Спіймати митця

Від репетиції до прем’єри

Я у мистецькому середовищі – з дитинства. Батько – письменник, мама пише музику. У студентські роки разом із друзями організовували літературні фестивалі в Ужгороді, як-от «Березневі коти». А у 2010 році вийшла моя поетична збірка «Щось».

Майже 10 років займався комерційною фотографією. Погоджувався на будь-які зйомки, оскільки просто любив фотографувати. Не думав над вибором якогось конкретного напряму, а поринав у процес з головою. Фотографував весілля, дні народження. Утім розумів, що це не зовсім той вид зйомки, у якому хотів би себе реалізувати.

Так сталося, що на мою творчість вплинули два Олександри. Коли жив в Ужгороді, потрапив на майстер-клас Олександра Глядєлова. Тоді відкрив для себе документальну фотографію. Коли ж роздумував, що саме мені було б цікаво досліджувати, то драматург Олександр Гаврош запропонував сфотографувати процес підготовки до його вистави в Ужгородському драмтеатрі. Тобто всю історію – від репетицій до прем’єри. Це стало поштовхом до створення проекту про українських митців.

Сultprocess фактично був інспірований початком війни. Мені хотілось показати, що ми відстоюємо та хто формує нашу ідентичність. Пригадався український художник Анатоль Петрицький, який у 1920–1930 роках створював портрети відомих тогочасних людей у живописі та графіці. До його книжки «Портрети сучасників» увійшли зображення митців Розстріляного відродження. Така тяглість документувати українську культуру в історичному контексті для мене вкрай важлива.

Ще однією причиною фотографувати людей мистецтва стали звороти обкладинок моїх улюблених письменників. Світлини авторів на них були подекуди гірші за ті, що робив на своїх перших комерційних зйомках. Це мені видалось несправедливим.

Від розмови до фотографії

Концепція мого проекту – портрети знакових людей у звичному для них середовищі. Тобто вдома, у майстерні, у літературній резиденції чи навіть в улюбленій кав’ярні. Такий підхід до знімання започаткував американський фотограф Арнольд Ньюман, який народився на початку минулого століття. Його історія якоюсь мірою мені співзвучна, адже він спочатку хотів творити мистецьке середовище і стати художником. Однак через Велику депресію в США був змушений покинути навчання та піти працювати асистентом фотографа.

Спочатку я знімав митців, які об’єктивно не байдужі багатьом. Першими в межах проекту були портрети письменника Тараса Прохаська. Згодом зрозумів, що роботу варто систематизувати. За допомогою експертів склав перелік непересічних людей різних сфер. У 2017 році активно фотографував художників у їхніх майстернях, потім ще рік – письменників, удома й на різних великих культурних подіях, далі – музикантів, хореографів, режисерів, у гримерках та репетиційних.

Усі світлини – чорно-білі. Знімаю на доволі широкий, як для портрета, кут – 35 міліметрів. Тобто я підходжу до людей доволі близько, втручаюсь у їхній особистий простір. Перед тим, як почати зйомку, проводжу з митцями декілька годин, в ідеалі –  день. Увесь цей час ми просто розмовляємо. Із Тарасом Прохаськом, наприклад, ми провели цілий день, а з художником Павлом Маковим у його харківській майстерні неперервно спілкувалися три години. Натомість сама зйомка тривала лише 15 хвилин. Протягом усієї розмови під офортним столом художника у плетеному кошику спав лабрадор і це додавало затишку усьому процесові.

Пригадую зйомку з Тарасом Прохаськом у його домі в Івано-Франківську. Говорили про все, що цікаво людям, які давно не бачилися або довго не мали нагоди поспілкуватися. Аж раптом він сказав, що давай зробимо декілька світлин. Це саме той момент, якого я чекаю – людина готова фотографуватись. Тарас запропонував зробити йому фотографію на балконі родинного помешкання, з якого гарно видно перспективу вулиці. Показував коц, на який за традицією кладуть померлого родича, і сказав, що йому було б цікаво подивитись на себе в такій ситуації. Також зняв письменника з біноклем, у кріслі на тлі книжкових полиць – він взяв згори старовинну книжку та картинно здмухнув із неї пилюку.

Фотографії – це ж часто про атмосферу, яка була під час спілкування. Добрі портрети можуть були зроблені тільки в тому випадку, коли є достатньо інтересу до людини. Інакше картинки – поверхові. Світ митців мені цікавий, адже сам хотів бути таким, як вони.

Героїв проекту фотографую у важливих для них місцях – де вони живуть, працюють, творять мистецтво. Поета Бориса Херсонського знімав в Одесі та на Книжковому арсеналі в Києві. Художницю Владу Ралко фотографував у резиденції в Каневі, на березі Дніпра. Вона мала багато роботи, а я мав фотокамеру з можливістю вимкнути звук затвора. Якось у Києві ми разом із нею гуляли вулицями району, де вона живе. Просто розмовляли, пили каву й теж робили портрети. Для мене має значення, чим людина займається, де вона любить проводити час. Музикантів можу фотографувати під час репетицій та записів альбомів. Такі кадри маю зі співачкою Джамалою. Зробив репортаж за лаштунками перед концертом гурту «Жадан і Собаки».

Найкращими вдаються кадри з другої частини зйомки. Тоді людина звикає до фотографа й не переймається, чого від нього очікувати. Сергій Жадан, коли з ним про це говорив, провів паралель поміж фотографуванням і записом інтерв’ю. Досвідчені інтерв’юери часто навіть не записують перших 40 хвилин розмови.

Цікаво фотографувати митців із різних сфер. Завдяки міміці, рухам співрозмовника, деталям побуту вдається створити образ людини, а не лише привабливу картинку. Для мене це завжди виклик.

Від відмови до діалогу

Буває, що люди відмовляються від зйомки і доводиться їх переконувати. Композитор Валентин Сильвестров не захотів фотографуватись. Ми розмовляли телефоном і я маю надію, що мені ще вдасться його переконати. Коли займусь тією частиною проекту, у якій зніматиму музикантів, дуже сподіваюсь зробити портрети українським композиторам. Зокрема Валентинові Сильвестрову та Євгенові Станковичу. Схожа ситуація була з фотографом Борисом Міхайловим. Він живе в Берліні і приїхав на фотофестиваль Kyiv Photo Week. Я запропонував йому зйомку, однак відмову він аргументував тим, що вже брав участь у подібному проекті. Тоді я сфотографував його безпосередньо на фестивалі – у середовищі для нього доволі органічному. Поруч юрмилися молоді фотографи та чекали поради від метра. Маю ще одну історію перемоги, коли вшосте попросився у гості до перекладача Марка Бєлорусця. Вкотре пояснив йому ідею свого проекту і ми зустрілись. Інколи доводиться бути доволі нав’язливим, щоб зробити фотографію.

Після львівського Book Forum 2019 усвідомив, що моя робота справді потрібна. Мої портрети українських письменників і письменниць за допомогою випадкового флешмобу «розійшлися» соціальними мережами. Виникла ситуація, коли Юрій Іздрик, Оксана Забужко й інші письменники навіть стояли в невеликій живій черзі, щоб сфотографуватись. Річ не в мені, а у тому, що люди зрозуміли цінність документального проекту про українське мистецтво та культуру.

У планах – видати книжку, організувати серію виставок. Утім не хочу називати це підсумками, адже дослідження українського мистецтва доволі тривале в часі. Буквально нещодавно дізнався про українського піаніста Антонія Баришевського, який відомий за кордоном. Утім у нас про нього мало хто знає. Сподіваюсь, що проект зробить талановитих людей відомими та допоможе митцям із різних сфер дізнатись одне про одного.

Мандрую всією Україною. Знімав у Львові, Одесі, Ужгороді, Києві, Харкові, Івано-Франківську. Переважно в містах, але найближчим часом планую поїхати до поета, лауреата Шевченківської премії Петра Мідянки в його рідне село Широкий Луг. Він живе на Закарпатті, викладає у школі українську мову та літературу, має своє господарство. У проекті Сultprocess хочу показати, у яких умовах твориться українське мистецтво.

Натхнення для роботи отримую від людей, яких фотографую. Читаю колонки Тараса Прохаська в медіях, слухаю пісні «ДахиБрахи». Мотивують і роботи інших фотографів та художників. На моєму столі лежить книжка Рудольфа Гулки, який рівно 100 років тому, у 1920–1921 роках фотографував Підкарпатську Русь – сучасне Закарпаття. Завдяки його світлинам цей регіон викликав інтерес – туди приїжджала фотожурналістка видання Life Маргарет Бурк-Вайт, американський документальний фотограф Роман Вишняк. Коли дивлюсь світлини класиків фотографії – Юджина Сміта, Себастьяна Сальгадо, Йозефа Куделки та інших, – розумію, наскільки глибоко вони переймались темами своїх проектів. Не дозволяю собі знімати поверхові кадри, адже роблю проект про культурну ідентичність.