З історії московської дипломатії: що змінилося за 400 років?
14:45, 31 березня 2022
Десь за тиждень після початку війни я почав читати щоденник переговорів між річпосполитськими дипломатами та московськими представниками навесні 1634 року (рукописна книга з ним доступна в інтернеті).
Ці перемовини підсумували розпочату Москвою і тим не менше програну нею Смоленську війну 1632–1634 року. Мені було цікаво, як в минулому поводилися московські дипломати у програшній для них ситуації. І чим більше я гортав сторінки щоденника, тим більше переконувався, що за майже чотириста років мало що змінилося.
Так, тоді йшлося про інші міста й території, на які претендувала Москва, але тодішня риторика та маніпулювання історичними фактами задля обґрунтування свого експансіонізму залишилися незмінними й дотепер. Тож я взявся перекладати цей щоденник з наміром опублікувати його принаймні в інтернеті, щоб не виникало сумнівів: нинішня війна не просто плід теперішнього кремлівського керівництва, не притаманна Росії, російському народові чи російській історико-культурній традиції, а є закономірним продовженням давньої й усталеної агресивної російської зовнішньої політики, коріння й традиція якої сягають ледь не Середньовіччя.
Переклад Поляновського трактату 1634 року можна прочитати тут.
1 березня 1634 року в таборі неподалік від Смоленська склала знамена московська армія під командуванням Михайла Шеїна. Її капітуляція ознаменувала фактичний провал стратегічного плану, з яким Московська держава розпочала чергову війну проти Речі Посполитої. Кремлівське керівництво розраховувало на безкоролів’я в сусідній державі, яке настало після смерті короля Сиґізмунда III в 1632 році, і прагнуло здобути реванш за невдачі часів Смути та “відстояти честь” Михайла Федоровича, першого царя з династії Романових.
Облога Смоленська. Німецька гравюра 1609-1611 років
Фото: wikipedia.orgЗаради цього московські очільники не побоялися зламати хресну присягу та порушити перемир’я, наказавши своїм військам напасти на річпосполитські прикордонні регіони. Головною ціллю став Смоленськ, володіння яким давало своєрідний ключ до кордону між Московським царством та Річчю Посполитою.
Головне московське військо, до складу якого входили реформовані за західними зразками полки “нового строю” та підрозділи європейських найманців, очолив досвідчений полководець Михайло Шеїн. Він досконало знав Смоленську фортецю, бо двома десятиліттями раніше впродовж майже двох років керував її обороною під облогою військом Сиґізмунда III.
Однак цього разу для московської перемоги забракло і реформ у московському війську, і командного досвіду Шеїна, який від жовтня 1632-го цілий рік безуспішно облягав, блокував і штурмував Смоленську фортецю з її невеличким гарнізоном. А з підходом королівського війська, до якого долучилися запорізькі козаки, московська армія була відтіснена від Смоленська, оточена в таборі і за деякий час мусила здатися.
Ще до капітуляції, коли вже стали зрозумілими неспроможність здобути Смоленськ і провал воєнної кампанії, Михайло Федорович почав надсилати гінців до війська з таємним наказом розпочати переговори щодо перемир’я.
Питання про мирні перемовини зрушилось з місця, коли в січні 1634 року до Москви прибув королівський посланець Миколай Воронич, урочисто прийнятий при царському дворі, а наступного місяця московські гінці відправились домовлятися про час і місце переговорів. Планувалось розпочати їх в останній день березня, однак реально делегації обох сторін щойно 30 квітня прибули на річку Поляновка, де мали відбуватися перемовини.
Здавалось би переговори будуть простими: провал під Смоленськом та знищення й знешкодження тут головного московського війська, концентрація річпосполитських військ на прикордонні з Московською державою та загроза їх подальшого наступу вже на її терени, усе це мало б спонукати царських комісарів до поступок і швидкого досягнення миру. Однак виявилось інакше.
Фрагмент картини, на якому зображено капітуляцію Михайла Шеїна перед Владиславом IV Вазою під Смоленськом
Фото: wikipedia.orgМосковські представники, формально виголошуючи своє прагнення до миру, від самого початку не проявляли жодної поступливості та поводились наче це їхні війська здобули перемогу. Вони висували нереальні вимоги, маніпулювали фактами, заперечували очевидне, пропонували те, що їм не належало, вимагали те, що не змогли здобути силою, та апелювали до минулого, перекручуючи на свою користь історичні події.
Усі перипетії спілкування між річпосполитськими та московськими комісарами під час перемовин над річкою Полянівка навесні 1634 року ретельно записував у спеціальному щоденнику секретар, який перебував у складі королівської делегаціями (треба гадати при особі коронного канцлера). Ці записи добре ілюструють агресивні та маніпулятивні практики, які московські дипломати віддавна застосовували задля реалізації послідовної експансіоністської політики Московської держави.
Нескладно зауважити, що ці практики і ця політика залишалась незмінною незалежно від того, яку назву вона носила – Московське князівство або царство, чи Російська імперія, чи СРСР, чи Російська Федерація.
