З днем народження тебе, ветеране КДБ!

Життєвий шлях

Петро Лубенніков народився 1920 року в селі Волчно-Бурла (сьогодні Волчно Бурлинське) Алтайського краю в Росії. У 16 років, закінчивши сьомий клас, став помічником секретаря рідної сільради. У 20 років юнака призвали до служби в НКВС в Іркутську. 

Після масштабних внутрішньопартійних чисток того часу совєцькі комуністи потребували свіжої крови. Особливо цінними були молоді та вірні кадри. "Коливань у веденні лінії партії не було, в опозиціях, антипартійних угрупованнях участі не брав", – згодом відзначать вірність Петра Лубеннікова в його особовій справі.

Року 1942 в Україні сформували УПА, а Петро Лубенніков вступив до комуністичної партії. Уже навесні 1943 року він попрощався із холодом рідного Алтаю, зібрав валізу й потягом здолав понад три тисячі кілометрів на захід. Спочатку працював у Прилуках на Чернігівщині, а потім його перевели на Рівненщину – у Гощанський райвідділ Народного комісаріату державної безпеки (НКДБ).

Лубенніков мав усі потрібні характеристики, щоб швидко просуватися по такій службі. "Тов. Лубенніков правильно організував роботу на своїй дільниці з розкриття оунівських бандформувань і є учасником та керівником неодноразових бойових операцій, що супроводжувалися перестрілками. Особисто провів слідство в реалізованій справі "Терористи", за якою було заарештовано 12 осіб, та в інших справах. Надбав цінної агентури, яку впровадив в ОУНівське підпілля. За особистими якостями перспективний, вольовий, оперативний працівник", – йшлося у його характеристиці за 1944 рік. 

Росіянин, який приїхав в Україну шукати і вбивати українських повстанців, зі своїм завданням справлявся блискуче. Лубеннікову оголошували подяки за вмілу постановку агентурної роботи, рішучість і сміливість у боротьбі з "німецько-українським націоналізмом", нагороджували медаллю за відвагу, преміювали за активну боротьбу з ОУНівським підпіллям.

Він особисто проводив допити й вибивав з арештантів зізнання про їхню “ворожу діяльність” проти совєцької влади. Його успіхи відзначали у службових записках: "Тов. Лубенніков в оперативному обслуговуванні має 21 село. За другий квартал завербовано 12 осіб, з них: агентів 4, секретних інформаторів 8. Усього за другий квартал заарештовано 21 особу".

Зважаючи на такі досягнення, 1947 року енкаведистові присвоїли звання старшого лейтенанта. Від 1945-го до 1950 року Лубенніков очолював Морочнівський (пізніше перейменований у Зарічненський) райвідділ НКДБ–МДБ. У 1951 році він закінчив Ленінградську школу МДБ СРСР. Саме в той період Лубенніков познайомився із москвичкою Зоєю, з якою згодом одружився. Року 1952 у них народився син Володимир. А ще того самого року енкаведист нарешті заочно закінчив десятий клас Тучинської середньої школи.

Року 1954 Лубеннікову довірили посаду начальника райвідділу КДБ у Сарнах. До містечка за 100 кілометрів від Рівного він переїхав уже з сім’єю. Оселився майже в центрі міста, в будинку працівників КДБ, на вулиці Радянській. Там у нього народилася друга дитина – дочка Людмила.

Служба досвідченому ветерану радянських каральних органів давалася легко: медалі за бездоганну роботу і подяки за припинення ворожої діяльности керівників церковно-монархічного підпілля, грамоти за ініціативу й настирливість, зброю та "цінні подарунки" за успішні проведення спецоперацій проти українських націоналістів.

У 55 років чекіст Лубенніков вийшов на пенсію. Його перевели в запас КДБ, мав право носити зброю. Деталі його біографії – в особових справах № 1653 і № 125, які зберігають в архіві СБУ в Рівненській області.

Із квартири в будинку працівників КДБ Лубенніков згодом переселився в окремий великий дім. Заслужений ветеран насолоджувався спокійною, ситою пенсією. Прокидався зранку, робив зарядку, ходив до місцевої крамниці по ковбасу… і продовжував отримувати нагороди від вже Незалежної України. У 2016 році його разом зі ще двома чекістами Акимом Івасенком і Борисом Стекляром за поданням начальника Управління СБУ Рівненської области нагородили відзнакою "За заслуги". До слова, пізніше Стекляра судили за вбивство відомого упівського художника Ніла Хасевича.

А 2020 року Руслан Серпенінов, тоді ще голова Сарненської районної ради,  особисто привітав Лубеннікова зі 100-річчям. Після скандалу з нещодавнім вітанням енкаведиста старі вітання з сайту Сарненської районної ради зникли.

"Били так, що очей не було видно"

1943-го, у рік, коли Петро Лубенніков прибув до України, щоб служити в органах, 15-річна Дарія Колядюк вступила в УПА. Медиків не вистачало, тож щоб надавати українським повстанцям першу допомогу, залучали навіть дуже юних дівчат. Дарію разом із ще десятьма юнками послали вчитися на медсестер у ліс. Півтора місяця просто на галявині поміж дерев їх навчали, як зупиняти кров, робити перев’язки й відтягувати поранених із поля бою. Після закінчення медичних курсів дівчину скерували в сотню "Очмани", де вже служили два її брати. Медична служба сотні базувалася у лісовій криївці.

На початку 1944 року по всьому Гощанському районі Рівненщини тривали радянсько-німецькі бої. Дарія шукала надійні помешкання в селі й розподіляла повстанців по хатах. Ходила по селянах і просила для хлопців їжу й одяг, витягала поранених із поля бою. А ще працювала зв’язковою: носила грипси – дрібно написані й зашифровані записки розміром сантиметр на сантиметр. Дарії щастило не попастися і завжди доносити послання.

Однак від тюрми дівчина все ж таки не вбереглася. Навесні 1944 року її видала односельчанка, яку завербував НКВС. За Дарією приїхали підводою і забрали в Гощу. Там вона й зустрілася з Петром Лубенніковим.

"Слєдователі били так, що в мене очей не було видно, губи були розбиті, втрачала слух. Воно потім далося, через багато років – зараз погано чую. Дітей в мене немає, бо тоді в живіт били ногами… Господи, а ноги мала такі побиті, що страшно було дивитися! Допитували мене два дубиняки – Лубєнніков і Крутунов. Якими словами вони мене тільки не обзивали – я ніколи й не чула такого слова, такого матюка! А Лубєнніков як став мене лупасити тими чобітьми! Потім бачить, що вже добиває, в мене з рота кров іде. Вони мене водою одливали, а потім, як вже я очуняла, посадили знов на стілець. Крутунов каже: “Что, бендеровка, обосралась, да?”. Вже в п’ятдесятих роках його хтось пристрелив тут, у Рівному, – на могилках у Грабнику", – розповідала пані Дарія 2009 року в інтерв’ю досліднику Олексію Івашину.

Наприкінці того самого року "за активну боротьбу з ОУНівським підпіллям" Лубенніков отримав премію 55 рублів. Однак не за допит Дарії Колядюк. Дівчина тоді витримала всі побої і не виказала жодної інформації. Та її все одно засудили до 15 років таборів. У Кенгірі  жінка стала однією з учасниць епохального Кенгірського повстання.

Після 13 табірних літ Дарія повернулася додому. Року 1957 приїхала в супроводі двох медсестер, бо ходити сама вже не могла. Жила в Рівному, змогла прописатися і влаштуватися на роботу у швейне ательє. Вийшла заміж за Петра Лещака, вдочерили дівчинку-сироту.

У 2008 році на виступі під час мітингу на місці політичних репресій, що на майдані Магдебурзького права в Рівному, Дарія Лещак говорила про те, що більшість репресованих так і не дочекалися державних пільг. Офіційно Україна визнала учасників ОУН–УПА борцями за Незалежність лише у квітні 2015 року. Дарія Лещак не дожила до того дня, померла 24 листопада 2013 року.

"Погляд кадебіста" 

– Аааа, знаю такого! Його зять – Льоня Крамарчук. Я з ним служив у військовій частині. Живе з жінкою разом з дєдом, – каже таксист Віталій.

Сарни – невелике містечко, автівкою від автобусного вокзалу в центр – сім-вісім хвилин. Розказую Віталію, що міська рада Сарн недавно привітала Лубеннікова з днем народженням, а потім перепрошувала, бо той виявився енкаведистом. Чоловік не розуміє:

– Ну то шо ж, такі часи були. Тут палка в двох концах, бо хтось так думає, хтось – так. Нерозберіха. Он мого діда оунивці вбили, блін. Він мост охраняв на станції в Стільську. В 1944-му. Такі часи.

Віталій зупиняється на початку потрібної мені вулиці Демократичної. Старі вивіски на деяких хатах підказують, що колись вона називалася Радянська. Демократична – довга й тиха. В обідню пору тут чути хіба що гавкіт собак і цвірінькання горобців. Широка дорога тягнеться поміж одноповерхових приватних будинків. Трохи далі будівлі більшають: прокуратура, районна адміністрація та інші владні інституції. Жити тут, мабуть, зручно: спокійно, у центрі, все під боком.

Жінку, яка йде тротуаром, акуратно вибираючи місця під ногами, щоб не ставати в кашу зі снігу, звати Людмила. Їй десь за п’ятдесят. Каже, що Лубеннікова часто можна було побачити тут, ходив вулицею туди-сюди:

– Недавно бачила його зятя. Питалася, як там дєда, то казав – о, ще навіть зарядкою займається. Тримається ще. Його жінка і син давно померли. Живе з дочкою, зятем і внуком. Дочка працювала в будинку молоді, була керівником гуртка. Про нього можу сказати – погляд кадебіста. Хоча привітний, завжди вітався. Мої батьки його краще знали. Тато все казав про нього "той кагебіст". Але то така система була.

Жінка показує, де будинок Лубеннікова. Це довга біла будівля з номером 26. Шматки тиньку біля фундаменту повідпадали, усі вікна заслонені шторами. На тривалий стукіт у двері ніхто не відповідає. Якби не сліди на подвір’ї, то можна було би подумати, що тут ніхто не живе.

Сусід навпроти саме заходить на своє подвір’я. Юрій Царук, високий, огрядний, на вигляд – 50+. Чоловік пояснює ймовірну причину наглухо зашторених вікон і мовчання на стукіт:

– Діло в том, шо Юра з горсовєта прийшов привітати його на 102 роки. А народ возмутілся, бо ж він же тут народ репресіровал, п’ятоє-десятоє. Мер шось там виступав, шо він нікого не посилав, а Юра від себе пішов. Я лічно, рахую, шо він добрий сусід. Дєду, представ – 102! Він вже 62 роки, як не употребляє алкоголю. Я не знав його як начальника КГБ, узнав вже, як просто сосєда. Він такий актівний дядько був. Ше три роки назад ходив постоянно в магазін колбаски купіть. І з його зятем, Льонькой, я дружу. Він на пенсії, прапорщиком відслужив, 62 роки вже має, місцевий, сарницький.

Сусідка з іншого боку, Надія Велесик, каже, що в Лубеннікова завжди фіртка закрита і вся родина не вельми гостинна:

– Вони такі, що не дуже общаються з людьми. І в хату ніколи не пускають. Навіть якшо колишні работніки КГБ приходять. Хіба от, коли був день народження, то пустили на трохи. А бувало, шо літом з СБУ приходять, то сідають на лавочках, в хату їх ніколи не кличуть. 

Не качайте історії

Юрій Фішман зустрічає нас біля входу в синьо-сіру будівлю Сарненської міської ради. Він виконує обов’язки начальника відділу соціального захисту. І той, що на світлині поруч з іменинником Лубенніковим. Чоловік виглядає настороженим. Помітно, що відповідальність за історію з привітанням енкаведиста є для нього тягарем. Тому він максимально обережний у висловлюваннях і погоджується розмовляти лише не для запису. А для офіційного коментаря просить надіслати запитання на електронну пошту. Згодом отримую відповіді:

– Я, виконуючий обов’язки начальника відділу соціального захисту, відгукнувся на пропозицію голови Сарненської районної організації ветеранів України спільно привітати з 102-ю річницею Петра Лубеннікова, як довгожителя-ветерана. О 12 годині 25 січня я разом із головою та заступником Сарненської районної організації ветеранів України привітали Петра Лубеннікова. Я привітав Петра Лубеннікова квітами. Якби я знав особисту історію Петра Лубеннікова, то не відгукнувся б на пропозицію Сарненської районної організації ветеранів України.

Міський голова Сарн Руслан Серпенінов у телефонній розмові висловився вільніше, але й різкіше:

– Вам що немає про що писати? Напишіть про те, як у нас на Сарненщині працює волонтерський центр, який ми відкрили у 2014 році. А тема з привітанням не коштує виїденого яйця. Так, помилилися вони, ми вже розібралися.

Пан Серпенінов також нарікає на гучне поширення теми з привітанням Лубеннікова й наголошує на шкоді від цього. Мовляв, навіть на російських сайтах написали про цю історію, використовуючи її проти України.

На шкідливості від розповсюдження матеріалу намагається наголосити в телефонному дзвінку й Володимир Рудковський, начальник відділу зв’язків з громадськістю Сарненської міськради:

– В Росії використовують цю інформацію на свою користь, качають інформаційну сторону проти України. Як я зрозумів, це націоналістично настроєні люди з міста Рівного, які взагалі ніякого відношення до міста Сарни не мають. Вони цю історію качнули, не бувши тут ні разу, не знаючи тут нікого.

Історію "качнули" у рівненському виданні Horyn.info. Його головний редактор Тарас Давидюк – один із тих, завдяки кому привітання Лубеннікова на фейсбуковій сторінці міськради Сарн прибрали. Horyn.info висвітлювало цю тему в серії публікацій. Панові Тарасу йдеться про значно ширшу проблему, ніж одне привітання ветерана НКВС:

– Як учасника українсько-російської війни мене дуже бентежать питання національної історичної пам’яті. Випадок з Лубенніковим – це тільки ілюстрація того, що органи державної влади місцевого самоврядування, свідомо чи ні, намагаються якось шизофренічно вітати і борців за Незалежну Україну, і тих людей, які боролися проти України. А є навіть такі, що носять квіти до пам’ятників російським катам, вбивцям і окупантам. І таким чином формують думку про хороших росіян, про те, що не воюйте за Україну, бо вас ніхто не буде шанувати і пам’ятати. Насправді це чисто російська пропаганда, з якою треба боротися.

Дослідник Ігор Марчук, автор одного з текстів про Лубеннікова на Horyn.info, розповідає про практику покарання тих, хто був залучений до репресивних дій. У країнах, які називають цивілізованими, таких людей судять, незалежно від віку й давности злочинів. Те, що такого немає в Україні, він пояснює так: до СБУ потрапили нащадки чекістів.

– У 1990-ті я вивчав біографію отамана Тараса Бульби-Боровця, – провадить Ігор Марчук. – Із проханням дізнатися про його справу звернувся із запитом в архів СБУ. Звідти прийшов лист, що в них нічого немає. Під текстом того листа стояв підпис – Лубенніков В. П. Це був син Петра Лубеннікова. СБУ тоді брехала. Але ця історія також пояснює, чому Служба безпеки підтримує всі ті традиції совєцьких органів і вітають незрозумілих ветеранів з днем народження – бо там до сьогодні служать нащадки енкаведистів.

У Сарненській міській раді не цікавилися минулим Петра Лубеннікова. Це своєрідна метафора, адже так само не цікавиться цим і українське суспільство.

***

Через відсутність люстрації в Україні у 1990-х люди, які скоїли страшні злочини проти українців, уникнули покарання. Цьому сприяє і те, що переважна більшість співробітників КДБ перейшла працювати до СБУ, тому не відбулося докорінної трансформації спецслужб. Привітання від Сарненської міськради Петра Лубеннікова вкотре гучно продемонструвало наслідки такої політики – українське суспільство не лише не знає своїх катів, а й шанує їх.

Петра Лубеннікова ніхто судити не буде. Але вже й не вітатиме. 10 лютого 2022 року він помер.