Загублений світ карпатських пастухів

Юрко Дячишин  – фотографія, колаж, стріт-арт, інсталяція. Народився 1980 року у Львові, де живе і працює. Найважливіші проекти: "Slavik’s Fashion" (2011-2013 рр.), "Його сни" ( 2004-2012 рр.), "Карпатські пастухи" (2005-2019 рр.), "Коні" (2009-2020 рр.), "Лавочки" (2004-2012 рр.), "Святий Франклін" (2015 р.) та "Terra Galicia" (2017-2020 рр.). З 2003 року документує щоденне вуличне життя міста Львова, останні п'ять років у форматі споглядання без фотоапарата. Роботи виставлялись на багатьох персональних виставках і фестивалях. 

"Карпатські пастухи" 

Вперше до пастухів поїхав у 2005 році. Тоді я ще був юним художником, а молодих завжди тягне до чогось екзотичного. Про гуцулів знав із фільму та книги "Тіні забутих предків", вони мені видавалися незвіданими й загадковими. А оскільки я хлопець із міста, то мандрівка в Карпати стала незвичайною. 

Коли берешся за щось нове – це завжди відкриття. Ефект новизни подобається усім, це найбільший наркотик, від якого усі кайфують.

Поїхав у село Дземброня. Звідти піднявся в гори і зробив свою першу світлину, яка мені дуже дорога. Серед Карпатських гір побачив пана з сокирою у шапці посеред літа, і одразу подумав: вау! Що буде далі? Це був якийсь фантом, і я сприйняв це як своєрідне послання. 

Зате на вівчарів я не міг натрапити впродовж кількох років. Тоді вівчарство вимирало, і мені здавалося, що його необхідно зафіксувати, бо невдовзі це давнє ремесло взагалі зникне й залишиться лише на фотографіях. Відтоді впродовж шести років їздив у Дземброню та інші куточки Карпат у пошуках вівчарів. Щороку їх було все важче знайти і мене це гнітило.

Крізь пелену туману

Вперше натрапив на вівчарів у 2008 році. Це щось неймовірне, наче у фільмі! З туману виднілися вівці, а пастух на заході сонця грав на металевій флоярі... Я про це читав, бачив у кіно, а потім побачив на власні очі, а який звук флояри! 

Коли приїжджав у село, то цілий день піднімався у гори, потім дві години знімав і до вечора спускався, бо треба було їхати додому. Це було досить складно, тому згодом придбав намет і зупинявся біля пастухів на кілька днів. Для мене поїздки у Карпати стали відкриттям, бо я не був туристом, не ходив до цього в гори, не мав спорядження. З одного боку – це було випробування, а з іншого – натхнення для розвитку.

Це так, наче потрапляв у загублений світ. Тоді не було смартфона з мапою, який би показував місцерозташування, не було мобільного покриття у горах. Я йшов із паперовою картою, шукав мітки, маркування. До того ж, через туман ніколи до кінця не знав куди дійду, чи не заблукав, а кілька зайвих кілометрів у горах дуже важко фізично пройти. Коли згадую ці подорожі, то знову переживаю бродіння в тумані, всі ці емоції і відчуття, – це дуже надихає!

Протягом шести років від травня до вересня, доки тривало "чабанське літо", я намагався кілька разів відвідати Карпати. За цей час тричі зупинявся біля пастухів із наметом і майже тиждень жив поруч із ними. Я одразу чесно казав, що роблю і навіщо. Вони приймали мене за "свого". Бувало, що натрапляв на тих самих вівчарів у різних місцинах Карпат. Для них – це сезонна робота, де найняли, там і працюють. Як виявилося, досить часто вівчарями були не гуцули, а люди з різних областей країни, мене це дуже дивувало. 

Серія "Карпатські пастухи" – чорно-біла, бо я ставив собі за мету не задокументувати життя пастухів, а передати настрій. Професію вівчаря у кінематографі, книгах чи на світлинах намагаються романтизувати. Хоча зазвичай робочий день чабана починається о третій ночі. 

Пригадую, в одній із перших поїздок почалася настільки сильна злива, що два дні не можна було ні вогонь розкласти, щоб приготувати їжу, ні намета скласти, щоб далі йти. Я вибігав лише, аби сфотографувати чабанів. Тоді дуже гриміло і здавалося, що блискавиця влучить у мій намет. Натомість пастухи жартували: “Юрку, ти не переживай, спочатку блискавка вдарить у дерево, а коли воно згорить, тоді вже у твій намет”. Неподалік стояло розчахнуте дерево, яке додавало серйозності їхнім словам. 

У 2009 році, коли я дістався однієї з полонин, і там не було пастухів, то дуже розчарувався. Мав кепський настрій, ліг на траву й нудився. Поблизу паслися коні... І так під час однієї із невдалих поїздок у пошуках вівчарів зародилася серія про коней. 

Про настрій і про тугу

Я ніяк не міг закінчити проекту "Карпатські пастухи", хоча відзнятого матеріалу вистачило б на п’ять виставок. Та у якийсь момент просто виснажився. У 2009 році виставка на фестивалі фотографії у місті Ярославі (Польща) наче підвела риску в цій серії. У 2013 році слайд-шоу "Карпатських пастухів" представив у Камбоджі, а ще через рік я їздив до Китаю, де на міжнародному конкурсі "Humanity Photo Awards 2013" здобув спеціальну нагороду від журі. В Україні виставки не було, тому мрію реанімувати цей проект. 

Для мене "Карпатські пастухи" – це дуже філософський проект, це проект про мене, про настрій, про тугу. Я мрію повернутися в місця, які я романтизував. У Карпатах в мене була своя казкова долина – так я назвав місцину, де одного разу заблукав. Там було, ніби у пригодницькому фільмі: стояв густий туман, в долині виднілися колиби, а на горах лежав сніг. Водночас боюся знову туди потрапити, щоб не розчаруватися. Відтоді змінився я і моє світосприйняття, тому з пересторогою ставлюся до того, щоб продовжити серію про пастухів. 

Однак відчуваю ностальгію за тими емоціями, які переживав тоді. Пастухи й походи в гори надавали мені натхнення не тільки для цього проекту, а й для сприйняття світу. Це чудове перезавантаження, коли телефон не працює, ти відмикаєшся, і потрапляєш в інший світ. Тепер я можу спланувати похід у гори до найменших дрібниць, а тоді кожна поїздка в Карпати була великим відкриттям.