. А на ньому підпис: "Ми тебе дуже любимо і цілуємо. Мама і мама Галя". Ми з Галиною до кінця життя підтримували дуже гарні стосунки. Я згодом їздила до неї в Ряшів. А коли вона померла 1986-го, то залишала мені свій будинок і крамницю. Але я не хотіла їхати з України.

У камері львівської в’язниці Ліда провела майже чотири місяці. 16 червня 1946 року відбувся суд, на якому вісімнадцятилітню дівчину засудили за "зраду батьківщини" до десяти років таборів.

Табори

Від моменту озвучення вироку до відсилання у мордовські табори минуло чотири роки. Весь той час вона перебувала в пересильному пункті. Але дозволяли працювати. Знайомі допомогли Ліді влаштувалася у дитячий будинок. Там познайомилася з майбутнім чоловіком. Він також був повстанцем. Свій термін, 25 років, отримав на кільканадцять місяців пізніше за майбутню дружину.

"Мордовська АРСР, станція Потьма, поштовий ящик 365", — пані Ліда чітко пам’ятає адресу заслання навіть через 73 роки.

— Коли туди їхали в товарних вагонах, було дуже холодно. Той синій коцик, який дала мама, певно, мене врятував. Пам’ятаю, як приїхали вже і чекаємо перед брамою в барак. Навколо багато собак, гавкають. Коли зайшли в бараки, я сіла на нари й бачу, поруч сидить мамина подруга. Уявляєте, скільки наших людей туди москалі забирали?

Крім морозу, який інколи опускався до мінус 50 градусів, молодій дівчині дошкуляла виснажлива фізична робота. Ліда вантажила торф на машини, міняла шпали на залізниці, вирубувала ліс, носила 50-кілограмові мішки з цукром і 70-кілограмові з борошном. Працювали в бушлатах і валянках. 

— Я там захворіла на шлунок. Не могла їсти тієї жахливої їжі. Хіба хліб. Коли був добрий конвой, то нам дозволяли розпалювати вогонь в лісі. На ньому ми розігрівали ті скибки хліба. Наштрикували на патик і тримали над вогнем. Ясно, що шлунок такого не витримував.

Коли запитую пані Ліду, скільки часу провела в мордовських таборах, вона відповідає: "До того часу, поки Сталін не здох". Після смерти радянського вождя чимало політичних в’язнів отримали амністію. Як малолітню Ліду випустили однією з перших. З табору виїхала 24 серпня 1954 року . Каже, що дуже пам’ятний для неї день не тільки через звільнення, а й через те, що згодом ця дата стала Днем Незалежности України.

Незалежність точно буде!

<p>Лідія Тиховліз</p>

Після звільнення Ліда поїхала до мами, але не в Україну. Через кілька років після дочки арештували й пані Марію. Заслали в місто Зима, що в Іркутській області Росії. Дочка побачилася з мамою після майже дев’яти років розлуки. Перше, що здивувало Ліду в тих краях, — брудні низькі хатки, у яких жило місцеве населення. Друге — величезна кількість українців, яких висилала туди радянська влада. Перші місяці галичани намагалися побачитися з нею й розпитати, чи знає вона когось із їхніх родичів, яких засудили в табори Потьми. Майже одразу Ліда влаштувалася на швейну фабрику. Пропрацювала там чотири роки, аж до звільнення мами, коли змогли нарешті повернутися домів.

Упродовж всього часу заслання Ліда листувалася з Євгеном, хлопцем, з яким познайомилася під час роботи в львівському дитячому будинку. Був старший на шість років. Його засудили до 25 років таборів у Краснодарському краї. Але відсидів значно менше, ніж вона, лише два. Дізнавшись про звільнення Ліди, приїхав до неї. Там одружилися, народили двоє дочок — Олесю і Орисю.

Повернулися до Старого Самбора лише після звільнення мами, аж 1958 року. Спочатку без Євгена, щоб легше можна було прописатися. Чоловік згодом приїхав. І вступив на біологічний факультет на заочну форму навчання. Ліда пропрацювала два роки в суді. Вела документацію, протоколи судових засідань. Отримати роботу вдалося "по знайомству". Згодом перевелася діловодкою в лікарню. Так там і пропрацювала 30 років. Євген після закінчення навчання також оформився в ту саму лікарню, працівником тубдиспансеру. Помер у серпні 1980 року. Пані Ліда часто згадує чоловіка. А особливо у серпні, у День Незалежности:

— Він мені все казав: "Чекай, Лідусю, побачиш, що ми матимемо ще зовсім інший уряд". А я йому: "Та що ти такі дурниці кажеш, комуністи вже так тут вкоренилися, це неможливо, навіть не говори мені такого". Сперечалася з ним. А він повторював, що точно буде Незалежність. Може й не доживе до неї, але буде. Був упевнений у тому.