ЗаПущений спокій

Історія за парканом

Якщо вірити гугл-знімкам, тут мав би стояти невисокий дротяний паркан. Насправді бачимо коричневу огорожу заввишки зо два метри. Із-за неї визирають сірі стіни одноповерхового будинку.

– Я сюди раніше з групами часто заходила. Але потім був час, що не пускали взагалі. Пропоную ризикнути, – якби не екскурсоводка Алла Михайленко, на цю приховану територію ми б не потрапили.

Щастить: ворота колишнього санаторію на вулиці Федора Максименка, 9 відчинені. Щойно звідти виїхав автомобіль, а до середини зайшло двоє жінок із дитячими візками. Ми йдемо за ними назирці. Нас цікавить захована між дерев стара сіра дерев’яна будівля – колишня дача. Понад сто років тому тут господарював відомий київський купець Яків Каплер.

"Кожної неділі з самого ранку в наше дачне поселення Пущу-Водицю приїжджав із Києва трамвай № 19 із відкритим причіпним вагоном. На лавах причепу сиділи музиканти духового оркестру та грали марш. Дачники прокидалися під цей святковий сигнал, який означав, що сьогодні в парку на п’ятій лінії увесь день буде гуляння", – так згадував час, проведений у Пущі-Водиці, син Каплера – Олексій. У радянські часи він став відомим кінорежисером, був ведучим популярної телепрограми "Кінопанорама".

Тоді ж, іще за імперських часів, маленький хлопчик Люся разом з однолітками їздив трамваєм без квитка, захоплювався фільмами з Вірою Холодною в пущанському сінематографі та слухав симфонічний оркестр.

Яків Каплер був одним із керівників товариства розвитку селища. На своїй ділянці він звів одразу дві дачі. У 2012 році одна з будівель згоріла, доступ до другої – закрили.

У глибині санаторійної території триває будівництво двоповерхової споруди. Гуркіт бетономішалки лише іноді перекриває дзеленчання трамвая.

Зблизька дача втрачає свою сірість. Вікна, дах, чималенька веранда – будинок зусебіч оздоблений білим дерев’яним орнаментом. Так і хочеться сказати – мереживом. Майстер вручну делікатно виконав найдрібніші елементи екстер’єру. Вони стали символами Пущі-Водиці.

"Лучшій въ Кіевѣ"

Ще одне знакове для аристократичної Пущі-Водиці прізвище – Едуард-Фердинанд Брадтман. Це йому приписують авторство проєкту сірого будинку Каплерів. Брадтман залишив після себе кілька вишуканих київських кам’яниць: театр, готель, салони. Зберігся малюнок літнього ресторану, спроєктований для Пущі, однак так і не збудований. Втім окремі елементи цього проєкту точнісінько відтворені в каплерівському будинку.

– Оформлення вікна – ось ця верхня його частина. Вежа, колони, веранда – це все один стиль, – Алла Михайленко тримає в руках старий проєкт і віднаходить схожі риси. На копії документа видно підпис самого Брадтмана. Екскурсоводка припускає, що дача стала спрощеним втіленням ідеї ресторану.

Заможний Каплер спокійно міг замовити роботу в популярного й недешевого на початку ХХ століття київського архітектора. "Я. Каплеръ. Лучшій въ Кіевѣ магазинъ платьевъ. Крещатикъ, Пасажъ. Отдѣль военный, отдѣль статскій", – це реклама каплерівської крамниці. У ній немає й краплини хвальковитості. Втім у ті часи казали, що купець зі своїми кравцями одягав увесь Київ – отримуючи й відповідний прибуток.

– Покиньте територію! Сюди заходити не можна! – наші розвідини різко перериває поява охорони. Стривожена жінка без агресії дає зрозуміти: нам тут не раді.

Зробити бодай кілька фотографій теж заборонено:

– Пишіть запит у Міністерство оборони – вони власники.

Жінка обґрунтовує просто: тут живуть родини військовослужбовців, які воюють на сході України. Без офіційних дозволів у нас нічого не вийде. Але кілька телефонних дзвінків до керівництва, нудні пояснення про те, «що ми тут забули» – і нам дозволяють не лише зробити кілька фотокадрів, а й зайти в будівлю.

– Будьте обережні, – попереджає провідниця, – бо все в такому стані...

Картинка за вхідними дверима разюче відрізняється від дещо казкового зовнішнього вигляду. На долівці – місцями вибитий паркет, на стінах – надірвані шпалери, на стелі – пошкоджена ліпнина. На великій заскленій веранді підлога мокра й уже добряче прогнила – протікає дах. Двері розбухли від вологи й ледь відчиняються. Колись сюди виносили столи, пили чай. Тепер ступати на середину веранди небезпечно – можна й провалитися.

Це місце облюбували кіношники. На залишках колишньої розкоші знімають фільми.

Біля самого будиночка стоїть кілька мангалів. Алла Михайленко мовчки киває у їхній бік. Вона щойно згадувала дачу, що згоріла 2012 року.

– Коли завершиться будівництво, тут все буде закрите, відеонагляд встановлять, – проводжають нас. Ймовірно, територія стане цілком закритою.

Твоє на 99 років

Землі на північний захід від Києва, де згодом виросла Пуща-Водиця, згадані ще в писемних джерелах часів Руси. Втім можна сміливо казати, що до кінця XIX століття тут "вили вовки". То була величезна лісиста територія, на якій полювали та заготовляли дрова. Звуки вирубок і пострілів із мисливської зброї можна почути й досі.

Року 1883 депутати Київської міської думи запропонували звести на цих землях дачне поселення. У 1894 році з’явився план селища. Кілька поздовжніх вулиць, які перетинаються коротшими поперечними, називали "лініями". Так вони йменуються досі – зі своєю нумерацією.

Розчищену для дач територію поділили на 600 ділянок. Їх не продавали, а здавали в оренду – на 99 років. Головна вимога – упродовж двох років винаймачі мали звести дачний будиночок площею щонайменше 72 квадратних метри.

Окремі дачі будували як пансіонати.

Загосподарювати землю вдавалося не всім. Наприклад, ділянку № 468 на вулиці Миколи Юнкерова, 50-Б взяла в користування 1901-го киянка з прізвищем Гохлернер. Вимог міста вона не виконала. Знайшовся новий власник, і будиночок з’явився тут лише 1916-го. Над входом цього дому височіє велика баня. Згори – майже метрова стилізована соснова шишка. Про історію її встановлення немає жодної інформації. Сама територія замкнена.

Яків Каплер забудовувався на ділянці, призначеній для двох дач. Власник без проблем знайшов кошти на обидва будиночки.

Свій слід в історії Пущі-Водиці залишив і архітектор Владислав Городецький. Його авторству приписують склеп на території церкви Серафима Саровського, зведеної 1910-го. Гробниця біля храму – досить несподівана: вгадується той же мавританський стиль, що й у київській караїмській кенасі, що теж спроєктував Городецький. Кажуть, церковники не дуже зраділи такій східній естетиці. Але з часом змирилися – на склепі встановили баню і хрест. 

Типова для Пущі дерев’яна оздоба трапляється на багатьох будинках – так, наче це була обов’язкова вимога для «дачників». Алла Михайленко припускає, що всі замовлення виконувала одна артіль, її роботи й розійшлися поселенням. Це мереживо популярне й донині. На деяких типових радянських хатках іноді можна побачити такі ж дерев’яні візерунки, як на дачах столітньої давнини.

Гоголь, аристократія, безхатьки

За звичним для Пущі-Водиці парканом стоїть блакитного кольору дача з чотирма верандами. Здається, будинок на вулиці Миколи Юнкерова, 47 – найбільш збережена дерев’яна споруда на всю Пущу-Водиці. Тепер тут – територія готельного комплексу.

Адміністрація добре наглядає за цим домом, утім, здається, без сентименту. На сайті готель і словом не згадує про історичне багатство на своїй території. Будиночок, у якому уява малює літній ресторан для відпочивальників, перетворили на підсобне приміщення. Екстер’єр спростили – тут і близько немає тієї вигадливости, що є в будинку Каплера.

Дача на Юнкерова, 37 – автентичніша. Вежа, мансарда, кілька входів – і вже знайомий стиль Брадтмана. На стіні висить замальована фарбою табличка з написом "Лермонтовська". Так ця вулиця називалася у час створення Пущі-Водиці. Довкола – те саме біле дерев’яне мереживо, очевидець стількох історичних подій.

Колись у цій споруді був санаторій "Імені 1 Травня", а востаннє цією будівлею розпоряджалося підприємство "Київкурорттеплоенергія". Про ті часи нагадує віконечко з написом "Каса" та розкидані сторінки облікових журналів. Дачу будували, щоб здавати в оренду відпочивальникам – а тепер нею залюбки послуговуються інші постояльці. Сліди безхатьків тут скрізь – матраци, подертий одяг, пластини картону.

Ще недавно до цієї будівлі можна було потрапити без жодних перепон. Утім торік будинок зайнявся зсередини. У березні 2021 року київська прокуратура подала позов проти нинішніх власників ділянки – щоб ті впорядкували будинок.

Робітники на вулиці міняють огорожу. Замість півметрового благенького паркана з’являється вже бачений – двометрової висоти. У дворі лежать залишки порізаних дерев. Що тут планують, чоловіки не знають. Кажуть, просто виконують роботу.

На сусідній ділянці кипить будівництво. Інформаційний щит повідомляє про те, що тут зведуть чотириповерховий житловий комплекс на 173 квартири. "Історична місцевість відпочинку аристократії та творчих особистостей", – майбутніх мешканців зваблюють іменами Петра І, Катерини ІІ, Льва Толстого та Миколи Гоголя, які тут бували. Курортне обличчя Пущі-Водиці поступово змінюється.

Курортна атмосфера

Пуща-Водиця залишилася місцем відпочинку навіть після розпаду Російської імперії. Дачі "буржуїв" стали власністю профспілкових санаторіїв. Дерев’яні будиночки переорієнтувалися на пролетаріат.

До пущанських лісів вабило й відпочивальників із посадами. Для них існували маєтки дещо вищого рангу. У роки Незалежности там осіло чимало чинних та колишніх посадовців. Цьогоріч у травні Володимир Зеленський зажадав провести перевірку державних резиденцій. Зокрема – у Пущі-Водиці. І пригрозив виселенням усім "колишнім".

– Пуща залишила ту структуру, яка була при створенні. Тут подекуди збереглася сама курортна атмосфера – якщо не дореволюційних часів, то принаймні радянських. Тут всього три магазини, навіть прилавки з 1980-х років залишились, – Алла Михайленко захопливо розповідає про Пущу-Водицю. Пам’ятає її ще з дитинства.

Для багатьох киян поїздка трамваєм за місто – найдоступніший і найпростіший спосіб втекти від мегаполісних клопотів. Навіть 20-хвилинна мандрівка лісом уже налаштовує на інший настрій. У 1911 році про терапевтичну силу пущанського трамвая писав Олександр Глікберг, відомий сатирик на псевдо Саша Чорний: "Зачастил густой орешник, бор и рыженький дубняк, и в груди сатир-насмешник окончательно размяк".

Минають роки, і атрибути відпочивальників змінюються. Стара реклама магазину Якова Хаскельмана свідчить: ще на початку минулого століття киянам для поїздки "на дачу" були важливими статусні речі. Хаскельман пропонував клієнтам завітати у крамницю на Хрещатику за "дачними" товарами: для "мадам" і "мсьє" пропонували по 16 позицій – від рукавичок та віял до костюмів для вечірнього променаду.

Нинішні відпочивальники таким уже не заморочуються. І не надто зважають на сховані в гущавині дерев дачі – столітні ровесниці Пущі-Водиці. Врешті, і самих будівель залишилося не так багато. У переліку об’єктів культурної спадщини Оболонського району Києва, до якого адміністративно належить Пуща-Водиця, старі дачі згадують 13 разів. П’ять із них – з приміткою: "знесений, з обліку не знятий". Інші – зі словами "поганий стан".

З оцінкою "поганий стан" не посперечаєшся. Вони пережили дві імперії, революцію та бої Другої світової війни. Але поки що програють змагання з новим світом.