Unterwalden: точка (не)повернення

Осіннього ранку 1939-го  до села Підгайчики приїхало декілька десятків вантажівок. За лічені години сотні людей зібрали свої пожитки і поїхали у західному напрямку. Частина села, яку називали Унтервальден, за день стала пусткою. Люди, що жили тут більше сотні років, враз змушені були попрощатися з домом. Односельці більше їх ніколи не бачили. З осені 39-го по квітень 40-го з території Галичини репатріювали близько 60 тисяч німців.

Склад пшениці замість кірхи

Пам’ять про німецьку частину історії Підгайчиків живе у топоніміці. Старші люди, коли йдуть в частину села, де жили німці, досі кажуть — “йду на Унтервальд”. Від колишнього німецького поселення в Підгайчиках залишилося кілька будинків. Їх може впізнати лише той, хто на цьому знається. Саме таким є Станіслав Клосовський — молодий хлопець, який досліджує історію свого села і по крихтах збирає інформацію.

Ранок неділі. Накрапає дощ. Зустрічаємося зі Станіславом на автобусній зупинці. І вже через кілька кроків сходимо з хідника біля дороги — на заросле травами подвір’я старого покинутого будинку. “Це типова німецька будова, — каже Станіслав, — дві житлові кімнати, кухня і комора. Від комори був відразу вихід до стайні. Через те зимою не треба було виходити на двір, щоб поратися з худобою”. Хлопець вказує на двері. Вони виглядають незвично, зроблені вибагливо, з різьбою та узорами й складаються з двох горизонтальних половин. “І це лише двері в комору, —  каже Станіслав, — можна тільки уявити, які були до хати”.

Унтервальден був адміністративно окремим селом, але фактично прилягав до Підгайчиків — кілька німецьких вуличок тулилися до українського села. Зараз це саме та частина, якою проїжджає кожний, хто їде, наприклад, зі Львова в Тернопіль чи навпаки. “Під час Першої світової війни тут якраз проходила перша лінія оборони Львова. Коли російські війська відступали, то йшли через село і практично весь Унтервальден спалили. Будинки були хоч і кам’яні, але під стріхами, тому легко займалися”, — говорить Станіслав. На місці спалених німці збудували нові, вже під бляхою. Найкраще збереглися — збудовані в 1930-ті. “В тому був особливий жаль, що тільки збудували будинок, як треба було виїжджати”.

В Унтервальдені не було мішаних родин. Як правило, німці, переймалися збереженням своєї ідентичності і шукали собі пару між своїми. Унтервальден був віддаленою колонією від решти німецьких сіл. Наприклад, на Дрогобиччині їх було більше. Станіслав розказує: “Я налагодив зв’язок через інтернет з кількома родинами, чиї родичі були лютеранами, переселеними з України в 39-му. То є такі, в кого прадід з Унтервальдену, а прабабця з Добряничів, села, що за 30 кілометрів від Підгайчиків, де було найближче аналогічне німецьке поселення”. Німці ретельно берегли і своє віросповідання — Унтервальден був колонією лютеранів.

У 1910 році вони звели невелику кірху. Після німецького виселення комуністи зробили з молитовного дому склад пшениці, а потім і мінеральних добрив. Орган розібрали на забавки місцеві дітлахи. У 2000-х до будівлі добудували передню частину, гостроверхі вікна замінила на звичайні, а замість старого шпиля звели п’ять куполів. Так колишня німецька кірха перетворилася на православну церкву. Ця німецька кірха Унтервальду в Підгайчиках, ніби пряма алюзія на колишнє поселення німців — від неї залишилися лише стіни, яких не видно під сучасною штукатуркою, а поржавілий хрест зі шпиля поки що лежить між залізяччям в зачиненій коморі.

По-сусідству з німцями

Своїх німецьких сусідів пам’ятає пані Марія Сподарик, у дівоцтві — Войтович. Жінка виходить з хати і просить сідати на лавку. Щойно прийшла з церкви. У 39-му вона десятирічною дівчинкою гралася з білявими сусідськими дітлахами. “То я в них наїлася, то вони в нас”, —  сміється жінка — помітно, що дитячі спогади їй приємні. В Унтервальдені поряд з німцями жило сім українських родин, і Сподарик — одна з них. “Жили всі дуже дружно і не було ніякої різниці між нами. Хіба німці були трохи багатшими, бо мали більше поля, то помагали нам кіньми на городі. Вони говорили українською, а моя мама вміла по-німецьки”, —  розповідає пані Марія і відганяє курчат.

Недалеко від пані Марії живуть Греми. Спогади про німецьких сусідів у пані Романни свіжіші, незважаючи на те, що вона молодша. У 1982 році в Підгайчики приїжджали німецька родина Шаферів. Якоб — так звали чоловіка, який ще пам’ятав рідний Унтервальд. Тоді він привозив дружину з дітьми, аби показати їм свою батьківщину. Пані Романна згадує, як Шафери заходили до колишніх сусідів, а вона саме наготувала вареників із гречкою і сиром. Тоді Якоб сказав своїй жінці: “Мені такі мама готувала. Я тобі не вмів пояснити — що це таке, вареники. Але тепер бачиш, то мусиш приготувати”.

Пані Романна розповідає, що німець добре розумів українську мову, адже у 39-му, коли залишав Унтервальден, був ще юнаком. Тоді Якоб зробив фото біля своєї колишньої хати. Хотів таку саму світлину, як мав біля тієї хати, коли ще був малим. Через одинадцять років Греми вже поїхали в гості до Шаферів. У 93-му вражень від поїздки в Німеччину було стільки, що пані Романна досі пам’ятає їхні рівні дороги і авто, яке залишалося чистим, впродовж всього часу подорожі.  Якоб розказував, що їх по той день називали переселенцями. Навіть через стільки років.

Тим часом Станіслав додає: після того, як додав до назви фейсбукової сторінки, присвяченій історії свого села — Unterwalden, йому почали писати іноземці. Наприклад, жінка із Швейцарії, дідусь якої був з Унтервальдену. Разом вони навіть визначили, в якій хаті він жив.  Саме іноземці повідомляють про село те, чого більше ніде і ні від кого не дізнатися.

Впродовж майже всієї нашої прогулянки колишнім німецьким село накрапає дощ. Поволі, але впевнено. Так само і Станіслав відновлює память про історію свого села. Хлопець говорить, що має чималі плани для Унтервальдену. У яких відновлення старого німецького кладовища — тільки початок.

Креґенбільд — останній нащадок німців з Унтервальдена

За кількадесят метрів далі по вулиці знаходиться старе німецьке кладовище. Ще кілька років тому територія цвинтаря була зарослою кущами й травами. “Вже покійний директор місцевої школи Роман Кіндрат дуже переймався німецькою історією. Він сам жив в німецькому будинку. І щовесни водив нас, школярів, туди прибирати”, — говорить Станіслав. Хлопець ділиться, що в 2014-му з друзями зробив першу толоку на кладовищі. Тоді вони покосили траву і познаходили усі німецькі надгробні камені, що залишилися. “Відразу після війни був один підприємливий майстер, який збивав німецькі написи, а замість них вибивав українські. Через те — з тридцяти п’яти вцілілих зараз тільки п’ять. Решта лежать наполовину в землі”.

Два пам’ятники з п’яти підняв з землі Назар Креґенбільд. Чоловік зацементував основу, на яку заново поставив стелли. З паном Назаром зустрічаємося згодом вже у Львові і його історія вражає. Чоловік розказує, що цікавитися своїм походженням почав з того часу, як зрозумів, що має німецьке прізвище. Та оскільки говорити на такі теми у Радянському Союзі було небезпечно, його дідусь рідним нічого не розказував. “Все, що я знав, це те, що мій прадід, німець — Ґеорґ Креґенбільд, народився 1856-го року в Унтервальдені”, — каже чоловік, — “він одружився з місцевою німецькою дівчиною, але під час народження дитини вона померла разом з малюком. Із того розпачу прадід виїхав з колонії і пішов працювати на будівництво залізниці Львів-Станіславів”. Таким чином чоловіка оминула репатріація німців і він залишився в Україні. “Згодом, — розповідає пан Назар, — прадід одружився на польській дівчині і збудував будинок в селі Бортники”.

Назар каже, що вже у 90-ті взявся за пошуки села своїх предків, проте, ані в німецькому товаристві, що у Львові, ані в архівах нічого знайти не вдалося. “Я їздив по всіх Підгайчиках. Одного разу потрапив у ті, що в Золочівському районі, зайшов на сільський цвинтар, довго там ходив розглядаючи написи на гробах, але нічого не знайшов. Тоді зайшов в найперший будинок і залишив там візитівку. Потім мені подзвонив Станіслав”.

Тоді хлопець запросив пана Назара на толоку на закинутому кладовищі. Там чоловік знайшов два надгробних камені зі своїм прізвищем. “Можете собі уявити, коли ми почали піднімати ті старовинні стелли і коли побачив там напис німецькою “Креґенбільд” — я цей день не забуду ніколи. Так я знайшов свій рід”.

Та попри прізвище, вибите на камені, чоловіку не відомо, ким були ці люди: “Там є моє прізвище, але хто це, я не знаю. Там поховано двоє дітей. Сусіди розповіли, що до цих могил ще до 70-их приїжджала якась стара німкеня. Та коли її не стало, більше не приїжджав ніхто”. Та незважаючи на це, пан Назар продовжує вірити в те, що знайде на старому цвинтарі могилу своєї прапрабабці Сюзанни, мами Ґеорґа. І щороку їздить на кладовище на католицьке Різдво і Пасху. “Засвічую там свічечки по кутах цвинтаря, щоб для всіх. Я знаю, що вони бачать те, що хтось опікується ними й далі не залишатитиму їх одних”.