"Розстріляна з неба": слідами Колківської республіки

#боротьба

Ніхто ні словом не згадував

Тут часто можна почути, що Колківська республіка — то невідома старожилам назва, яка з’явилася тільки в 1990-ті. Так, кажуть вони, стояли бандерівці, керували, відкрили школи, друкували листівки, працювали цехи, проводили вишколи для молоді, але ніхто це не звав республікою. Хоча назва "Колківська республіка" існувала і поміж повстанців, і поміж населення ще тоді, у 1940-ві. Але пам’ять про минуле затерли репресії радянської влади, яку в Колках встановили 1944 року. Пережите змусило багатьох змовкнути на десятиліття.

Територія з центром у Колках, яку упівці звільнили від німців, становила 2,5 тисячі квадратних кілометрів. 

— Комендантом Колківської республіки був Юрій Шевченко на псевдо "Моряк". Він місцевий хлопець. Інтелігентна людина, вчився у Варшаві, був членом ОУН. Очолював районний провід Служби безпеки ОУН і формував мережу розвідки. Серед розвідників було багато жінок. Юрій загинув у бою із енкаведистами. Його розвідниця — моя родичка по татовій лінії, Галина Рейкіна.

Ці свідчення переповідає Святослав Рейкін, колишній голова Колків. Свою історію він називає типовою для колківців. Каже, що "ріс у комуністичній родині". Мама — з бідної сім’ї із сусіднього Старосілля, зі "справжніх пролетарів". У 17 років вступила до Компартії, згодом стала головою цього села. 

Натомість його дід по татові, Антон Рейкін, — із заможних, мав землю, худобу, на початку 1930-х очолював колківський осередок "Просвіти". Після 1944-го часто виїжджав із дому допомогти "кому треба". Приходили вночі і стукали у вікно: "Антоне, вставай! Запрягай воли!". Той запрягав і їхав під річку Стир: возили ліс на схрони та інші речі. За іронією долі, його старший син Леонід на той час мав 16 років і вже був у так званих стрибках, "істребітєльних батальйонах", куди совєти забирали місцеву молодь.

Згодом Антона Рейкіна, батька семи дітей, забрали на фронт. З ним були й інші місцеві чоловіки, один з яких доніс, що Рейкін допомагає бандерівцям. Його мали розстріляти, але вирішили кинути на форсування Дунаю — брати Будапешт. Чоловік не загинув, важко поранений, він "іскупіл віну кровью".

Нині його онук Святослав згадує, як ще 20о2-го над пам’яттю про діда тяжіло КДБ:

— На 9 травня у Колках врочисто зачитували список тих, хто воював у Другу світову. Діда не назвали. Уже у військкоматі мені повідомили: "Він є у списках КДБ". От уявіть, 2002-го вони все ще мали список КДБ із прізвищами людей, які не можна зачитувати. Я тоді був селищним головою, наробив руху і прізвище діда таки вписали. А скільки ще людей забуто! 

Святославові про діда розповів батько, другий за старшинством Антонів син — Олександр. Більше в родині ніхто про історію із трибуналом та бандерівцями не знав. 

Ніхто в родині не згадував і про Галину Рейкіну, татову родичку, яка була станичною жіночої сітки ОУН у цій окрузі. 19-річна вчителька з Колок у так званій Справі 19-х означена як "ярый противник советской власти". У серпні 1944 року 19 місцевих юнаків та дівчат, активістів Колківської республіки, засудили за діяльність у лавах УПА та членство в молодіжній організації ОУН "Юнаки". Шістьох, серед них і Галину, розстріляли в Луцькій тюрмі, решту заслали на 20 і 15 років до таборів ГУЛАГу.

— Галинина мама їздила до дочки в тюрму і благала: "Напиши покаяння". Та відповіла: "Я не можу. Якщо я зраджу Україну — зраджу матір, якщо я зраджу матір — зраджу Україну". Катували її страшно. Місце поховання невідоме, — переповідає Святослав. — Кілька років тому відійшов у вічність рідний брат Галини. У Колках лишилися тільки її далекі родичі. Вдома нам ніхто нічого не розповідав про Галину. Я дізнався про неї тільки тоді, коли почав збирати інформацію про національний опір.

Нині ім’ям Галини Рейкіної названо невеличку вулицю, яка веде до стели Колківській республіці. Колись на цій вулиці стояла хата її батьків.

Після Казанської

Упівці базувалися в урочищі Рудня перед Колками. Там діяла підстаршинська школа УПА. Кажуть, ті місця відвідував головнокомандувач УПА Роман Шухевич. Тепер там новий рекреаційний пункт "Лісовичок", де можна орендувати альтанки для застілля та будиночки для відпочинку. 

У центрі Колок ще зберігся Хрестовоздвиженський храм, де на Великдень 1943-го повстанці провели перші збори й на церковному майдані оголосили, що Колки тепер українські. На вівтарі поставили синьо-жовтий стяг і навіть нібито переписали українською "Отче наш" на бані.

Проіснувала Колківська республіка понад пів року. 4 листопада 1943 року, на свято Казанської Божої Матері, Колки розстрілювали з неба. До спецоперації німці задіяли 10 тисяч військових, бронетехніку, артилерію й авіацію. Відтоді для всіх навколишніх сіл і для самих Колок Казанська, як називають цей день місцеві, — день смутку. 

Упівці відступили в ліси. Німці з допомогою польської поліції атакували містечко з п’яти літаків, закидали його бомбами і, випаливши, зайняли місцевість. Невдовзі, 1944-го, їх вибила радянська армія. А місцеві люди потрапили під страшні переслідування. Пережите багатьох змусило змовкнути на десятиліття. Багатьох — назавше виїхати з Колок і більше не повернутися. Хтось лишився жити в Росії. А хтось назвав себе комуністом і чемно вступав у партію. 

— Коли мене малого відправляли сходити до діда з бабою в сусіднє Старосілля, я дуже боявся йти повз одну хату. Мама розказувала, що після 1944-го там була катівня НКВС, — розповідає Святослав Рейкін. — Там творили таке пекло, що старші люди наказували дітям минати хату як недобре місце. Поряд росла стара тополя. Під нею енкаведисти садили мертвих бандерівців, прив’язуючи тіла до стовбура: щоб їх упізнавали рідні. Якось до тополі прийшла матір коменданта Колківської республіки Юрія Шевченка і не зізналася, що то — він. Так і жила з цим усе життя.

Після НКВС у цій хаті працювала редакція колківської газети "Червоне село". Сьогодні це проста хата, з білизною на подвір’ї, з хризантемами під вікнами, з будкою, псом, садком. Тополі давно зрізали. Дім обжили, надавши йому мирне людське життя.

Пізня декомунізація  

Колки успішно комунізували. Щоби стерти історію про велич містечка, 1962-го в нього забрали статус райцентру, перенісши той у Маневичі. Після недавньої адмінреформи створено Колківську тергромаду з центром у Колках, яка увійшла до Луцького району.

Аж до відновлення незалежности у Колках возвеличували комуністів. Одним із цементуючих мітів була історія про місцеву молодь, яка 1935 року вийшла на першотравневу демонстрацію. Хода рухалася всупереч забороні польської поліції. Тоді один з організаторів, член осередку Компартії Західної України, вистрілив у поліціянта. Демонстрацію розстріляли, а загиблих увіковічили вже 1975 року, коли на під’їзді до Колок звели монумент. Іменами розстріляних учасників демонстрації називали вулиці навіть у Луцьку. Той комуністичний монумент й досі зустрічає кожного, хто намірився їхати в Колки.

Уголос про Колківську республіку в селищі заговорили тоді, коли у пресі почали з’являтися перші публікації зі спогадами очевидців та учасників тих подій. Року 1997 в Колкахдо 800-річчя містечка відкрили невеликий музей. Його перший директор, афганець та викладач історії Юрій Літвінчук сьогодні каже: 

— Ми крепко пізно почали. Фактично спогади збирали вже на початку 2000-х. На той час майже нікого не було. Декого із тих, чиї історії у нас зібрані, я ще пам’ятаю зі свого дитинства, я бачив їх у Колках. Але чи хто їх тоді про це питав!?

Після школи його 18-річного відразу відправили в Афганістан. Майже два роки він провів на заставі у провінції Кандагар. 

— Часто тепер думаю, що ми нині називаємо росіян окупантами, а тоді й ми були окупантами, — розмірковує Юрій Літвінчук. — Хоча якщо порівняти цю війну і ту, то Афганістан відпочиває. Нас туди втягнули, але тоді там не проводили такої тактики спаленої землі. 

Святослав Рейкін додає:

— У 1980-х я служив у СєвероморськуМурманська область. Нам показували, як недалеко стояли кораблі НАТО. Я натовців так ненавидів. Мені було 18, і нас так вчили. Ми були схожими на тренованих вівчарок, тому я не дивуюся москалям сьогодні.

Юрій Літвінчук наголошує: треба більше розвінчувати радянські міти, бо їх тут ще дуже багато. Історії про український опір, який розгорнувся на цих теренах з початком Другої світової, існували на рівні розповідей про "українських буржуазних націоналістів" та показових судів над бандерівцями в колківському Будинку культури.

Стела, яку 1997 року поставили на честь Колківської республіки, була ініціативою Волинського братства ОУН–УПА та тодішнього його керівника Мелетія Семенюка. Підтримав її колківець Петро Мосійчук, в’язень Норильських таборів і засновник колківського театру. 

На Покрову, у 55-ту річницю УПА, у Колки з різних областей приїхали легендарні упівці — склали шану цій землі. Тоді ще молодий вчитель правознавства Святослав Рейкін запросив приєднатися до ходи вихованців шкільної націоналістичної організації "Сокіл". За що наступного дня отримав на горіхи від керівництва. Тамтешні комуністи скреготіли зубами. 

Пропаганда катком пройшлася по колківцях аж настільки, що багато хто тільки тепер замислюється над подіями 1943 року. І навіть нині, коли вшановують створення Колківської республіки, біля стели виступають радше приїжджі, ніж місцеві: повстанці, історики, краєзнавці, але дуже рідко колківські очевидці. 

Хрестовоздвиженський храм, де 1943-го постанці проводили перші збори і де запровадили службу українською, все ще належить до Московського патріархату. 

Українську церквуПЦУ колківці звели на місці старого Будинку культури на околиці містечка. Це Свято-Миколаївський храм. 20 років там служить настоятелем священник Андрій Закидальський. Він вважає, що експеримент, який Радянський Союз проводив у Колках, вдався: 

— Я з Тернопільщини, до Почаєва їздив велосипедом. Ще в 5-му класі до нас прийшов на урок вчитель музики Тарас Іванович Магдич і сказав: "Діти, сьогодні ми будемо вчити пісню про Волинь". Співає: "Десь там далеко на Волині зродилась армія УПА". Я всі її куплети знаю, моя матушка знає, наші діти знають. А коли я приїхав у Колки, то був здивований, що тут її ніхто не знає. 

Саме у дворі церкви починалося перше колківське волонтерство, збиралися люди, які хотіли допомогти тим, хто пішов на фронт. Тут святять автівки з піксельними візерунками й кольору хакі. Саме з двору цієї церкви забрали блоки на блокпост перед Колками з боку Білорусі. Колись із цих блоків планували звести недільну школу. 

Історія повторюється

Сьогодні у Колках знову відчувається війна. Містечко зустрічає в’їзним знаком, затуленим чорною плівкою, та білбордом "Україна б’ється". А поряд — ще одне клеймо радянської епохи: пам’ятник першому колгоспному тракторові. Трактор "Універсал" один із тих, які 1940-го помпезно передавали сюди зі східних областей України на честь "возз’єднання з СРСР". Під час війни його закопали, а вже у 1960-ті поставили на п’єдестал, вифарбувавши в червоний колір.

У самому центрі Колків, навпроти автостанції, — цвинтар. На одному зі старих надгробків досі видно напис зі словами: "Загинули від рук українських буржуазних націоналістів". Біля стели Колківській республіці, що навпроти селищної ради, і на головному колківському перехресті, метушаться люди.

Цієї Покрови Колківська громада ховала загиблого в бою на Харківщині Євгена Головчака. 36-річний батько шести дітей пішов воювати одразу після 24 лютого. До рідного села Криничне повернувся напередодні Покрови, у домовині. 

Дуже багато жителів громади з перших днів відкритої війни — на фронті. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну засвідчило, що ворог знову той самий і що не все можна стерти чи переписати червоним чорнилом. 

Попри репресії і затерту історію, колківці мають дещицю традиційного гонору. Тут часто жартують, що якщо раптом хто із приїжджих згрішив і назвав Колки селом — все, не пробачать. Гонорове поліське селище любить, коли його звуть містечком. У навколишніх селах на колківців часто кажуть "міщани" або "мищани". 

— Пригадую, були якісь вибори, приїхав агітувати хтось із кандидатів у депутати. Бере мікрофон і каже: "Дорогі жителі села Колки!". Я сиджу і думаю: "Хлопче, ти вже програв. Можеш знімати свою кандидатуру", — сміється, розповідаючи про життя містечка, священник Андрій Закидальський. 

На Покрову він знову заспівав "Десь там далеко на Волині зродилась армія УПА". Разом із ним — і його прихожани, які скромно вшанували річницю Повстанської армії біля колківської стели, куди вийшли після вечірньої служби в церкві. Завуч ліцею Святослав Рейкін організував виставку, вивісивши копії упівських світлин, які він збирав 35 років. Масових заходів  в умовах війни у Колках не проводили.