Білгород: російський острів в українському морі

Фортеця на крейдяній горі

Поразка у Лівонській війні 1558–1583 років змусила Московську державу зосередити увагу не на претензіях до західних сусідів, а на повільному просуванні на південь і схід. Для цього там треба було побудувати укріплені фортеці й заселити ці терени служилим людом. І хоч ресурсів після спалення Москви кримським ханом Девлет Ґераєм бракувало, цю роботу вели невпинно. Пожвавилася вона за московського царя Федора Івановича. Року 1586 були закладені Лівни та Вороніж, 1592-го – Єлець, ще через рік заплановано спорудити фортецю Оскол і Білгород.

Назва Білгорода очевидна – фортецю закладали на крейдяній горі на правому боці річки Сіверський Дінець, недалеко від впадіння в нього річки Везелиці. Пізніше в освіченого люду ця назва викличе низку історичних асоціацій. Наприклад, що на цьому місці поперед стояла хозарська фортеця Саркел (в перекладі – “біла вежа”). Або, що курський Білгород і є відновленим Білгородом з давньоруських літописів, закладеною святим Володимиром єпископською резиденцією (насправді це сьогоднішня Білгородка під Києвом). Цю міфологію неодноразово спростовували історики, але вона дотепер живить уяву краєзнавців російської провінції.

Фортецю почали будувати 1596 року. Це мав бути потужний форпост з трьома лініями оборони, посадом і монастирем Святого Миколи. Перша велика зустріч місцевого гарнізону з українцями відбулася в часи Смути. Військо князя Семена Лико (Оболенського) завоювало і, вочевидь, зруйнувало фортецю. Про цей епізод йдеться в епітафії Семена, розміщеній у Київському літописі:

Кгды за εго приводом замок московскии Бεлгород добывали,
кгды прεз штурмъ добыл мεста и замку,
гдε воиско добило скарбу нεмало.

Інтерес Лика до цього замку невипадковий. Князь з Рюриковичів мав потужних сюзеренів – родину Вишневецьких, що керувала освоєнням земель на лівому боці Дніпра. Наявність, хоч і далеко, московської фортеці створювала певний дискомфорт для великих колонізаційних проєктів Вишневеччини. Але для Москви Білгород також мав стратегічне значення. Вже наступного року фортецю відновили, але на лівому березі Дінця – аби мати перепону від “литовських людей” і татар.

Черкаські облоги

Хоч Білгород споруджений як захист від вторгнень, московське служиле населення не цуралося контактів з українськими козаками. Особливо з жителями прикордонних міст, що охоче торгували тютюном, алкоголем та сіллю. Чергове випробування від “черкас” Один з екзонімів українців, поширений у XV—XVIII століттях у Московському царстві сталося під час Смоленської війни. Влітку 1633-го загін на чолі з полковником Яковом Острянином обложив фортецю, але після невдалого штурму відступив. Вже навесні наступного року козаки знову з’явилися під Білгородом. Острянин закликав жителів Лівобережжя сходитися до нього у Полтаву і звідти вирушати здобувати козацького хліба на московський кордон. Попаливши околиці та розграбувавши Миколаївський монастир, “черкаси” розпочали штурм – знову марний.

Політика щодо православного населення Речі Посполитої з боку московського уряду почала змінюватися після Смоленської війни та смерті патріарха Філарета (Романова), великого противника київського православ’я. Українським переселенцям дозволили оселятися у порубіжних фортецях і нести службу на пільгових умовах. Уже 1636 року 60 родин “черкас” прийшли у Білгород. Воєвода Афанасій Тургенєв поселив їх на “пустошах” поблизу міста на річці Дінець – хоч цими ґрунтами володів Білгородський Рождественський жіночий монастир. Від того часу можна говорити про українське населення Білгорода.

Московський уряд розраховував на це місто у своїх військових проєктах. Року 1638 почали зведення системи укріплень від річки Ворскли майже по Дон, що за основною фортецею отримала назву Білгородської оборонної лінії (черты). Військо, котре зосереджувалося довкола, називалося Білгородським полком. Такі порухи не подобалися Вишневецьким. Попри укладений з Москвою мир, Ярема організував каральний похід до прикордонних фортець. Та на цьому протистояння завершилося – князю вистачало й інших клопотів.

Будівництво старої “черти” завершено 1658 року. В той час простір на південь від неї заселяли переважно українці. Білгородський полк, до складу якого поволі увійшли й новостворені слобідські полки – основна військова московська одиниця під час Руїни. Його стрільці, солдати та рейтари досить-таки потерпали – особливо під Конотопом, Пісками та Варвою. Білгородський воєвода Григорій Ромодановський – мабуть, один з найпомітніших московських діячів того часу.

У Москві виник церковний проєкт запровадити щодо лінії та населення довкола єпархію. Білгород, попри свою значну роль, був збудований незугарно, у фортеці була тиснява, а околиці не розвивалися через заболочену місцевість і особливості рельєфу. Майстрів на прикордонні бракувало, тому основний храм єпархії – собор Животворящої Трійці в Білгороді – зводили з “черкаським” впливом. Піддячий Перфилій Оловенников зазначав: церкву побудовано “с черкаского образца крестообразно о пяти главах”. Скласти кошторис на оздоблення та розпис запросили малярів з “Белгородского полку городов черкасы”: з Лебедина Іван Васильєв та з Охтирки Олександр Гаврилов. Іконописці ж були “малороссийских городов жители”: із Полтави Лук’ян Данилов з товаришами. Вочевидь, прізвища омосковлено для документації.

Мощі нащадка мазепинця

Року 1690 стариця Білгородського Рождественського жіночого монастиря Олександра скаржилася на Москву, що коли 2 роки тому жила вона овдовівши у свого батька у Білгороді, “черкасская женка” Марія Глущиха дала їй трави “порченной”. Від тих трав вдовиці “рвало” живіт, руки й ноги. Та батько не дав тоді наскаржитися на знахарку, а запроторив доньку до монастиря. 

<p>Білгородський єпископ Йоасаф Горленко. Син прилуцького полковника Андрія Горленка, внук гетьмана Данила Апостола та рідний дядько Григорія Квітки-Основ'яненка</p>

Наприкінці XVII століття Білгород втратив своє оборонне значення. Після синодальних реформ тутешні єпископи охочіше перебували у церковних маєтностях у Грайвороні. Єпископ Епифаній Тихорський переніс школу з архієрейського дому в Білгороді до Харкова, заклавши початки Харківського колегіуму. Значення міста прагнули зберегти – певний час воно було центром губернії. Після адміністративної реформи 1780 року місто стало повітовим центром Курського намісництва. Центр єпархії з відділенням Слобідсько-Української згодом перенесено до Курська.

Основною принадою Білгорода того часу вважали нетлінні мощі місцевого єпископа Йоасафа Горленка. Про них з цинізмом просвітителя згадує мандрівник-академік Василій Зуєв Автор "Подорожніх записок" (1781—1782), що містять описи Півдня України та Криму другої половини XVIII століття.. Онук близького соратника Івана Мазепи, прилуцького полковника Дмитра Горленка і вихованець київської традиції став одним з імперських символів – і таким залишається дотепер.

Хоча у самому Білгороді переважало великоросійське населення, на південь та південний захід жило багато українців. Однак етнографія поступалася економіці. Після проведення 1869 року Курсько-Азовської залізниці почалося стрімке зростання Харкова, що став “воротами до Донецько-Криворізького басейну та до Криму”. Білгород відступив на другий план.

“До рідної України”

Року 1917 Українська Центральна Рада Третім Універсалом оголосила входження до складу УНР дев’ятьох колишніх імперських губерній. Та війна з більшовицькою Росією не призвела до узгодження певного кордону. Не робила це й Берестейська мирна угода. Німецький генерал Макс Гофман намалював кордон між двома державами довільно “згідно з умовами військової доби”. 8 квітня 1918 року німецько-українські війська зайняли Харків, а через 2 дні зайшли у Білгород. Адміністративно місто і низку повітів Курської губернії приєднали до Харкова. 4 травня встановлено демаркаційну лінію від Суджі до Білгорода, місто залишалося в Українській Державі.

21 травня 1918 року Білгородська міська дума прийняла рішення про приєднання до “рідної України”. Голові міської думи Станіславу Віновському та міському голові Миколі Слатину доручили клопотати про це у ясновельможного гетьмана Павла Скоропадського. Після насильств і нестабільностей більшовиків Українська Держава уявлялася оазою добробуту. Старі кадри поверталися до своїх занять: “уездные начальники” стали повітовими, а поліція перетворилася на державну варту. Українізація передбачалася передусім у сфері освіти з нового навчального року.

Листопадові події у Німеччині та крах Гетьманату швидко відобразилися на регіоні. Німецький гарнізон тримав місто від більшовиків ще майже місяць. Та на початку 1919 року ці території повернули до складу Курської губернії, школи перейшли на російську мову. До вивчення української повернулися у часи коренізації. Але цей процес тривав недовго. За переписом 1926 року 88% населення Білгорода становили росіяни, українці – трохи понад 7%. Натомість у повітах ситуація була інша. Так, у Грайвороні українців було 44%, в Грайворонській волості – 86%. Перед Другою світовою війною кількість тих, що вважали себе українцями, скоротилась майже учетверо. Якщо ж порівнювати ситуацію в 1926 і 2010 роках – українців стало менше у 16 разів.