Брати Умерови: шквал води та сила полум'я

Ільмі та Бекір Умерови народилися 1957-го та 1959-го в родині з глибокими патріотичними традиціями. Ще їхній дід Умер у 1920-ті служив у кримськотатарському ескадроні під командуванням Аблая Рустема Парфетова, за що й отримав своє прізвисько "Ескадрон". Так він і лишився в сімейній історії: къартбаба (тобто дід) Умер-"Ескадрон".

Кримськотатарський ескадрон — кавалерійська частина, яка в 1917 році була сформована з ядра Кримського кінного полку царської армії. Восени того ж року вона повернулася з полів Першої світової війни до Криму.

На відміну від інших військових частин, що на той час перебували на території Криму, це було високодисципліноване військове з’єднання. Воно взяло на себе обовʼязки підтримувати порядок у головних населених пунктах: Сімферополі, Ялті, Феодосії, Карасубазарінинішній Білогірськ. Севастополь залишався твердинею більшовиків. 

Малою історичною батьківщиною родини Умерових є село ШуріКудрине в Бахчисарайському районі. Саме там народився Рустем Умеров — батько Ільмі та Бекіра, а також ще двох їхніх молодших братів: Фемі та Решата. Саме з цього села 18 травня 1944 року Рустемову родину депортували до Узбекистану. Тож дитинство Ільмі та Бекіра минуло на околиці міста Маргілан Ферганської области.

Дім Умерових був дуже гостинним. Туди завжди могли завітати не лише родичі, друзі дорослих і дітей, а й ініціативники. Ініціативниками у кримськотатарському національному русі називали місцевих лідерів. Тож в Умерових часто відбувались джемаат топлашуви — загальні збори. Як і годиться, учасники зборів палко дискутували, складали та друкували листи і звернення до керівних органів радянської держави.

Товариші кримські татари, нехай кожен із вас поставить собі запитання: "Чи люблю я свою Батьківщину?". Якщо так, то чому ви мовчите? Невже кров ваших дідів і прадідів не кличе вас на Батьківщину? Згадайте 1944 рік, як страждали наші матері в холодних вагонах. Згадайте, скільки ваших братів і батьків загубилися, не знайшовши своєї родини. Згадайте! І якщо після цього ви будете мовчати, то ми матимемо право назвати вас зрадниками БатьківщиниЗ тексту листівки.

У такій атмосфері виростали четверо синів Умерових. Року 1974, в часи брежнєвського застою, 16-літній Ільмі та 14-літній Бекір здобули свій перший політичний досвід. До 30-ї річниці депортації кримськотатарського народу підлітки написали та розклеїли по Маргілану листівки, у яких закликали згадати трагедію кримськотатарського народу. "Невже кров ваших дідів і прадідів не кличе вас на Батьківщину?" — йшлося в ній.

Ця справа набула неймовірного розголосу. До пошуків "злочинців" долучилася міліція, КДБ, партійні організації. Яким же було здивування, коли ними виявилися старшокласники однієї з маргіланських шкіл. Підліткам довелося пройти всі кола розслідувань, судів. Але для Ільмі й Бекіра та подія стала немовби ініціацією у національний рух.

Ця акція 1974 року є, певно, єдиною, у якій Ільмі та Бекір брали участь одночасно. У подальшому їхня боротьба відбуватиметься паралельно. Коли в одного з них буде злет у політичній кар’єрі, другий підставлятиме йому плече підтримки, і навпаки. Ім’я кожного з братів сьогодні асоціюється з конкретним етапом національного руху кримських татар.

Сила прикладу для наслідування

У 1987 році Бекір Умеров оголосив голодування. Поряд із ним завжди був Ільмі, який на той час працював лікарем у районній лікарні. Він пильно стежив за братовим здоров’ям.

У роки "перебудови", яка супроводжувалася політикою гласності, вся родина Умерових з Узбекистану перебралася до міста Кримськ Краснодарського краю. Однак, попри нові демократичні віяння у країні, кримських татар жорстко дискримінували. Неможливо було знайти роботу, відповідну до освіти, отримати прописку тощо.

Бекір Умеров, молодий інженер, працював на робітничій посаді. У ньому кипіло обурення, що через права кримських татар нехтують, йому вогнем пекла несправедливість. Він писав звернення в центральні органи партії, їздив до Москви. Там він годинами просиджував у приймальні ЦК КПРС, добиваючись зустрічі з партійним начальством. Однак всі зусилля були марними.

Натхнений прикладом Мустафи Джемілєва він вирішив застосувати радикальну форму протесту — голодування. Проти ночі 18 травня 1987 року він пішов на пошту міста Кримська й надіслав телеграму Горбачову, у якій повідомив про те, що оголошує голодування.

Ця новина "циганською поштою" враз облетіла всю кримськотатарську спільноту — не лише у Краснодарському краї, а й по всьому Радянському Союзу. Звістка про мужній вчинок Бекіра Умерова запалила дух кримських татар. Недарма образ Бекіра Умерова якраз асоціюється з полум’ям. Запальний характер, гаряче серце, кипуча жага до справедливости, вогняна риторика промов та звернень і потужна сила волі допомогли йому  гідно витримати 29 днів голодування. Цей протестний вчинок одного кримського татарина об’єднав увесь народ, розкиданий по всіх-усюдах Радянського Союзу. Бекір став предтечею акції "Москва — 1987". Він, ще не оклигавши після голодування, вступив у новий етап боротьби.

Акція "Москва — 1987" стала кульмінацією кримськотатарського спротиву в боротьбі за право повернутися на батьківщину. Уявімо собі столицю все ще могутнього СРСР. А в серці столиці, на Красній площі, та в інших головних точках міста відбуваються маніфестації, демонстрації та пікети. За два місяці в них взяло участь до 5 тисячі учасників. Одним із головних організаторів подій став Бекір Умеров.

Акція неабияк налякала владу. Попри демократичні гасла й "перебудовні" віяння у країні, достойного рішення щодо кримських татар з боку влади не було ухвалено. Дискримінований народ-вигнанець так і не отримав дозволу повернутися в Крим. До того ж на нього знову публічно наклали тавро зрадника.

Невпинна зміна парадигми 

Здавалося б, незадовільний результат історичної акції "Москва — 1987" став поразкою. Насправді ж то була не лише найяскравіша протестна подія національного руху кримських татар другої половини ХХ століття, а й великий урок для інших поневолених народів СРСР, поштовх до їх пробудження. Після неї кримські татари масово поверталися до Криму. Вони вже не просили дозволу у влади, а діяли за принципами природного права, права народу жити і працювати на своїй землі.

Національний рух кардинально трансформувався. І на цьому етапі боротьби на авансцену вийшов Ільмі Умеров. Якщо Бекір асоціюється з полум’ям, то діяльність Ільмі можна порівняти зі шквалом води. Тільки цей шквал уособлює не стихію, а сплановану життєдайність. Якщо Бекір спалював, руйнував стару іржаву машину радянської системи, то Ільмі — це творець нового світу на уламках старого.

Від кінця 1980-х і майже до середини 2010-х він був і віцеспікером парламенту, і віцепрем’єром АР Крим, і очолював держадміністрацію Бахчисарайського району. Імовірно, ці найменування бюрократичних посад звучать дещо неоднозначно. Проте насправді треба бути Ільмі Умеровим, щоб у тій ситуації витиснути з кар’єри держслужбовця якнайкращі вигоди для своїх земляків. Як член Меджлісу він передусім служив своєму народові. Заснував газету "Авдет", центрального друкованого органу Меджлісу. У важкі 1990-ті редакція працювала в його домі.

Редакція містилася у хатині на верхній частині земельної ділянки Умерових у старій частині Бахчисарая. Подвір’я терасами йшло різко вгору, і на самій горі стояла невеличка "врем’янка", три стіни якої були фактично в печері, а одна виходила назовні й мала два віконця і двері. Умерови відреставрували хатинку, перетворивши цю "печеру" на приміщення для редакції. Під час підготовки Курултаю там функціонував штаб. Мустафа Джемілєв, Рефат Чубаров, Джульверн Аблямітов, Халіл Мустафаєв, Рефат Аппазов, Сервер Омеров, Вільдан Шем’ї-Заде — це далеко не повний список людей, які практично щодня перебували в домі Умерових. У редакції працювали журналісти Лілія Буджурова, Рустем Джелілов, Гульнара Курталієва, Ільдар Іслямов, фотограф Тасім Мамедов. 

Діяльність Ільмі Умерова впродовж 25 років у Криму — це щось на кшталт зробити неможливе можливим.

І перше з цієї категорії — земля і житло для кримських татар. На кінець 1980-х у Криму закінчився увесь житловий фонд. Ільмі Умеров став одним з ідейників і реалізаторів самозахоплення землі на колишніх колгоспних полях, а також самобудів. Це був великий ризик. Але Умеров узяв його на себе. І народ від цього тільки виграв. Тисячі його краян отримали можливість жити на власній землі.

Однак згодом на порядку дня постало питання узаконити самозахоплення-самоповернення. І це була друга неможлива річ в умовах тодішнього законодавства. Але не для Ільмі Умерова. Він започаткував і значною мірою легалізував земельні ділянки й забезпечив участь кримських татар у приватизації та паюванні землі за квотою працівників соціальної сфери. Люди, яких радянська влада вигнала з дому, не дочекалися справедливости і в 1990-х. Тож вони вирішили повернути собі землю, яка належала їхньому народу.

До його здобутків як очільника Бахчисарайського району можна додати те, що найвідсталіший колись район Автономної Республіки Крим став першим з-поміж інших, а Бахчисарай — серцем і політичною столицею кримських татар.

Однак сталому розвиткові кримськотатарської громади завадив сумнозвісний 2014 рік. Ільмі Умеров неодноразово публічно виступав проти анексії. Це не залишилося непоміченим. Його заарештували і притягнули до суду окупаційної влади. Під час слідства Умерову, який має хворобу Паркінсона, довелося пройти пекло психіатричної лікарні. Але, як і у випадку його брата Бекіра, випробовування лише зміцнили його дух. Підо впливом світової громадськости й домовленостей президентів Туреччини та РФ Ільмі Умерова звільнити від покарання.

Сьогодні Ільмі із родиною живе в Києві. Бекір — в окупованому Криму. Два брати. Два кримські татарини. Два учасники національного руху. Дві особистості, які ввійшли у кримськотатарську історію. Два борці, що символізують шквал води та силу полум’я. Ільмі та Бекір Умерови.