Іван Грозний, Лютий, Жахливий. Перший самодержець Московського царства

Народжений у громовицю

"Царя бійся, служи йому вірою та правдою і завжди за нього Господа моли: і брехливо не мов перед ним, але покірно істину відказуй, як самому Богу, і у всьому будь слухняним йому", – йдеться у збірнику життєвих правил "Домострої", який уклав царський духівник і яким мав послуговуватися кожен московит.

25 серпня 1530 року о 7-й ранку земля задвигтіла від небаченої громовиці. Тієї миті в селі Коломенському неподалік Москви народився Іван. Батько, великий князь Володимирський і Московський Василій III, на радощах роздав величезні кошти монастирям і народу, велів відімкнути темниці та відпустив на волю багатьох неугодних. 

Коли Іванові було 3 роки, він втратив батька, коли 7 – матір. Ним опікувалися представники боярських родів, які змінювали одні одних у боротьбі за владу. Саме дитячими кривдами самодержець пізніше виправдовуватиме свою жорстокість: "Нас з братом виховували як чужих чи жебраків. Як нам не вистачало одягу та їжі! Нічого нам не дозволяли і поводились з нами не як з дітьми. Скільки разів я був голодним. А батькову скарбницю, яка мені дісталася, підступно розікрали".

Першим, кому помстився, був князь Андрій Шуйський. Піскарьовський літописець переказав, як 13-річний Іван "велів його віддати псарям, і псарі схопили та вбили його", коли тягнули до тюрми. Через два роки "звелів стратити Офонасія Бутурліна, утяти йому язика у в’язниці за вину його, за нечемне слово". Підданих такі розправи не бентежили. Посланець римського імператора Сигізмунд Герберштайн дивувався: "Важко зрозуміти, чи то народ такий грубий, що має потребу в государю-тирані, чи то від тиранії государя сам народ стає грубим і жорстоким?".

Коли Іванові виповнилося 16 років, його в московському Успенському соборі урочисто повінчали на царство як Івана IV. Згодом він розширив титул правителя, став "великим государем царем і великим князем всієї Руси". Вважав, що так підніс себе до рівня імператора. Під час церемонії на нього покладали знаки царської гідности: хрест Животворящого Дерева, барми та шапку Мономаха. Вона – витвір майстрів Золотої Орди. Однак московське духовенство віддало головний убір як подарунок візантійського імператора Костянтина IX князеві Володимиру, коли той зійшов на київський престол.

Цар не для всіх

Посланець римського імператора Даниїл Принц описав царя без особливого пієтету: "Він дуже високого зросту. Тіло має сильне та досить огрядне, великі очі, які постійно бігають і за всім ретельно спостерігають. Борода в нього руда, з невеликим відтінком чорноти, досить довга та густа. Волосся на голові, як більшість московитів, голить бритвою. 

<p>Віктор Васнєцов "Іван Грозний", 1897 рік</p>

Він дуже схильний до гніву, а коли охоплений ним, то аж піниться, немов кінь, і начебто впадає в безумство. Він погано вихований. Спирається ліктями на стіл, не використовує тарілок, їжу бере руками, а іноді недоїдене кладе знову в миску. Перш ніж випити або з’їсти щось із запропонованого, він зазвичай знаменує себе великим хрестом і дивиться на образи Діви Марії та святого Миколая".

Цар прагнув нових територій. Першою метою стали татарські держави Поволжя. Московити легко підкорили Казань і Астрахань, що відкрило їм шлях до захоплення Сибіру. Сподіваючись дійти до Балтійського моря, Іван розпочав Лівонську війну, яка розтягнулася на 25 років. Імператор Максиміліан II прагнув використати його потуги у війні з Османською імперією. Для цього відправляв послів, які підтверджували право Івана IV на царський титул. Але той вирішив не конфліктувати з османами.

Року 1572 помер король польський і великий князь литовський Сигізмунд Август, не залишивши спадкоємця чоловічої статі. Незадовго до смерти монарха було укладено Люблінську унію, за якою Польща та Литва об’єдналися в єдину державу – Річ Посполиту, котру мав очолити виборний правитель. Серед кандидатів був й Іван. Його підтримали литовські еліти, сподіваючись таким чином припинити війну з Москвою і посилити свою політичну й економічну вагу у стосунках з поляками. 

<p>Гравюра Георга Бресслейна "Звірства московитів у Лівонії", надрукована у Нюрнберзі 1561 року з підписом: "Дуже мерзенні, жахливі, досі нечувані, істинно нові звістки, які звірства роблять московити з полоненими християнами з Ліфляндії, чоловіками та жінками, дітьми і цнотливими дівчатами, і яку шкоду щодня завдають їм у їхній країні".&nbsp;</p>

Однак тогочасний памфлетист писав: "Московит створює міцну основу для того, щоб не Москву до королівства, а королівство до царства свого приєднати, столицю зробити в Києві, щоб його коронували не наші єпископи, а його митрополит". Вибори короля Іван програв і вирішив зосередитися на війні. Аргументи шукав у перекрученій і витлумаченій на власну користь історії: "Лівонська земля з незапам’ятних часів – наша вотчина. Від великого князя Ярослава, сина великого Володимира, а у святому хрещенні Георгія, який завоював Чудську землю і поставив у ній місто, назване його ім’ям Юр’єв, а по-німецьки Дерпт".

Польський король Стефан Баторій не визнав за Іваном царського титулу та претензій на свої території. Іван у відповідь заявив: "Я цар Божою волею, а не велебунтівним бажанням людства". Баторій відказав: "Краще від доброчесних шляхтича і шляхтянки уродитися, аніж від лихих короля і королеви", – і викликав опонента на лицарський поєдинок. Той ухилився. Тоді Баторій вступив у Лівонську війну. Поляки розбили московське військо. "Цар радше сподівався на чисельність, аніж на хоробрість своїх воїнів чи хорошу організованість своїх сил", – пояснив причину поразки англійський посол Джильс Флетчер. Іванові довелось погодитися на принизливий мир. Він наказав відрядженим на переговори послам "для спокою християнського" змовчати, якщо король і сейм не погодяться величати його царем.

Воїни із собачими головами

Іван був переконаний у божественному походженні влади і природності абсолютизму. У листі до князя Андрія Курбського, який від немилости царя втік до Литви, написав: "Хто противиться владі, той Божій волі противиться. Якщо ти праведний і благочестивий, то чому не захотів від мене, норовливого володаря, постраждати й заслужити вінець вічного життя? Ти ж заради тіла погубив душу, зневажив вічну славу заради швидкоплинної та, на чоловіка покривдившись, проти Бога повстав!". Курбський порадив цареві зважити на досвід управління в інших країнах і підшукати собі розумних радників. Той обурено відповів; "У них же царі своїми царствами не володіють, а як їм скажуть піддані, так і правлять. Московські ж самодержці споконвіку самі володіють своєю державою".

Цар активно впроваджував реформи: судову, земську, податкову, церковну. Однак усі вони мали на меті єдине – посилити особисту владу та добробут монарха. Року 1565 на Московщині ввели опричнину. Двадцять найбільших міст тоді повинні були передавати дохід у государеву скарбницю. За цим стежило військо – "опричники", які мусили зректися своїх рідних і друзів, щоб служити лише цареві. Вони носили чорний одяг, а до сідла приторочувати мітлу й собачу голову – символи своїх основних обов’язків: псами гризти царських ворогів і вимітати зраду з країни.

– На зайця потрібно багато псів, на ворогів – багато воїнів, – пояснював Іван.

Тих, хто відмовлявся добровільно записатися в опричники, виселяли. Князівські та боярські вотчини конфісковували. Московське царство поринуло у вир жорстоких гонінь і кривавих страт. 

Жертвами ставали не лише ймовірні політичні опоненти самодержця, а й члени їхніх родин, слуги та холопи. Іван сам визначав страту. Комусь наказував відрубати руки й ноги, а тільки потім голову. Іншим розрубували живіт. Винуватця могли зашити у ведмежу шкуру й зацькувати собаками. Або кинути до казана, наповненого олією, вином чи водою, розпалити вогонь і поступово підігрівати рідину до кипіння. У Новгороді людей підпалювали, прив’язували до саней і волочили по мерзлій землі, залишаючи криваві смуги. Потім їх скидали з мосту в річку Волхов. Дружинам страчених зв’язували руки та ногами, прив’язували до них дітей і теж кидали у воду. Тих, хто спливав, опричники добивали баграми й сокирами.

Дворянина на прізвище Овцин цар велів повісити на одній перекладині з вівцею. Кількох ченців наказав прив’язати до бочки з порохом і підірвати – хай летять на небеса, як янголи. Очільника посольського приказу Івана Висковатого прив’язали до стовпа, відтак опричники підходили до засудженого й кожен вирізав з його тіла шмат м’яса. Якийсь Іван Реутов "перестарався" – коли врізав свій шмат, Висковатий помер. Цар вирішив, що опричник зробив це навмисно, щоб скоротити муки бідоласі. Реутова мали стратити, але той захворів на чуму й помер сам.

В очікуванні повстання

<p>Іван Жахливий. Антропологічно-скульптурна реконструкція Михайла Герасимова, 1964 рік</p>

"Хоча всемогутній Бог і покарав Руську землю так тяжко і жорстоко, що ніхто й описати не зуміє, все ж таки нинішній великий князь досяг того, що по всій Руській землі, по всій його державі – одна віра, одна вага, одна міра! – писав Генрік фон Штаден у "Записках про Московію". – Тільки він один і править! Все, що не накаже він, – все виконують. Все, що заборонить, – справді залишається під забороною. Ніхто йому не перечить: ні духовні, ні миряни. І як довго протримається це правління – відомо лише Богові Вседержителю!".

Сучасники пояснювали терор і душевною хворобою царя, і його страхом втратити владу. Але чому донедавна багаті та впливові люди не зважилися вчинити збройний супротив беззаконню, пояснити не змогли. Джильс Флетчер був вражений: "Гноблення і рабство такі явні й так різкі, що дуже дивно, як дворянство і народ могли їм підкоритися, маючи ще деякі засоби, щоб уникнути їх або ж від них звільнитися, так само як і тому, як царі, так міцно утвердившись нині на престолі, можуть задовольнятися колишнім правлінням, з’єднаним з такою явною несправедливістю та пригніченням підданих, тоді як самі сповідують християнську віру".

Мовчав і простолюд. "Живуть у винятковому рабстві, – стверджував Даниїл Принц. – Цей тягар вони переносять дуже легко тому, що зовсім не знають, який устрій інших царств і держав. Вони живуть у своїй країні, як ув’язнені в клітках, і ніколи не сміють ні вийти, ні послати кудись дітей своїх".

Бунт так і не визрів. Перший московський цар Іван IV помер сам – найімовірніше, від сифілісу. Упродовж 50 років і 105 днів його правління було страчено й закатовано приблизно 40 тисяч підданих. Вже хворим цар пробачив деяким зі своїх жертв. По монастирях тоді розіслали синодики для поминання убієнних, де поіменно було перераховано майже 3,5 тисячі осіб.